test

Девочки зонтики

четверг, 7 марта 2013 г.

натягати на себе мужицьку свиту



натягати на себе мужицьку свиту



Іван Багряний - Маруся Богуславка

Іван Багряний - Маруся Богуславка



Останній роман Івана Багряного "Маруся Богуславка" - перший том роману "Буйний вітер". Автор планував написати усього три частини, але не встиг цього зробити. Багрянознавець Олександр Шугай висуває гіпотезу, що роман "Людина біжить над прірвою" можна правити за другий том.


Сам автор писав, що повість "Огненне коло" міг би правити за кінець третього тому.



Іван Багряний



Буйний вітер



Том 1: Маруся Богуславка



І хто спланував це місто. Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й і с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною спланованістю, сказати б, символікою тієї спланованості, якимсь своїм таємничим смислом, як загадковий ієрогліф. Дивлячись на нього, тяжко відпекатись від думки, що це місто спеціально спланував якийсь дотепний будівничий, хоча й постало воно тоді, коли на цій землі не було жодного «проектбюро» й коли міст взагалі ще ніхто не планував наперед. Воно постало давно й формувалося протягом століть стихійно, невідомо для чого й невідомо з чиєї волі. Ні, все ж таки це лише так здається.


Коли судити з того, що є нині, то треба визнати, що це місто таки хтось спланував, хтось Невідомий, але, без сумніву, геніальний, і знав для чого. Лише нам ще не дано знати сьогодні, для чого він це зробив.



От він узяв циркуль, поставив його на степовім чор­ноземі й, не кваплячись, з віковими паузами, накреслив велике коло — це майдан. В центрі майдану, в тім місці, де стояла ніжка циркуля, він збудував величний храм. І назвав його Успенським собором. В тім соборі він по­клав подарунок славного гетьмана Івана Мазепи — вели­ке Євангеліє в коштовній оправі й з відповідним напи­сом про гетьманську офіру. Від центру, від майдану, він провів довгі радіюси у всі боки, у всі кінці світу — це ма­ли бути вулиці. І стали там вулиці, розходячись від цент­ру віялом. І назвав він їх відповідно до того, куди вони націлені.


Таким чином на південь йшли вулиці-радіуси: Нижнє-полтавська й Горішнє-полтавська. На південний захід — Миргородська. На захід — Старокиївська й Новокиївська. На північ — Сумська. На північний схід — Харківська.


На схід, так як в тім напрямку не було знач­них історичних міст, а був просто широкий степ, йшла вулиця, що називалася Широка, при ній — Зелена. Помежи всіма цими магістралями йшли менші радіуси, такі як Повстяна, Підлозіївка, Калантаївська, Негребецька, Заозірна, Йондівка, Пархомівська.



Всі ці радіуси то там, то там з'єднані межи собою упоперек теж вулицями, завулками та перевалками[1] .



Коли злізти на Успенську дзвіницю (а при Успенському соборі є височенна, славна на всю округу, дзвіниця, що від давен-давен править за пожежну вежу) і висунути го­лову в малесеньке віконечко на самісінькій маківці тієї дзвіниці, то можна не тільки відчути, як та дзвіниця гой­дається, а й побачити все місто як на долоні. Влітку — це море зелені, з якого зринають острівці дахів, заводів, церков, шкіл та великий майдан під ногами, та ще вид­но велике зелене озеро осторонь головного майдану, таки посеред міста; взимку та восени — це чітке й гар­не мереживо з вулиць, вуличок і перевалків, що нагадує собою величезну, строго зіткану павутину. Всі клітини того мережива на периферії забудовано хатами й хатка­ми під соломою й під бляхою, під очеретом і під чере­пицею навіть, а ближче до центру забудовано міськими будиночками з верандами та залізними півнями на да­хах, і великими будинками, школами (яких у місті зо два десятки, в тім числі з п'ять технікумів, один педа­гогічний інститут, один ІНО), магазинами, клубами, за­водами (ливарня, три ґуральні, три броварні, цукровар­ня, трубзавод, шкірзавод, ходовий завод), паровими млинами (вітряки не йдуть в рахубу, вони стовбичать загонами на самих околицях, так само не йдуть в рахубу й достославні водяні млини на ріках славних навко­лишніх). Цегельні — аж десяток — теж стоять на околицях, немов на варті, попідіймавши високо списи ди­марів і насваряючись в степ.


