Шкільний твір
«НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ НЕ ВМРЕ, НЕ ЗАГИНЕ. »
Давно кимось було сказано: «Якщо хочеш зрозуміти поета, іди в його країну». Якщо хочеш зрозуміти душу народу, її потаємні глибини, неповторну індивідуальність — вивчай народні пісні.
Пісня, це чудове поєднання слова й музики, є духовним обличчям нації, її своєрідною візитною карткою.
Відомо, що українських пісень записано понад 200 тисяч і цим далеко не вичерпується пісенне багатство нашого народу. Фахівці стверджують, що жодна інша нація в світі не може похвалитися такою кількістю пісень. Високу оцінку українській народній пісні в різні часи давали визначні зарубіжні і вітчизняні діячі культури:
«У жодній іншій землі дерево народної поезії не дало таких величних плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так жваво й правдиво, як в українців. Справді, народ, який міг співати такі пісні і милуватися ними, не міг стояти на низькому рівні освіти».
(Ф. Боденштедт, німецький поет)
«Українська народна поезія найбагатша і найкрасивіша в Європі. Вона відзначається великими мистецькими вартостями і поетичним натхненням, влучністю вислову та має в собі щось зворушливе, величаве, щось чутливо-чуле, сумовите й живописне».
(А. Люкшич, югославський учений)
«Українські простори — столиця ліричної поезії. Звідси пісні невідомих авторів часто поширювалися по всій Слов'янщині».
(А. Міцкевич, польський поет)
«Українські пісні будуть покладені в основу літератури майбутнього».
(Ю. Словацький, польський поет)
«Здається, кожна гілка дерева на Україні має свого поета і кожна стеблина трави на цих безмежних квітучих рівнинах відлунюється піснею».
(Тальві, американська письменниця)
«Українці дуже багаті, може, найбагатші поміж усіма слов'янами, різнобарвними народними піснями.
Вони не мудрують, не потіють, складаючи свої пісні; у них пісні виростають самі, як квіти на полях зелених, і їх така кількість, якою не може похвалитися жоден народ у світі».
(П.-Й. Шафарик, чеський учений, відомий славіст)
«Українська пісня має так багато мистецьких вартостей, що їх неможливо перелічити.
Це мистецтво глибоко народне тому, що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу. Гарна ця душа. Таке саме і її мистецтво».
(3. Неєдли, чеський учений і громадський діяч)
«Моя радість, життя моє! Пісні! Як я вас люблю!
Чого варті всі холодні літописи, в котрих я тепер копаюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами!
Пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила.
Покажіть мені народ, у якого було б більше пісень. Наша Україна дзвенить піснями».
(М. Гоголь)
«Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення. Се — джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки.
Влучність вислову надзвичайна, а стислість підчас просто непередатна!».
(ТІ. Грабовський)
«Українська пісня — це бездонна душа українського народу, це його слава».
(О. Довженко)
«Українська пісня зустрічала завжди не тільки здивування, захоплення, а й буквально якесь релігійне схиляння з боку найвибагливіших і найсуворіших критиків усього світу».
(О. Кошиць)
У середині минулого століття відомий російський письменник, перекладач українських пісень та творів Тараса Шевченка російською мовою Микола Берг уклав антологію пісень багатьох народів світу. На першому місці він поставив ліричні українські пісні. Ось як він писав про них у передмові: «Чарівна, граціозна й ніжна українська пісня. Скажу більше: в ній є щось, що хапає за серце, щось глибоко задушевне. Як слушно пригодилися тут ці численні пестливі слова, які неможливо перекласти ніякою іншою мовою… Але не на самих лише пестливих словах створюється чарівливість української пісні.
Ця чарівливість розлита в усьому, в словах і в порівняннях, а іноді й просто не знаєш, у чому: мило та й годі!».
У розмові зі студентами-українцями геніальний Лев Толстой сказав:
«Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, що вміє так відчувати свої радощі й чудово виливати свої думки, свої мри, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого боятися за своє майбутнє. Його час не за горами. Вірите чи ні, що ні одного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їхню музику я душею спочиваю.
Стільки в них краси і грації, стільки дужого, молодого почуття сили».
1911 р. в Парижі, у день п'ятдесятиріччя смерті Шевченка, А. В. Луначарський виголосив перед еміграцією доповідь, у якій сказав натхненні слова про українську пісню:
«Українська музика та поезія є найрозкішніша, найзапашніша з усіх гілок світової народної творчості. Мінорна за змістом, смутна навіть у своєму веселому пориві, українська пісня ставиться усіма знавцями на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України — кобзарями, світять своїми барвами, почуваннями, лицарством у любові й ворожнечі, розмахом козацької одваги та філософською вдумливістю».
Композитор П. І. Чайковський відзначав:
«Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант, — це українці».
Багато українських пісень відомо далеко за межами України. Одна з таких пісень — «їхав козак за Дунай». Про цю пісню і її автора розповідає Костянтин Родик:
«Коли ім'я Семена Климовського нині нічим не відлунює в нашій пам'яті, то один із його творів відомий по всьому світі Це пісня «їхав козак за Дунай». Написана у херсонських степах у самому кінці XVIII століття, вона вже на самому початку віку XIX з'являється у німецькому перекладі. Під час війни з Наполеоном німецькі солдати розносять її по всій Європі.
А 1815 року у Філадельфії виходять друком ноти й англійський переклад. Популярність пісні набуває такого розмаху, що її в кожному краї починають сприймати за свою, народну. Людвіг ван Бетховен пише на цю «народну» мелодію свою знамениту варіацію.»
Цю історію дослідив і оприлюднив у своїй книжці «Слово і пісня» літературознавець Григорій Нудьга.
Про вплив, який справляє на слухача українська пісня, написав чудовий вірш київський поет Л. Кисельов, що рано пішов із життя:
Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне.
На милом и полузабытом.
На украинском языке.
И в комнате где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутони —
Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
Український літературознавець Федір Погребенник багато років досліджує історію створення і поширення українських патріотичних пісень:
«Патріотичні пісні, пісні-гімни, що їх стільки десятиліть заборонено співати, все ж не вмирали: жили глибоко в душі вірних синів і дочок народу, зігрівали віру у кращі часи, допомагали переносити політичні переслідування, вселяли надію, що «встане мати-Україна, щаслива і вільна».
Коли тріснула крига імперського абсолютизму, «розвалилася руїна», патріотичні пісні і пісні-гімни воскресли, мов Фенікс із попелу, окрилили усіх, хто вийшов на майдани і вулиці, щоб заманіфестувати свою волю жити в незалежній, суверенній Україні. Над містами і селами рідної землі задзвеніли старі козацькі пісні, гімни «Ще не вмерла Україна», «Не пора, не пора, не пора», пісні, що виникли на початку 1900-х років і пов'язані з розвитком патріотичного спортивно-протипожежного січового руху, пісні українських січових стрільців — військових загонів у складі австро-угорської армії, які були передтечею пізніших національних сил України. Зрештою, почали набирати прав громадянства і пісні Української повстанської армії.
Ніхто вже не зможе змусити їх замовкнути! Це частка нелегкої історії, в якій крізь призму народної душі відбилася велич і духовна краса народу, його волелюбні прагнення, його біль і трагедія.
Приходять нові часи, коли утверджується ідея суверенності нашого народу, за яку стільки століть точилася священна боротьба. По-новому звучать сьогодні ці стільки літ не співані і переслідувані пісні, але й зараз, як ніколи, зігрівають-наші серця святою любов'ю до України».