Над усім тим морем хат і хаток, будинків і будиночків, димарів, різнокольорових дахів, дерев'яних та залізних парканів і тинів та загат височіє ще аж десять церков, крім Успенського собору.



Море хат і хаток та всіх інших будівель тягнеться вздовж на десять кілометрів і на стільки ж упоперек. А живе в ньому, бідує й радіє яких шістдесят — замалим не сто! — тисяч мешканців, що дуже люблять своє місто. Своє древнє, в павутинні вуличок і перевалків і в такім же мереживі легенд місто, розкреслене генераль­ними магістралями головних вулиць, вистрілених у всі кінці світу!



Крім поділу на вулиці, вулички та майдани з їхніми назвами, все це мереживо має ще інший поділ, древній адміністративний поділ, якого немає більше ніде — це поділ на «сотні». Все місто споконвіків поді­лене на «сотні». Всіх сотень десять.


Поділ на сотні існує відтоді, коли це місто було козачим, військовим сели­щем. Відтоді поділ міста на сотні закріпився навіки й вже, мабуть, ніщо цього порядку не змінить. Всі спро­би з боку уряду цей порядок зламати кінчаються нічим. Ніякі квартали чи дільниці не прищеплюються. Існують «Перша сотня», «Друга сотня» і т.д.


Всіх со­тень десять, і це число стабільне, — кількість сотень за номером не збільшується, хоч збільшується кількість вулиць. Але справа розв'язується просто — кожна новозбудована вулиця додається до тієї сотні, до якої примикає, лише з додатком в назві «новозбу­дована». Таким чином є Перша сотня звичайна і Перша-новозбудована, 10-та сотня звичайна (стара) і 10-та-новозбудована.


Але немає 11-ї сотні, хоч відтоді, як постав адміністративний поділ міста на сотні, воно збільшилося, може, вдесятеро.



Це консерватизм. До такого ж консерватизму нале­жить і стабільність назв вулиць та перевалків. Минають часи, міняються уряди, ті уряди прибивають на ріжках вулиць і перевалків свої назви, намальовані на залізі (щоб вічно трималось!), але залізо ржавіє, назви затира­ються або вилинюють від сонця, вітрів та дощів і ніхто тих назв не тримає в голові — вони забуваються, а в житті курсують старі, дідівські назви.


Бляшки, нарешті, відпадають, і часто новий листоноша упріє, шукаючи якусь там вулицю Кагановича, як стоїть на конверті ка­зенного листа з податковим повідомленням, і ніяк не може її знайти, бо мешканцям якого-небудь Ропаєвого перевалка і в голову не стукне, що їхній перевалок по-новому таки зветься вулиця Лазаря Кагановича. Дурни­ця! Їхній перевалок лічиться в історії й географії міста як Ропаїв перевалок на 9-й сотні. Так було, так є і так завжди мусить бути.



Крім великого центрального майдану, місто має ще кілька більших і менших площ, розкиданих по всій його території, як от: Базарна площа, Сінна, Ярмаркова, Стрілецька, Юрівська, Козацька, але ті площі не зміню­ють основного рисунку міста — динамічної й чіткої спрямованості його головних магістралей.



Ось так воно сплановане, і в усьому тому є якийсь прихований смисл, якась призначеність і надзвичайна живучість.



Це місто пережило багато бур і потрясінь, і воно ж пережило багато епох. Зараз воно живе в епосі соціалізму. Але це тільки назва, як і ті таблички на ріжках вулиць і різних Ропаєвих перевалків, прибиті до дерев'яних парканів чи стін з іменами Кагановича, Сталіна, Ворошилова, яких ніхто не бере в рахубу, бо во­ни одгнивають і падають в кропиву та калачики.



Звичайно, це місто має електрику, і, звичайно, воно не має водогону, — воду дістає з безлічі криниць різних систем — з журавлями й з колесами, і з коловоротами, й так з мотузяною тягою або з допотопними «ключа­ми» (дрючок з цвяхом).



Місто перетинає річка Чорна, вкрита ряскою й чуханцями й заболочена. Вона тече зі степу й часто дуже міліє.



Але тече вічно і невпинно, — йде, як вічний годинник. Стремить вона на захід. Все на захід.


Напровесні вона по­казує дива — раптом набрякає, розливається страшенно й наводить на всіх мешканців містичний жах: несе кригу, зриває мости, зносить греблі, трощить тини й паркани. Потім увіходить в береги, стає вузенька, звичайна, плоха, береться ряскою й чуханцями, міліє до непристойності, й діти бродять по ній по коліна та й ловлять корзинками в'юнів. Так з року в рік, з покоління в покоління, спо­конвіків. І ніщо, здається, не змінить того порядку.



З усіх кінців світу широкими магістралями вулиць вриваються вітри, вриваються події, вриваються армії, стрясають містом до самих основ, але потім ті всі вітри, події, армії зникають, перекочуються геть, щезають. Все входить в береги, як та річка Чорна, і береться ряс­кою забуття. Якийсь великий закон диктує свою во­лю. Знову тріумфально вистрілюють в небо тополі, мечуться з криком над церквами стрижі й ластівки, ворко­чуть голуби, цілуються в левадах, в садах, в парках і скверах дівчата, закохані в хлопців і в своє рідне місто, і мало які зміни, щеплені подіями, приходяться до ґрун­ту, вростають і вистрелюють в небо, як ті тополі.


А от міський парк, що стоїть поруч центрального майдану, все розростається і все пишніє, як праліс, а в нім неділя­ми та суботами грає духова оркестра, і молодь на вели­кому дерев'яному помості танцює фокстроти, а вдома та молодь, упиваючись до самозабуття, танцює «Мете­лицю» та «Горлицю».



До новин ще належать телефони — оті, що їх треба дуже крутити й голосно в них кричати, — такі таратай­ки цивілізації. Телефон тепер є навіть на Успенській дзвіниці, на самім вершечку як необхідне удосконален­ня пожежної вежі. Одначе система роблення сполоху лишилася стара, прекрасна, незамінима система: вар­товий на вежі, помітивши десь вогонь і дим, б'є неса­мовито в дзвона, а потім робить паузу і чітко вибиває число сотні, приміром, б'є сім разів — і все місто чує, й все місто зразу знає, де горить: на сьомій сотні!


А так як в цьому місті споконвіків ведеться, що пожежа — це велика громадська подія, а справа її ліквідації — це не тільки справа пожежної команди, а справа всьо­го громадянства міста, то кожен, хто не хорий смер­тельно, миттю зривається, кидає все й мчить щодуху на ту сотню, яку вказав дзвоном вартовий на вежі. Як звичайно, в таких випадках біжать з усіх магістралів величезні юрбища, ніби змагуни олімпійських ігор з бігу марафонського. Переможцями в цім бігу марафонськім звичайно бувають бистрокрилі дітлахи, потім уже парубки й дівчата, потім літні чоловіки, а програють старенькі бабусі, бо прибігають на пожежу аж тоді, коли юрбища бистроногіших ентузіастів і крокви порозтягають та все позаливають водою.


При­чому біля пожежних помп розігруються цілі баталії, бо кожному кортить показати свою силу і сприт, як то кожному кортить на Великдень бовкнути у найбільшо­го дзвона на Успенській дзвіниці.