Серед найвідоміших патріотичних пісень — «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, «За Україну!» М. Вороного, «Ой у лузі червона калина» С. Чарнецького, «Молитва за Україну» О. Кониського, «Не пора, не пора, не пора» І. Франка, «Гей, там на горі Січ іде», «Там на горі, на Маківці», «Повіяв вітер степовий» та ін.
Сл. О. КОНИСЬКОГО Муз. М. ЛИСЕНКА
Про насильство в сім"ї
02.12.2010 17:30 | просмотров: 977
Нещодавно почула історію про те, як син зарізав власного батька за те, що той бив матір, або ще одна історія: жінка прикинулася мертвою для того, щоб нетверезий чоловік її не вбив під час сварки… і таких історій безліч. Схаменіться суспільство. Це ж людська гідність, яку ви принижує своїми вчинками, це ж людське життя, яке є самим найдорожчим у людини.
На жаль, статистика в Україні говорить про те, що у нашій країні насилля в сім’ї – це норма, це закономірність, це особиста справа, і нікому не цікаво, що відбувається у кожного вдома за зачиненими дверми.
Насильство в українській сім’ї — непорушна родинна «таємниця» і величезна проблема державної ваги. На жаль, тут маємо сумну ситуацію: жертви побутового насильства ще бояться відкрито говорити про наругу над собою, українське суспільство не навчилося різко засуджувати, а кривдників — карати. А тим часом експерти стверджують: на сімейних «фронтах» ведеться справжня громадянська війна, і кінця їй не видно.
Протягом тривалого часу в Україні на рівні суспільства проблеми насильства в сім’ї активно не обговорювалися.
Правозахисні громадські організації, зокрема жіночі, стали не тільки ініціаторами захисту жертв насилля, а й спонукали державні органи влади до формування необхідної законодавчої бази щодо розширення державної систему захисту потерпілих від насильства.
Верховною Радою України 2001 року було ухвалено Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» та Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису».
Прийняття законодавчої бази у сфері попередження насильства в сім’ї свідчить про винесення цієї проблеми з розряду приватної проблеми родини на державний рівень. Було відпрацьовано механізм взаємодії різних державних структур по подоланню та попередженню насильства в сім’ї.
Розпочався процес створення в усіх регіонах України спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї, зокрема кризових центрів, центрів соціально-психологічної допомоги, спрямованих на надання комплексної психологічної, юридичної, інформаційно-консультативної, соціально-медичної та іншої допомоги.
Якщо ж говорити відверто, українці щоденно стають жертвами різних проявів насильства — не тільки в сім’ях. Вони зазнають насилля у шкільних колективах, на неосвітлених вулицях, у виправних колоніях, психіатричних лікарнях, дитячих будинках, на ринках сексуальних рабів, в електричках, на роботі, у міліцейських відділках, у чергах по довідки і ковбасу. Однак фахівці вважають, що насилля починається з сім’ї — звідти його і потрібно викорінювати.
Щоправда, відтепер держава не ховає голову в пісок і визнає: насильство в українських сім’ях існує, і з ним потрібно боротися. Відтак в Україні стартувала національна кампанія «Стоп насильству!» і також з 25 листопада по 10 грудня запроваджено проведення щорічної широко-інформаційної кампанії «16 днів проти гендерного насильства». Запрошуємо кожного приєднатися до цих акцій та не бути байдужим до проблеми насильства в суспільстві.
І на останок, якщо у Вас трапилася біда, Ви потерпаєте вдома від насильства або Вашому життю загрожує небезпека і Ви перебуваєте у стані постійного напруження, не чекайте, звертайтесь до Нас:
Полтавський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (м. Полтава, вул. Жовтнева, 36, кім. 146) т. 56-20-52;
Управління у справах сім’ї, молоді та спорту виконавчого комітету Полтавської міської ради (м. Полтава, вул. Жовтнева, 36, кім. 119) т. (0532) 2-57-29;
Служба у справах дітей Полтавського міськвиконкому (м. Полтава, вул. Жовтнева, 36, к. 121,) т. (0532) 56-43-99;
Полтавський центр сім’ї «Родинний дім» (м. Полтава, вул. Баленка, 11, кв.
78), т. 69-17-39.
Полтавська міська кримінальна міліція у справах дітей (м. Полтава, вул. Сковороди, 2б ), т. 51-01-29,51-01-31
Полтавська міська служба дільничних інспекторів міліції (м. Полтава, вул. Сковороди, 2б) т. 51-01-91
Поделиться с новостью друзьями
История Украины
скачать История Украины - реферат
Ранняя история Украины (200.000 лет до н.э.-9 век н.э.)
Палеолит, мезолит и неолит на территории Украины.
Впервые человек появляется на территории Украины в период раннего палеолита (200.000 лет до н.э. - 100.000 лет до н.э.). Найдены стоянки человека в Южном Крыму ( стоянки Киик-Коба). в Приазовье ( Амбросеевка), на Волыне, на Житомирщине и в других местах. В период среднего палеолита (100.000 лет до н.э. - 40.000 лет до н.э.) число стоянок увеличивается.
В Крыму - Чокурча, Староселье, над Днепром - Кодак, над Донцом - Деркул, и многие другие. В период позднего палеолита (40.000 - 15.000 лет до н.э. ) почти вся территория Украины была заселена людьми. Известны такие стоянки: на Днестре - Молодове 5, Городок, Радомышль, на территории Киева - Кирилловка, на Десне - Мизин, Новгород-Северский, Пушкари, на Полтавщине - Гинцы и др.
В период палеолита люди занимались охотой и собирательством, открыли способ добывания огня. Основой социального устройства был матриархат.
В переходной период мезолита ( 10.000 - 7.000 лет до н.э. ) начало развиваться рыболовство, была приручена собака, человек изобрел лук. Стоянки этого периода обнаружены в Крыму -Таш-Аир, Мурзак-Коба, Замиль-Коба, на нижнем Днестре - Гребенки и другие. В мезолите началось формирование первобытной племенной организации.
В неолите ( 7.000 - 3.000 лет до н.э. ) население территории Украины переходит к земледелию - тут сеют просо, ячмень, пшеницу, овес; одомашнивают крупный рогатый скот, овец, коз, коней, развивается скотоводство, Люди изготовляли глиняную посуду, начали изготавливать ткани. Неолитические памятники есть на всей Украине. Наиболее интересны Мариупольский Могильник и наскальные рисунки Каменной Могилы возле Мелитополя.
Бронзовый век Украины ( 3.000 - конец 2 века до н.э.).
В эту эпоху наиболее известна трипольская культура. Датируется она 4.000 -2.000 лет до н.э. Жители трипольской культуры населяли Поднепровье, Правобережную Украину и Поднестровье. Эта культура принадлежала к наиболее развитой группе племен того времени. Эти племена были знакомы с обработкой железа, меди, умели изготавливать орудия труда, оружие, украшения.
Они строили наземные прямоугольные жилища с деревянным каркасом и глиняной обмазкой. Эта культура известна своей красивой керамикой с орнаментом в виде спиралей, линий и других украшений. Памятники трипольской культуры известны в селах Лука- Врублевская и Ленковцы на Днестре, в могильнике на Красном хуторе возле Киева.
Параллельно с трипольской культурой на Левобережье, а после 2.000 года до н.э. и на Правобережье развивалась культура скотоводческих племен, которые изготовляли предметы из меди и бронзы ( конец 4.000 - начало 1.000 лет до н.э. ). В это время растет значение скотоводства. В хозяйственной жизни главой семьи становится мужчина. Матриархат занимается патриархатом.
В 3.000 - 2.000 г. до н.э. в степи и лесостепи Левобережья проживали скотоводческоземледельческие племена ямной культуры (Михайловское поселение). позднее здесь проживали племена катакомбной и срубной культур. Они разводили рогатый скот и коней, вели обмен с племенами Кавказа и Средиземноморья. В Полесье в 2.000 г. до н.э. проживали земледельческоскотоводческие племена культуры шнуровой керамики.
Железный век Украины ( 1.000 лет до н.э.- 3 век до н.э. ).
В конце 2.000- начале 1.000 до н.э. на юге Украины появляются земледельческо-скотоводческие племена киммерийцев .Это первое племя на территории Украины, название которого сохранилось в письменных источниках ( греческих - Гомер "Одиссея" и ассирийских хрониках). Киммерийцы стали широко использовать железо. Благодаря этому улучшилось земледелие и ремесла.
В 8 веке до н.э. из Азии на юг Украины переселились кочевые племена скифов (иранского происхождения) ,которые вытеснили киммерийцев. Воинственные скифы вели успешную войну с персидским царем Дарием, который в 514 - 513 годах до н.э. пытался их завоевать. В середине 1 - го тыс. до н.э. скифские племена объединились и создали под руководством царя Арея государственное объединение - Скифию .Вначале, столица Скифии была на левом берегу Днепра.
С конца 3.000 лет до н.э. столица была перенесена в Крым, в Неаполь - Скифский ,недалеко от Симферополя. Культура скифов известна своими курганными погребениями с многими красивыми золотыми украшениями.
На север от Скифии в 7 -3 веках до н.э. проживали скотоводческо - земледельческие племена скифов - пахарей. Некоторые историки считают их предками славян.
С 7 века до н.э. на северном берегу Черного моря начинают селиться греки. Они основали города Тира на Днестре, Ольвию на Буге, Херсонес возле Севастополя и Пантикапею на месте современной Керчи. Это были центры торговли и ремесел. В 5 веке до н.э. из объединенных греческих городов на Таманском и Керчинском полуостровах было создано Боспорское царство с центром в Пантикапее. Греческие города имели тесную связь с населением юга Украины - скифами, сарматами и оказали большое влияние на культуру, искусство и религию этих народов.
Греческие города - государства с 1 века до н.э. попали под власть Римской империи. Большинство их было разрушено в начале 3 века н.э. германскими племенами готов .
Железный век на территории Украины ( 3 век до н.э. - 9 век н.э. ).
В 3 веке до н.э. в Южную Украину приходят из-за Волги и Урала иранские племена сарматов. которые подчинили себе скифов. В 3 веке н.э. из района Верхней Вислы приходят на Украину готы (германцы). Они подчинили себе сарматов и создали свое Готское государство.
Готы приняли христианство, имели свою письменность.
В 375 году н.э. это государство было уничтожено кочевыми племенами гуннов ,которые пришли из Азии. С 4 века н.э. через степи южной Украины проходит множество народов с востока. гунны 4 век н.э. болгары 5 век н.э. авары 6 век н.э.
хазары 7 век н.э. угры 9 век н.э. печенеги 10-11 века н.э. половцы 11-12 века н.э. татары с 13 века н.э.
Печенеги, половцы и татары частично здесь оседают.
С 4 века н.э. появляются сведения о антах и склавинах, в которых многие историки видят славян. В это время был создан обширный племенной союз. Внутри племени все дела решались на общем собрании.
Известны антские князья - Бож ( 380-е года н.э.), Мезамир ( 550-е года н.э.). Союз антов распался после поражения от аваров в начале 7 века н.э.
В 8 -9 веках н.э. на территории Украины проживали следующие славянские племена. поляне - на правом берегу Днепра возле Киева;северяне - по Десне, Сейме и Суле; древляне - между Тетеревом и Припятью; дулибы или бужане - вдоль Буга ( их называли еще - волыняне ); белые хорваты на Прикарпатье; уличи - над Бугом; тиверцы - над Днестром. Из этих племен и сформировался украинский народ.
Эти племена занимались земледелием, скотоводством, охотой, рыболовством. Они имели общий язык, верования. Главные города: у полян - Киев, у северян - Чернигов, у древлян - Искоростень, у дулибов - Волынь ( городок на Буге).
Власть в этих племенах переходила в руки племенных князей. В начале 8 века н.э. сиверяне и поляне были вынуждены платить дань Хазарскому каганату. В середине 9 века на землях этих племен появляются воинственные варяги. которые стремятся подчинить себе славян.
Княжеский период (середина 9 века - 1340 год).
Создание Киевского государства.
Согласно легенде, изложенной в летописи, приблизительно в середине 9 века н.э. на Русь приходят варяги. Князь Рюрик основал в Новгороде приблизительно в 862 году государство. Варяжские вожди Аскольд и Дир приблизительно в это время приходят в Киев.
По легенде они освободили полян от хазарской власти и начали здесь княжить.
В летописи описуется приглашение варягов на княжеский престол - что бы они навели порядок. Но все же это считается легендой и не более. Затем в Киев прибыл Олег, которого считают основателем Киевского государства ( 879 - 910/912 ). Также, согласно легенды, он убил Аскольда и Дира и взял власть в свои руки.
Олег присоединил к Киеву соседние племена северян, древлян, уличей и тиверцов, а также северные славянские племена. Он создал мощное Киевское государство.
В 907 году он пошел войной на Византию. Два договора 907 и 911 годов свидетельствует о победе Олега: он заставил платить Византию дань, а русские купцы получили значительные торговые права.
Олег - это фигура легендарная и о ней мало что известно. Неизвестен также год смерти.
Период централизованного государства (начало 10 века - 1132 год). Следующим киевским князем после Олега стал Игорь ( 912 - 945 года). который основал династию Рюриковичей, Он дважды ходил походами к Каспийскому морю и на и Закавказье (913 - 943/944), пытаясь пытаясь подчинить себе эти земли. В борьбе за побережье Черного моря он столкнулся с Византией.
Поход на Константинополь в 941 году закончился неудачно. В 944 году Игорь был вынужден заключить договор с Византией на неравных правах. В это время начинается недовольство подчиненных племен, и в 945 году Игорь был убит во время собирания дани в землях древлян.
После смерти Игоря от имени малолетнего сына Святослава Русью правила вдова Ольга ( 945 - 964 год). Она жестоко расправилась с древлянами и установила новые нормы дани. Есть точка зрения, что Ольга была славянкой.
В 957 году Ольга ездила в Константинополь, где приняла христианство.
Сын Ольги и Игоря - Святослав Храбрый (964 -972) славился своей воинственностью. Он подчинил вятичей и финские племена между Волгой и Окой ( 964 - 966), воевал с поволжскими болгарами, ходил походом на хазар, разрушив главные города Хазарского каганата - Саркель, Итиль и Самендер. Однако, это открыло путь на Украину другим кочевым народам Азии. Святослав подчинил себе ясов (осетин) и косогов (черкесов), расширив границы Руси до Кавказских гор.
В 969 году он пришел на помощь Византии, разбив болгар. Но затем он начал войну с Византией. Война закончилась неудачно. При возращении домой на дружину Святослава напали печенеги.