Ось так, в основі все лишилось по-старому, хоч тепер на місто й насунулася епоха соціалізму. Телефон на дзвіниці — тільки для форми, бо, кажучи по совісті, по­ки ту чортову таратайку накрутиш та поки когось у неї догукаєшся, то й пожежа скінчиться, все, що горіло, зго­рить дотла. Та й для чого крутити, коли двір пожежної команди насупроти дзвіниці, унизу, й досить добре гук­нути, щоб там почули, а надто як урізати в дзвона!


Аж на Гусинку (така тут найдовша вулиця) за вісім кіло­метрів чути!



Ось так з тими новинами. Е, це місто має свої тра­диції й свої закони, які не так легко перемінити. Скіль­ки громів прогриміло, скільки подій відбулося, надхо­дить вже епоха комунізму, а на Гусинці ще й досі паруб­ки примушують чужих хлопців, що наважуються залиця­тися до їхніх дівчат, міряти сірником дорогу упоперек або кукурікати на паркані, незалежно від того, ким спійманий є, хоч би навіть він був сам комісар.



Називається це місто — Н а ш е.



А який прекрасний букет прізвищ у місті Н а ш о м у! Од віків і тепер, його настеляють не якісь там собі сіренькі «енки», а колоритні Гилимеї, Бугари, Мандрики, Мегери, Колоти, Суходолі, Богомази, Рябоконі, Вовкодьори, Чорноволи, Гайдаї, Перебийноси, Кривоноси. і т.д. і т.д.



Але в цій повіні козацьких родів, у фамільні герби яких треба би ставити найдивовижніші речі, а іноді й незрозумілі абстрактні ієрогліфи, в цій повіні відго­лосків славної історії є й інші прізвища.



Є Львов, Бобров, Маслов. вони губляться в загаль­ному морі, розчиняються там і по кількох поколіннях «ов» уже не звучить. Бо, скажемо, нащадки зайди Бобро­ва, купця першої гільдії, переженилися з дочками й си­нами Курила, Бойка, Перебийноса — теж купців першої гільдії — і у висліді не вийшло, правда, повноцінного Бойка чи Курила, але не вийшло й повноцінного Бобро­ва, — вийшов новий тип, обчухраний і обтертий у місце­вому морі, як та галька, й пригнаний до місця, часу й обставин, до національних норм козацької цієї древньої території. Це море, бурхливе й вічно живе, має коло­сальну вітальну силу й здібність кожне чужеродне тіло обточувати й підганяти до свого знаменника.



Були в цьому місті й німці — ковбасники, броварі, друкарі: Бахтик, Кайзер, Певзнер. Але найбільша бро­варня все-таки була Горобця (тепер ХАРЧПРОМУ), млин Курила (тепер СОЮЗМУКА), пекарня Бойка, рибний склеп Пономаренка й Перебийноса; цегельні — Карабана, Бугари; друкарня — Стешенка; цукровар­ня — Харитоненка; аптека — Скляра. Тепер, правда, все це націоналізовано й соціалізовано, але то нічого. Курили й Карабани (котрі не зникли взагалі) давно пе­ретворилися на простих робітників, службовців, при­кажчиків і прибиральниць в колишніх своїх власних магазинах, заводах, броварнях та ґуральнях.


Дівчата — або повиходили заміж за нових «купців першої гільдії» чи нових «стовбових дворян» і роз'їхались по всіх усюдах, або пристосувались інакше. (як одна зна­менита красуня, «сьоме чудо» міста Нашого, про яку потім). але живуть і мучаться тут-таки. Хіба хто-не-хто перекочував десь там кудись. невідомо. чи грець його знає й куди.



На цьому би можна й скінчити попередній схематич­ний опис міста Нашого.



Наостанку хіба ще кілька найхарактерніших рисок.



У місті є стрілецький полк, розташований напостійно. Колись тут був драгунський полк. А ще раніше тут був козачий полк, за часів гетьмана Мазепи. Як бачи­те, нічого формально назовні не змінилося.