Дружина была разбита, а сам Святослав был убит ( весна 972 года). Отправляясь в поход в Болгарию, Святослав разделил власть между сыновьями: Ярополк получил Киев, Олег - Древлянскую землю, Владимир - Новгород. После смерти отца, Ярополк желая объединить земли, начал войну с Олегом, а потом с Владимиром.
Владимир нанял варягов и победил Ярополка, став единоличным правителем.
Владимир 1 Великий (980 - 1015) объединил земли, присоединив Полоцк, Перемышль, Червень. В 983 -985 он воевал с племенами ятвягов и поволжскими болгарами. Для охраны от печенегов он строил укрепленные города на речках Стугне, Трубеже, Суле. Он назначил наместниками своих сыновей. Изяслава - в Полоцк, Святополка - в Туров, Ярослава - в Новгород, Судислава - в Псков, Станислава - в Смоленск, Святослава - в Древлянскую землю, Мстислава - в Тмутаракань, Бориса - в Ростов, Глеба - в Муром.
В 987 году Владимир оказал помощь Византии в подавлении восстании Фоки. За это ему в жены была обещана сестра императоров Василия и Константина - Анна, но они не сдержали своего обещания. За это Владимир Осадил и взял Херсонес - византийскую колонию.
После этого обещание было сдержано. В 987 - 988 году Владимир принял христианство, а также окрестил население Руси ( хотя язычество еще долго было сильно ).
После смерти Владимира власть захватил Святополк (1015 - 1019). Чтобы взять под контроль все земли он убил трех братьев - Святослава, Бориса и Глеба. Ярослав Новгородский выгнал в 1018 году из Киева Святополка, но тот с помощью польского короля в том же году захватил город обратно.
Однако народ его не поддержал и в 1019 году Святослав бежал на Запад.
Ярослав 1 Мудрый ( 1019 -1054 ) продолжал политику своего отца. В 1036 -1037 годах он окончательно разбил печенегов. При нем в Киеве Было построено множество красивых зданий и храмов.
Он поддерживал тесный связи с западноевропейскими монархами. Его дочь Анна вышла замуж за французского короля Генриха 1. Он также занимался просвещением, организовал библиотеку. При нем был основан Киево - Печерский монастырь. Ярослав приказал собрать все правовые акты в сборнике Русская Правда. который регулировал социальные и экономические отношения между различными слоями населения.
При нем на первое место в управлении государства выходят славянские деятели, а варяги постепенно становяться только военной дружиной и только.
Под конец жизни Ярослав разделил Кмевское государство между пятью сыновьями: Изяслав получил Киев, Древлянскую землю с Туровом и Новгород с Псковом; Святослав - Чернигов, Муром и Тьмутаракань; Игорь - Владимир - Волынский; Всеволод - Переяславль, Суздаль и Ростов; Вячеслав - Смоленск. Он предписал всем своим сыновьям подчиняться старшему сыну - Изяславу, которому был отдан Киевский престол.
После смерти Ярослава Изяслав 1 (1054 - 1078) старался разширить свою власть на земли своих братьев. Он занял Владимир - Волынский после смерти Игоря (1060), а также Полоцк (1067). После этого все земли, которые находились на правом берегу Днепра были под его властью. Вначале три брата - Изяслав, Святополк и Всеволод вместе управляли государством, боролись против половцев.
Но после того, как Изяслав был разбит половцами в 1068 году, против него восстали киевляне и он был вынужден бежать в Польшу. Киевляне поставили на его место его брата Всеволода. Изяслав вернулся с польскими войсками, но в 1073 году был вынужден вновь бежать от недовольства киевлян.
В 1073 - 1076 годах в Киеве правил бывший черниговский князь Святослав 2. Последний Ярославович на киевском престоле Всеволод 1 (1078 - 1093) объединил главные земли Киевского государства: Киев, Чернигов, Переяславль, Смоленск и земли Верхнего Повольжья. Он также боролся с безземельными князьями, которые с помощью половцев пытались захватить территории.
Он знал пять языков, был женат на византийской принцессе.
Его приемником стал Святополк 2 (1093 - 1113), сын Изяслава. Ему приходилось все время вести борьбу с половцами, которые во главе с ханом Боняком постоянно нападали на киевские земли. Святополку помогал Владимир Мономах. переяславский князь.
Он одержал победу над половцами в 1105 и 1111 году.
После смерти Святополка на великокняжеский киевский престол был приглашен Владимир Мономах. Он правил в 1113 - 1125 годах. Владимир Мономах подчинил себе большую часть бывшего Киевского государства, разбил половцев. Он имел широкие связи с западноевропейскими монархами.
Мономах внес новые дополнения в Русскую Правду, а также оставил после себя Поучение детям. в котором советовал как управлять государством.
После его смерти его старший сын Мстислав 1 (1125 - 1132) получил Киев, Смоленск и Новгород, а другие земли достались его братьям. Он продолжал политику отца, однако после его смерти Киевское государство окончательно распалось на отдельные части.
Политическое и социальное устройство Киевского государства.
С 10 по 13 век организация Киевского государства изменилась коренным образом. Во время правления Владимира и Ярослава происходит централизация - администрацию на местах назначают в Киеве. Однако затем начинается децентрализация и местные князья выходят из подчинения киевскому князю.
Вначале вся власть находилась в руках Киевского князя. Он был главнокомандующим войска, политическим правителем и верховным судьей. Такую власть имела семья Рюриковичей.
Князья опирались на военную силу - дружину. Идеологически княжескую власть поддерживала церковь. Князь правил ( исполнительная власть) и судил ( судебная власть) с помощью назначенных им наместников, среди которых в основном были сыновья князя, посадников, воевод.
Кроме центральной княжеской власти существовала и местная организация, которая состояла из тысячников. сотников и десятников. После этого княжеское и местное управление изменилось.
Дружинники князя имели двойную функцию: как войско и как его ближайщие советники. Дружинники находились при князе, жили при его дворе. Сначала дружина состояла из варягов, а затем она стала славянской, которая была связана с местной жизнью и населением.
Высших дружинников набирали из лучших местных людей или из людей, которые отличились во время войны; их стали называть боярами.
Князь советовался с боярским советом, который состоял из старших дружинников, а также высших представителей местного населения и духовенства. Функции этого совета зависели от личной воли князя. Во время племенной организации важным органом власти было вече, на котором решались важные дела. При первых Рюриковичах их роль снизилась. Однако, после ослабления централизованного государства вече снова начинает играть важную роль.
Но, на Украине оно не было постоянным органом власти ( как это было в Новгороде и Пскове).
В княжеский период существовала особая социальная структура общества. На верхней ступени стояли бояре, лучшие люди. Однако, это не была замкнутая каста. В нее могли переходить сыновья священников и даже смерды. Большинство бояр были из числа княжеских дружинников, которые осели на земле, или из числа местных землевладельцев.
Бояре имели некоторые привелегии, закон защищал их имущество и жизнь.
Население городов состояло из богатых и бедных слоев населения, которые занимались торговлей и ремеслом. Богатые торговцы почти не отличались от бояр, земельной аристократии. Богатых местных, а также иностранных купцов называли - гости. купцов среднего достатка - купцы. а мелких лавочников, ремесленников - чернь.
В Киеве жили постоянно многие иностранные купцы - армяне, евреи, греки, немцы, чехи, поляки и другие.
Среди вольных людей, которые принадлежали к нижнему слою населения были смерды - наиболее многочисленная часть сельского населения. Они жили на собственной земле или на земле князя, платили подати, выполняли различные повинности - строили укрепления, мосты, дороги, принимали участие в народном ополчении.
Следующим слоев населения был слой закупов. людей, которые взяли займ - купу и должны были его отдать. Они были временно лишены свободы, но не теряли при этом гражданских прав.
Самой нижней категорией населения были рабы - челядь или холопы. В большинстве случаев это были военнопленные или дети рабов. С принятием христианства их положение улучшилось.
Устав Владимира Мономаха также защищал их жизнь.
Для социального устройства Киевского государства было характерно то, что все эти слои не были замкнутыми. Холоп мог стать смердом или даже купцом, а боярин за какие-то преступления мог стать смердом.
Период распада Киевского государства.
С 12 века Киевкое государство распалось на несколько отдельных, самостоятельных княжеств: Киевское, Черниговское, Переяславское, Тьмутараканское, Турово-Пинское, Волынское и Галицкое княжества. Начиная с конца 12 века вместе с названием Русь для обозначения южных земель Киевского государства употребляется название Украина ( Украйина - правильное название). Впервые это название появляется в Киевской летописи в 1187 году.
Позже это название приобрело значение названия территории, на которой проживает украинский народ.
В Киевском княжестве с 1139 года шла ожесточенная борьба за киевский престол между Ольговичами и Мономаховичами. Часто менялись князья: за 100 лет ( 1146 - 1246) сменилось 47 князей. Титул великого киевского князя стал чисто номинальным.
Из-за усобиц между князьями на Русь снова начали нападать половцы. Но все же Киев оставался центром торговли, культуры, искусства и церковной жизни.
С появлением на севере Владимиро - Суздальского княжества по сути завершилось политическое и этническое разделение двух народов - украинского и российского. Теперь их пути расходятся.
В 1169 году произошел первый значительный конфликт между ними. Князь Андрей Боголюбский, сын Юрия Долгорукого, с суздальским войском напал на Киев. Как свидетельствует хроника, суздальцы уничтожили большую часть населения Киева, ограбили и сожгли храмы, женщин забрали в рабство.
Однако галицкий, черниговский и киевский князья освободили Киев и посадили на киевский престол Святослава 3 (1176 - 1194).
Черниговское княжество вело тяжелую борьбу с половцами, которая почти не прекращалась. Великая битва с половцами, которая произошла в 1185 году под руководством князя Игоря Новгород - Северского, стала сюжетом известного эпоса "Слово о полку Игоревым".
Княжества постепенно стали делиться на еще меньшие княжества. Так, Черниговское княжество было разделено на Черниговское, Новгород - Северское, Путивльское. Князья постоянно воевали друг с другом и в эту борьбу в качестве союзников часто привлекались половцы.
В начале 13 века в Восточную Европу ворвались воинственные племена монголо - татар ( тюрки ). Ослабленные постоянными междуусобными войнами древнерусские княжества не смогли организовать организованный отпор. В 1223 году на реке Калке были разбиты монголами войска половцев и некоторых древнерусских князей. В 1238 году монголы под руководством хана Батыя (Бату - хана) напали на Русь. Опустошив многие княжества, 6 декабря 1240 года, после трехнедельной осады монгольские войска взяли и разграбили Киев. Затем они двинулись на Волынь и Галичину, где разрушили многие города.
Двигаясь на запад, 9 апреля 1241 года монголы были разбиты у города Лигниц польскими и немецкими рыцарями. После этого они вернулись на берега Волги, где основали свое государство - Золотую Орду. Все население было вынуждено платить монголам дань, а князья должны были ездить в Золотую Орду за ярлыком - грамотой на княжение.
Галицко - Волынское княжество (1199 - 1340).
В 1199 году волынский князь Роман Мстиславович. сын Мстислава Изяславича объединил Галицкое и Волынское княжества, а также овладел Киевом и создал сильное государство с центром во Владимире. В состав этого государства входило большинство украинских земель. Это государство находилось между Днепром и Карпатами.
Во внешней политике Роман Мстиславович опирался на средние слои населения, он боролся с боярской анархией.
Во внешней политике Роман Мстиславович установил хорошие отношения с Венгрией, Византией, Германией (династия Гогенштавфенов). После его смерти (1205), используя малолетство его сыновей Данилы и Василия. подняла голову боярская олигархия. Боярин Владислав Кормильчич даже объявил себя на небольшое время князем (1213 - 1214).
В это время вмешались Польша и Венгрия, которые поставили на княжеский престол своего ставленика венгерского королевича Коломана (1214 - 1219). Борьбу против венгеро - польской агрессии вели совместно (1219, 1221, 1227) призванный боярами галицкий князь Мстислав Удатной (1219 - 1228) и молодой князь Данило. В 1229 году Данило овладел Волынью, в 1238 году - Галичиной, а в 1239 году подчинил себе Киев, где посадил своего воеводу Дмитрия (который геройски защищал город от татар).
В 1238 году князь Данило Романович разгромил под Дорогочином немецких рыцарей. После нашествия татар, Данило Романович был вынужден поехать в Золотую орду и признать свою зависимость от Золотой Орды. Однако он готовился к борьбе против монголо - татар, строил укрепления на Подолье, Волыне и Киевщине, карал "татарских людей" - тех, кто сотрудничал с татарами.
Данило хотел организовать антитатарскую коалицию, в которую пытался привлечь папу римского Иннокентия 4. венгерского короля, польских и литовских князей. Для этого Данило согласился на унию (религиозный союз) и в 1253 принял от римского папы королевскую корону. Однако идея крестового похода против татар не нашла поддержки.
В 1254 году Данило сам отбил набеги татар, однако после нового набега под руководством хана Бурундая в 1259 году был вынужден признать власть Орды и срыть укрепления.
На севере в 1250 году Данило вел борьбу с ятвягами и литовцами, заняв Новгородок, Слоним и в 1254 году принудил литовского князя Мендовга к союзу. Во внутренней политике он вел борьбу против мятежных бояр, опираясь на мещан и верных ему бояр. Он проводил политику экономического и культурного развития своего государства. Он построил такие города как Львов ( названный по имени его сына Льва), Холм и другие.
Во время всего периода правления он управлял государством вместе со своим братом Василием.
После смерти Данила княжил его сын Лев ( 1264 - 1301), который пытался найти компромисс с татарами и участвовал в их походах на Польшу. Он расширил границы Галицко - Волынского государства: отобрал часть Закарпатья у Венгрии, вместе с чешским королем Вацлавом 2 воевал против Польши и в 1292 присоединил Люблянщину. Он пытался захватить Литву, что привело к разрыву с Волынским княжеством.
В 1270 - х годах Лев перенес столицу государства во Львов, где она находилась до 1340 года.
Сын Льва - князь Юрий 1 ( 1301 -1315) снова объединил Галицкое и Волынское княжества. Однако из-за сильного давления соседей он был вынужден отдать Люблянщину Польше, а Закарпатье - Венгрии. Государство Юрия 1 имело мировой престиж. Самого Юрия называли "королем Руси" - Georgi Regis Rusiae, а константинопольский патриарх Атанасий согласился ( 1303) на создание Галицкой митрополии.
Со смертью Юрия заканчивается период расцвета Галицко - Волынского княжества.