Був колись полк козачий, потім драгунський, а тепер стрілецький. 61-й стрілецький. Він, правда, не 61-й, а дещо вищий но­мером, але не можна ж той номер точно назвати, бо тре­ба дотримуватися військової засекреченості, не дати карт у руки «шпигунам», це раз, а друге — не треба дати карт у руки нашим літературним критикам, бо тоді вони — критики наші літературні — зразу здогадаються, про яке це місто тут мова, і будуть уперто зрівнювати копію з оригіналом та й будуть глушити автора голоблею за найменші відхилення від «історичної правди».



В центрі міста, там де лежить (чи лежало до остан­нього часу) Євангеліє Мазепи, височіє великий міський театр. А десь там на другій площі височіє військовий клуб, окрема таємнича фортеця, «держава в державі». Вечорами з військового клюбу стелиться з якогось там (од світу відрізаного) поверху меланхолійна пісня на чужій, але зрозумілій у цьому місті мові:



Любімий ґорад



можеш спать спакойно.



Так, може спати спокійно. Чому б і ні? Меланхолійна й досить-таки рахітична пісня, але дуже «модна» й дуже «серцещипальна», на думку місцевих флоберівських дам з центру міста, серця яких не в жарт приковані до тієї величавої цитаделі. А в той же час десь з периферії, десь із знаменитої співочої Зеленої вулиці котиться інша пісня, древня, загониста, зальотна, могутня, як сама чорноземля:



Ой, по горі, по горі



Вівчар вівці зганяє!



Вівчар вівці зганяє!



Та й на хлопців моргає.



Накажіть ви дівоньці,



Накажіть ви дівоньці,



Що в червоній хусточці.



Пісня гримить, сягаючи, здається, аж до ефіру, зали­ваючи геть «любімий ґорад».



А дівчина зачула,



Та й з вулиці майнула.



Чудесна, древня, могутня пісня про любов. Вона котиться зухвало й нестримно через усе місто громох­кими хвилями, співана закоханими парубками й дівча­тами не згірше за знамениту капелу «ДУМКА» Нестора Городовенка. Е, де тій капелі!


Так співати, щоб чути було за кілька кілометрів, ніхто не зможе, тільки закохані дівчата й закохані хлопці з Зеленої вулиці міста Нашого.



В центрі височіє театр. Будинок тобто. Чотириповер­ховий, розписаний в сіро-сталевий і блідо-зелений кольо­ри.


В цьому будинку за всю його історію грало безліч мандрівних гастролерів, отих, мовляв Винниченко, Гаркунів-Задунайських, як і багато місцевих аматорських гуртків та місцевих знаменитостей, що шукали на його помості світової слави. Тепер цей театральний будинок, разом з його знаменитим сторожем, він же й завгосп, Харитоном Куликом у посіданні державного. скажем, ДРУГОГО УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ТЕАТРУ. Республіканського театру. Під керівництвом. скажемо, Юрія Сластьона, — мистця теж республіканського, зас­луженого. За недовгий час на фасаді будинку змінилося багато назв вистав — назв намальованих на транспа­рантах і на циклопічному щиті рекламному.


То були го­лосні вистави, як-от: «97», «МИНА МАЗАЙЛО», «НА­РОДНІЙ МАЛАХІЙ», «ЧАД», «ПОШИЛИСЬ У ДУРНІ», «ЯБЛУНЕВИЙ ПОЛОН», «НАЗАР СТОДОЛЯ», «НІЧ ПІД ІВАНА КУПАЛА», «ЛІСОВА ПІСНЯ», «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ» тощо, а в тім числі й, як «примусовий асортимент», — «ВЕСІЛЛЯ В МА­ЛИНІВЦІ», «ХЛІБ», «ПЛАТОН КРЕЧЕТ».



Зараз перед сіро-зеленим будинком красується вели­чезний рожевий щит з черговим анонсом:



«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».