Его сыновья Лев 2 и Андрей 1 ( 1315 - 1323) правили совместно в Галичине и на Волыне. Они помогали развитию внешней торговли, давали торговые привелегии купцам из Кракова и Торуня. Оба князя погибли, защищая свою страну от монголо - татар.
С этими князьми заканчивается прямая династия по мужской линии Мономаховичей: совет бояр выбрал галицким князем Болеслава - сына сестры Льва 2 и Андрея 1 и князя Тройдена Мазовецкого. Болеслав, взойдя на престол взял имя Юрия 2 и принял православие ( до этого он был католик). Юрий 2 Болеслав ( 1323 - 1340), женатый на дочке великого литовского князя Гедимина, был в союзе с Литвой и Германием.
Он помогал немецким колонистам, жаловал магдебургское право некоторым городам ( Сянок). При нем увеличилось число иностранцев при дворе. Это вызвало возмущение среди бояр, которые отравили Юрия 2.
После смерти последнего князя Юрия 2 ( 1340) началась борьба между соседними государствами за Галичину и Волынь. Литовский князь Дмитрий - Любарт занял Волынь, а польский король Казимир 3 вошел в Галичину ( 1340), захватил Львов и забрал казну галицких князей. В дела Галичины вмешались и венгры. В это время галицкие бояре под руководством перемышльского воеводы Дмитрия Дядька установили боярскую олигархию, которую признали Польша и Венгрия. Боярская власть просуществовала до 1349 года, когда король Казимир 3 в союзе с монголо - татарами внезапно захватил Львов и Галичину.
Он заключил договор с Литвой и Венгрией, по которому Галичина, Западная Волынь и Холмщина оставались до конца жизни Казимира 3 во составе Польши. В 1370 - 1387 гг. Галичина оказалась под властью Людовика - венгерского короля, который стал также и польским королем. С 1387 года польская королева Ядвига присоединила Галичину к Польше, стараясь превратить ее и Холмщину на польские провинции.
Была усиленная колонизация Галичины поляками и немцами. В Галичине организовывались католические миссии. С укреплением польской власти в Галичину стала прибывать польская шляхта ( дворяне).
Которые получили во владение многие галицкие земли. В составе Польши Галичина находилась до 1772 года.
Закарпатье оказалось под властью Венгрии и оставалось там за исключением некоторых годов правления Льва 1 и Юрия 1, до 1918 года. Буковина после распада Галицко - Волынского государства была присоединена к Молдавскому воеводству, в составе которого она находилась до 1774 года.
Киевские князья и митрополиты.
Князья.
1.Игорь (913-945). 2.Ольга (945-964). 3.Святослав 1,Храбрый (964-972) 4.Ярополк,сын Святослава (972-979). 5.Владимир Великий 1,сын Святослава (980-1015). 6.Святополк,сын Владимира (1015-1019).
7.Ярослав 1 Мудрый,Владимирович (1019-1054). 8.Изяслав 1 Ярославич (1054-1068). 9.Всеслав,сын Брячеслава Полоцкого (1068-1069) 10.Изяслав 1 (вторично) (1069-1073). 11.Святослав 2 (Семен) Ярославич (1073-1076). 12.Изяслав 1 (в третий раз) (1076 -1078).
13.Всеволод Ярославич (1078-1093). 14.Святополк 2 (Михаил) Изяславич (1093-1113). 15.Владимир 2 Мономах Всеволодович (1113-1125). 16.Мстислав 1 (Федор) Мономахович (1125-1132).
17.Ярополк 2 Мономахович (1132-1139). 18.Вячеслав Мономахович.1139. 19.Всеволод 2 (сын Олега Гореславовича) 1139-1146. 20.Игорь (сын Олега Гореславовича) 1146.
21.Изяслав 2 Мстиславович 1146-1149. 22.Юрий Долгорукий 1149-1150. 23.Изяслав 2 1150. 24.Юрий Долгорукий (во второй раз) 1150.
25. Изяслав 2 + Вячеслав Мономахович (вместе) 1150-1154. 26.Ростислав 1,Мстиславович Смоленский 1154. 27.Изяслав 3 ,сын Давида Святославовича 1154-1155.
28. Юрий Долгорукий (во третий раз) 1155-1157. 29. Изяслав 3 ,сын Давида Святославовича (во второй раз) 1157- 1158.
30. Ростислав 1 (во второй раз) 1159-1161. 31.Изяслав 1161 (убит). 32. Ростислав 1 (во третий раз)1161-1167.
33.Мстислав 2 Изяславович 1167-1169. 34.Глеб. сын Юрия Долгорукого 1169-1171. 35.Владимир 3 Мономахович 1171. 36.Роман Ростиславович 1171. 37.Михаил Юрьевич 1172.
38.Рюрик Ростиславович (в первый раз) 1173. 39.Ярослав 2 Изяславович 1174. 40.Роман Ростиславович (во второй раз)1175-1176. 41.Святослав 3 Всеволодович 1176-1180.
42. Рюрик Ростиславович (во второй раз)1180-1181. 43.Святослав 3 (во второй раз) 1181-1191. 44.Рюрик Ростиславович (в третий раз) 1194-1200(?)).
45.Ингвар, сын Ярослава Осьмомисла 1200-1202. 46. Рюрик Ростиславович (в четвертый раз) 1203. 47.Ростислав 2 Рюрикович 1204-1205. 48.Рюрик Ростиславович (в пятый раз) 1205-1206.
49.Всеволод 3 Чермный Святославович 1206. 50.Рюрик Ростиславович (в шестой раз)1206 51.Всеволод 3 (в второй раз) 1207. 52.Рюрик Ростиславович (в седьмой раз) 1207-1210. 53. Всеволод 3 (в третий раз) 1210-1212.
54.Ингвар Ярославович (во второй раз) 1212. 55.Мстислав 3 Романович 1212-1223. 56.Владимир 4 Рюрикович 1223-1234.
57.Изяслав 4 1235. 58. Владимир 4 Рюрикович (во второй раз) 1236. 59.Ярослав 2 Всеволодович 1236- 1238.
60.Михаил 2 Всеволодович (Святой) 1238-1239.
У Луцьку буде вулиця Юлії Тимошенко
17 серпня 2011, 18:50
Луцька міська рада 17 серпня затвердила рішення про перейменування 27 вулиць Луцька з лютого 2012 року.
Відповідне рішення депутати проголосували після більш як п’яти годин обговорення. За перейменування проголосували 28 депутатів, троє були проти 3, по одному утримались та не голосували і разом у залі перебувало 33 обранців.
Вулиця живої опозиціонерки
Найбільше часу – близько трьох годин, зайняло обговорення перейменування вулиці Лазо на вулицю Юлії Тимошенко .
Нагадаємо, таку пропозицію подав від депутатської групи «Місто майбутнього» депутат від Фронту Змін Олександр Пиза .
Депутати кілька раз ходили на перерву. Міський голова Микола Романюк не хотів ставити питання на голосування, адже Статут міста дозволяв давати міським вулицям лише імена померлих людей. Врешті, коли йому пригрозили висловленням недовіри, Романюк поставив питання на голосування.
Спочатку рішення не прийняли – до кворуму не вистачало одного голосу. Та після ще однієї перерви і повторного внесення пропозиції на голосування з 35 депутатів 26 проголосували «за», 5 проти та 4 не голосували. Рішення прийняли.
Історичне сміття – геть
Голова комісії з перейменування вулиць Сергій Григоренко зазначив, що перейменують вулиці у лютому 2012 року – аби необхідні кошти передбачити у бюджеті наступного року. Виготовлення табличок пропонуються розпочати вже в січні 2012 року.
Крім цього депутат запропонував передбачити рішенням виділення коштів в бюджеті 2012 року на першочерговий ремонт перейменованих вулиць.
Під час полеміки з опонентами у якості контраргументу Григоренко вирішив використовувати фразу начальника Волинського УМВС В’ячеслава Ходирєва. сказану якось ним у розмові з журналістами .
«Радянський Союз був збудований на брехні, на такій брехні…», - цитував Григоренко.
«Ну, вона така, що говорити не може – дефекти мови має, зовні така, як курка. Але це ж не дає підстав людину посилати. Розібрався, хвоста накрутив – кобилу знайшли», - навів іншу цитату депутат-регіонал Іван Смоленг. зазначивши, що це мова також «нашого генерала».
Депутат Андрій Осіпов процитував політичного діяча і філософа Ніколо Макіавелі. зазначивши, що якщо є нагальна необхідність заподіяти якусь незручність чи зло, то це треба зробити, бо лише втратиться час, а ситуація погіршиться.
Депутату смішно
Натомість колега депутатів по фракції Юрій Корольчук розсміявся над деякими новими назвами вулиць. Мовляв, вулиця Цукрова – бо цукровий етнічний буряк, вулиця Садова – наш національний продукт, а шпитальна – в честь українського героя Шпиталя?
Депутат каже, що вулиці перейменовувати необхідно, втім варто працювати лише над відверто антиукраїнськими назвами.
«Хто не знає Чкалова? Ми б війни не виграли, якби він не підняв дух. Я не проти аби якісь можна перейменувати.
Але хай буде історія», - зазначив Юрій Корольчук.
Він зазначив, що вулиці Пролетарська та Колгоспна варто залишити для історії. Натомість депутат Святослав Боруцький та Павло Данильчук нагадав, що «колгоспи пограбували мільйони українців, а пролетаріат проголосив свою диктатуру».
Спитайте людей
Депутат Тетяна Дементьєва (Партія регіонів) каже, що «приймати чергове рішення – це зробити чергову помилку, адже не спитали думку жителів».
Про те, що жителів треба питати, зазначив і депутат Леонід Лаба. а також голова громадської ради при міському голові Петро Верзун. Він зазначив, що у статуті Луцька передбачено консультації з громадськістю і минулого разу при перейменуванні вулиць соціологічні опитування були.
З такою думкою погодився і міський голова, який зазначив, що до міської ради після опублікування інформації в ЗМІ до мерії надійшло 20 звернень та 150 підписів проти перейменування. Загалом під перейменування «підпадають» близько 4 тисяч людей.
«Я не проти перейменування, але проти приймати 27 вулиць. Спілкувався з людьми, істориками – вони просять: дайте ще час, залучіть більше людей», - говорив Романюк.
Мер каже, що й гроші, які буцімто мають піти на благоустрій перейменованих вулиць, поки що ніхто не рахував.
Що пропонували
Поряд з уже озвученими пропозиціями під час сесії депутати пропонували й інші варіанти наречення вулиць.
Так депутат Павло Данильчук на прохання луцької організації «Пласт» пропонував перейменування вулицю Горького на Пластову. Однак пропозицію не підтримали.
Також депутати проігнорували пропозицію депутата Корольчука щодо виключення з переліку вулиці Колгоспна, Колспоспний провулок, Невського, тощо для перейменування.
Микола Романюк запропонував прийняти рішення за основу та відправити його на громадське обговорення, однак рішення пройшло в цілому, тобто без подальшого обов’язкового громадського обговорення.
Отож з 1 лютого 2012 року будуть перейменовані наступні вулиці:
вул. Бабушкіна на вул. Шпитальна,
вул. Горького на вул. П’ятницька гірка,
вул. Доватора на вул. Християнська,
вул. Кірова на вул. Петра Болбочана,
вул. Колгоспна на вул. Садова,
пров. Колгоспний на пров. Садовий,
вул. Котовського на вул. Холодноярська,
вул. Краснодонців на вул. Князів Острозьких,
вул. Куйбишева на вул. Олексія Шума,
вул. Невського на вул. Цукрову,
вул. Олега Кошового на вул. Балка,
вул. Орджонікідзе на вул.Митрополита Андрея Шептицького,
вул. Пролетарська на вул. Рогова,
вул. Радгоспна на вул. Григорія Гуляницького,
вул. Свердлова на вул. Покальчуків,
вул. Тухачевського на вул. Андрія Марцинюка,
вул. Тюленіна на вул. Петра Могили,
вул. Уляни Громової на вул. Йосафата Кунцевича,
вул. Фрунзе на вул. Степана Кривенького,
ПУГ м. Краматорска
В своей статье автор предлагает разнообразные формы реализации гражданского образования как путем внедрения отдельных учебных курсов и дисциплин, так и через интегрирование элементов гражданского образования в содержание существующих школьных предметов.
внедрение отдельных учебных курсов и дисциплин
Курсы:
§ Громадянознавство (5-7 кл.)
§ Гражданское образование (8-11 кл.)
§ Человек и общество (10-11 кл.)
§ Права человека (10-11 кл.)
§ Практическое право (7-8 кл.)
§ Конституционное право (8 кл.)
§ Международное гуманитарное право (10 кл.)
§ Украиноведение (5-11 кл.)
§ Я и Украина (1-4 кл.)
§ Логика (10 кл.)
§ Человек и демократия (8 кл.)
§ История государства и права (10-11 кл.)
§ Основы философии и социологии (10-11 кл.)
§ Основы экономических знаний (8-11 кл.)
§ История родного края (5-11 кл.)
§ Основы научных исследований (10-11 кл.)
§ Конфликтология (9-10 кл.)
§ Библиотековедение (8-9 кл.)
§ Донбасознавство (спецкурс пропедевтики, 2-3 кл.)
§ Народоведение (4-6 кл.)
§ Риторика (9-10 кл.)
§ Права ребенка и первый шаг (2-3 кл.)
§ Политология (9-11 кл.)
ЛЕОНІД ГЛІБОВ (1827—1893)
Літературні псевдоніми — Простодушний, Непостоянный Сотрудник, Капитан Ботвиван.
Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Проживаючи неподалік від панського маєтку, малий Леонід бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них — і на все життя зненавидів насилля й деспотизм. Початкову освіту Леонід здобув удома: на сьомому році читати навчила мати, писати — пан Родзянко, місцевий священик — арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого.
У 1840 р. Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Відірваний від родини, він сумував за батьками, рідною домівкою. Туга виливалася в поезії.
Так народився перший твір — вірш «Сон». У 1847р. у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу.
Невдовзі Леонід захворів і повернувся до батьків. Гімназія залишилася незакінченою.
Улітку 1848р. Л. Глібов перебував в рідній Хорольщині. Саме в цей час до рук йому потрапили дві книжки — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Приказки» Є. Гребінки. Вражений прочитаним, він почав писати українською мовою.
Цього ж літа в його зошиті з'являються байки «Вовк і Ют», «Лебідь, Щука і Рак», «Зозуля й. Півень», які були надруковані аж у 1853 році.
У 1849 р. Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут були добрі традиції та мудрі високоосвічені вчителі. Однак нещасливий випадок змусив Глібова перервати навчання: його батько, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер.
Невдовзі померла й мати. Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем у 1855р.