Цей самий анонс намальовано також на широкій смузі білої матерії чорно-синіми літерами, нарбутівським стилем, й тією смутою оперезано театральний фа­сад по діягоиалі:



«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».



Бедрик



Калинові губи тримають зелений пищик і вряди-годи змушують його пищати. Зелений пищик з стрючка жов­тої акації. Губи пересувають його з кутка в куточок, і він ходить, як висунуте жало, зелене жало, на кінчику роз­двоєне.


Червоний колір виграє мінливо, бо губи весь час ворушаться, і тяжко від нього відірватися очима. І бере заздрість до пищика.



Іноді пищик випорскує і геть губиться в шпориші, тоді його мляво дістає засмагла дівоча рука й знову впроваджує до уст, і пищик, мов покараний, видає дов­гий зойк.



Ні, рішуче бере заздрість до того пищика!



— Мда-а, — каже той, що не може ніяк відвести очей від губів калинових, і замовкає. І більше нічого. В горлі йому пересихає, але не від спеки, ні, від тих губів кали­нових з зеленим жалом пищика, таких чужих, таких не­привітних. «Мда-а». Дівчина ніби й не чує.



Вони обоє лежать в шпориші, серед ріденьких рома­шок і калачиків, на окопі за містом. Вона — тонка й вито­чена, як ситняжина, насунувши солом'яного брилика на самісінький ніс, так ніби їй увесь світ остогид і вона не хо­че на нього дивитися; чорні коси виповзають з-під брили­ка двома блискучими гадюками й переплітаються на по­тилиці, над смаглявою шиєю; сталевого кольору суконка обтягує її стан, а там, де вона кінчається, бронзовіють литки і босі ноги — шкіряні сандалі лежать осторонь в шпориші. А віку їй — ну, може, двадцять весен, а може, й ще одна. Він — зовсім зелений юнак, але атлетичної бу­дови, має гарне, інтелігентне (і «дуже серйозне») облич­чя, з золотавим пушком над губою; в розхристаній сніжно-білій сорочці і теж босоногий, — черевики лежать в шпориші збоку; світло-русявий і синьоокий, і ті очі сині ніби наївні, що зовсім не пасує до «серйозного» обличчя. Бач, ті очі тому такі, що хлопець смертельно закоханий.


Йому теж небагато весен, може, двадцять три, а може, й ще одна. Під головою у нього шкіряний портфель з блис­кучими замками, і він лежить на тім портфелі щокою і дивиться на калинові губи, не в силі одвести очей, пло­меніє увесь, і аж вухо в нього стає теж калинове. Він на­магається побачити очі під солом'яним бриликом, але нічого з того не виходить, брилик нацуплений міцно.



З того, як вона дме в пищика і як вона його жує, ясно, що вона темна, як хмара, і що думки її зовсім не тут, і що супутник її взагалі для неї не існує. Вона тоне не в шпориші, вона тоне в мелянхолії, в незбагненному смуткові, в невиразній тузі, а може, й просто в нудьзі. А може — хтозна.



— Слухайте, Ататюрк. — говорить юнак не своїм, хрипким голосом. — Ататюрк.



Дівчина мовчить якусь хвилину. Потім видмухує геть пищика й повертає лице на голос. І говорить апатично, ніби до когось далекого в телефон:



— Галло. Товаришу Гук! Скільки я вам говорила, — не називайте мене «Ататюрком».


Ви забули, як мене звуть? Мене звуть А т а л е я.



— Знаю. Навіть знаю, що по-латині чи на якійсь там іншій древній мові це означає П а л ь м а; це вам підхо­дить, але ж «Ататюрк» — більше підходить, звучить грізно, як постріл, і це вам пасує, Аточко. Всі ж вас так називають, бо ви така.


Аточко.



Дівчина з серцем скидає геть брилика й кладе в шпориш. Бронзове (засмалене сонцем і вітрами) її обличчя, похмуре і без того, пересмикує хвилька досади й злости. Вона при­мружує свої зіркасті очі, зламує тонкі брови й каже:



— Слухайте, товаришу Гук! ( Важно). Павло Іванович, здається, так?