Потім він учителював: викладав історію та географію у дворянському, училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Леонід Глібов був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво вів уроки, ніколи не карав своїх учнів.
З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глібов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p. коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.
Спеціальним указом Валуєва було заборонено «Черниговский листок» у 1863р. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п'ятнадцять літ. І саме цього року вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище».
У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе — померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк,
У 1867р. Леонід Глібов отримав посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60—70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Ботвиван», став душею літературно-мистецького життя Чернігова.
Його щотижневі «четверги» охоче відвідували приятелі та шанувальники, літератори й актори. Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, брав діяльну участь у роботі аматорського театру.
Літературна діяльність Леоніда Глібова активізувалась наприкінці 80-хрр. налагодились зв'язки з дитячим журналам «Дзвінок», де він публікував свої вірші, загадки, байки й жарти. У 1891р. у Чернігові відбулося урочисте вшанування Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Листи, телеграми, вітання, ювілейні свята на честь митця свідчили про високе визнання його поетичного таланту.
Це вшанування надихнуло поета: він написав нові байки.
У 1893 р. стан здоров'я Глібова значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. За п'ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
Леонід Глібов помер 10 листопада 1893р. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря.
Завдяки Л. Глібову, одному з найкращих представників різночинної демократичної інтелігенції, українська байка досягла найвищого розвитку. З його ім'ям пов'язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки.
Вихований на кращих зразках російської і української літератур, Глібов виступив не тільки талановитим продовжувачем байкарських традицій своїх попередників. Він був художником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку цього жанру в українській літературі. Не випадково І. Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом заслуги сього талановитого поета».
Перші байки Глібова (50-ті роки) були, по суті, перекладами творів І. Крилова. А на початку 60-х років Глібов уже писав й оригінальні твори — «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін. Деякі він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших — творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо. У творах цього періоду Глібов узагальнено зображував типові явища дореформеної кріпосницької дійсності. Сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін.).
У кращій із них — «Вовк та Ягня» — в яскравих алегоричних образах розкрито взаємини між поміщиками й кріпаками. Лейтмотив байки сформульований у вступі:
На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б'є — Затим що сила є.
Написана за фабулою відомого Криловського твору «Волк и Ягненок», байка Глібова в умовах посилення поміщицького гніту набувала більшої антикріпосницької загостреності, дієвості. Характеризуючи Вовка як соціального хижака, Глібов наділяв його й відповідними визначеннями: «страшенний», «здоровенний»,— а безправність Ягняти підкреслював емоціональними епітетами: «сердешне», «бідне». З цією ж метою — глибше відтінити гірке становище людини — в заключній частині твору, після того як Вовк «Ягнятко задавив», додано характерний ліричний акорд:
Нащо йому про теє знати.
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан. йому не слід.
Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря.
Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p. огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі.
Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Вед-мідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду.
У кращій частині свого доробку Л. Глібов виявив себе уважним художником, знавцем суспільних явищ сучасної йому дійсності, зумів засобами поетичного слова передати значні зміни, що відбувалися в соціально-економічному житті країни напередодні та після реформи, зокрема класове розшарування на селі, занепад поміщицьких господарств. Яскраву картину банкрутства кріпосників, приреченості дворянства відтворив він у байці «Мірошник», де вістря своєї сатири спрямував проти недбайливих панів, які в умовах занепаду кріпосницької системи терплять повне банкрутство. Мораль байки — осуд не тільки одного Хоми, а всієї тогочасної розтлінної системи, за якої пани «без діла сотні всюди сують. А за недогарок вони людей і лають, і мордують».
У цих словах велика правда тогочасного життя та й нинішнього, бо скільки безгосподарних імущих правитимуть країною, стільки не вибратись їй з руїни. З нещадною іронією письменник сказав про них: «Та й диво, що у їх хазяйство піде все на сміх!»
У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв'язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури.
Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм консерваторів і ретроградів («Мальований Стовп»).
Засуджуючи соціальну несправедливість, поет продовжував утверджувати чесність і працьовитість простих людей, їхню моральну вищість над експлуататорами.
Незаперечні заслуги Глібова в розвитку поетики байки. Він сміливо розсунув її жанрові межі, урізноманітнив форми, вперше в українській літературі збагатив байку рисами пісні й балади, демонструючи широкі, невичерпні можливості цього найтрадиційнішого літературного жанру.
Байка «Цуцик» відноситься до другого періоду творчості Глібова, в якому порушувалися переважно морально-етичні проблеми. Перо сатирика байкар спрямував на висміювання паразитизму, лакейства, лицемірства, прислужництва, егоїзму. Байка «Цуцик» — кращий твір цього періоду.
Вона побудована на діалозі двох собак — Бровка та Цуцика.
Цуцик — кімнатна собачка. Нероба, прислужник, він з гордістю вихваляється перед Бровком своїми лакейськими здібностями, умінням вислужуватися. Сите благополуччя отруїло Цуцика чадом погорди, він тепер зверху, спесиво дивиться на всіх, бо дуже запанів, байдужий до страждань свого колишнього друга.
Бровко — дворовий пес. Він стереже добро хазяїна вдень і вночі, за це змушений терпіти знущання, їсти що прийдеться, спати під парканом. Він усвідомлює своє рабське становище, якому не може зарадити, але з огидою ставиться до панського лакея. Бровко справедливо називає своє життя «собачим», бо воно повне приниження, голодування, побоїв та тяжкої праці, але це не вбиває в ньому гідності.
Перед Цуциком він не запобігає, не лащиться до нього, а навпаки, сміливо нагадує, що той колись був звичайнісіньким щеням.
В алегоричному образі Цуцика автор засудив зрадництво, паразитизм, моральну ницість, плазування панських «цуциків»,«які заради легкого життя втрачають людську гідність і людську подобу, їм він протиставив Бровка, в алегоричному образі якого втілено риси чесного, щирого, працьовитого трудівника, з високим почуттям людської гідності, у душі якого визріває протест проти нікчемних і підлих цуциків. Але якщо подивитись на проблематику цієї байки під кутом нашої дійсності то не можна не помітити, що, на жаль. такі «цуцики» мають місце і в нашому «некріпосницькому» суспільстві.
Інтерес до. жанру байки не зник в українській літературі й наприкінці XIX — на початку XX ст. Діяльність Глібова- байкаря викликала цілу плеяду послідовників і наслідувачів — Т. Зіньківський, М. Кузьменко, Олена Пчілка, Я. Жарко та іи. Але у більшості з них байка втратила виразну сатиричну і соціальну гостроту, якими відзначалися твори Л. Глібова, і нерідко набувала, особливо в Олені Пчілки, розважального, так би мовити, «дитячого» характеру.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Байки «Жаба й Віл», «Мірошник», «Щука», «Громада», «Цуцик», «Вовк та Ягня», «Муха й Бджола», «Жаба і Віл», ліричні твори «Журба», «Думка», «У степу» («Як за лісом, за пралісом. »).
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Бондар М. Леонід Глібов: негативи, позитиви, маски // Слово і час. — 1997. — № 1.
2. Деркач Б. Леонід Глібов: Життя і творчість. —К. 1982.
3. Пільгук І. Леонід Глібов (До 150-річчя з дня народження). —К. 1977.
4. Деркач Б. Косяченко В. Жанр байки в українській літературі // Українська байка. — К. 1983.
Комментариев нет:
Отправить комментарий