( Скандує важно кожен склад). Па-вло-І-ва-но-вич. А мама просто називала вас Павликом, так?


Ну, ясно ж. Так от — ваш останній монолог кепсь­кий. Взагалі така роля. ну, такого якогось Ромео. це не ваше амплуа. І потім ( голос стає «лютим», лише не розбереш, чи удавано, чи справді) — і потім, ви, здаєть­ся, сказали «Аточко»? Як ви сказали.



— А-аточко.



— Як же ви сміли так сказати. Що за фамільяр­ність. ( В голосі й справді нотка огірчення). Мене зо­вуть Аталея, а для товаришів — А т а.



— Пробачте, Ато!.



— Ну от. І лежіть собі спокійно.



Дівчина зірвала ромашку, взяла її в уста й знову спер­лася підборіддям на руки, а очима наставилася просто себе — не то на високу билинку з червоним бедриком



замість квітки, не то на далекий обрій. Знову зайшла мовчанка. Пара закоханих очей дивиться на дівочий профіль, не кліпаючи, — закоханих напропале.



— М-м-м.



— Не мукайте. Ох, ви неможливий. Дивіться — в світі щось відбувається.



В світі, власне, нічого особливого не відбувалося. Сонце пекло немилосердно, лише було воно якесь не­звичайне, якесь ніби червоне, як перед затемненням, якесь зловісне. Це тому, що в атмосфері багато пилу в горішніх шарах, — натягло звідкілясь.


Але внизу над землею безвітряно, тихо, задушливо.



За їхніми спинами височіє останній міський паркан, — останній, бо на ньому кінчилося місто; паркан піднісся, мов щит, встромлений в гарячий пісок, випраний доща­ми, випалений сонцем, вигладжений вітрами. Через пар­кан пнуться колючки й лози дикого шолудивого виногра­ду, дивляться теж на світ і на двох невідомих мандрів­ників, що відпочивають.



Просто перед ними розстелилася широченна Ярмар­кова площа, пустельна й рівна, як полігон, вкрита жов­тим сипучим піском, розпеченим на сонці. Той пісок проміниться манюсінькими зірочками то там, то там, — це мерехтять піщані кристалики або шматочки поби­того скла, випромінюючи веселки. Ген на тім боці площі біліє церковцею й хрестами та зеленіє соснами древній Соборний цвинтар, — здалеку видно, як блука­ють по ньому мармурові янголи та інші фігури над­гробків; а ще далі синіють бори, а за ними десь пішли луки й лілові горби над. наддніпрянські, скажемо.



Праворуч від них, як піщана ріка, тече з площі Ярмар­кової до центру міста широка Старокиївська вулиця, об­рамлена обабіч рясними кущами жовтої акації. Акація ще не зовсім відцвіла, але вже з'явилися перші стрючки-пищики, радість дитяча. Колись цих пищиків буде рясно — вони доспіють, переспіють, будуть репатися на сонці, скручуватися в спіралі та й осипатимуться на піщані пішоходи. Зараз їх мало, і вони ніжні, але вже в них мож­на пищати, й вони особливо цікаві, бо перші. Тому на акаціях, мов галасливі горобці, метушаться дітлахи, — назбирують пищиків, потім сідають на тинах і парканах і дмуть в пищики скільки духу, наповнюють вулицю й увесь світ стоголосим дудінням на всі тони.


Невтомні, босоногі музиканти. Старокиївська вулиця аж роз­сідається від пищикового лементу, що заглушує все. Яс­но, якби припинити всі ті пищики, то зайшла би така мертва тиша, як у сонному казковому царстві.


Щедре сонце розпекло землю, все живе розімліло й, далебі, ле­жить десь, пороззявлявши роти, ледве дише.



Але сонне царство порушують не тільки невгамовні пищикарі. Вони творять звукову какофонію позаду, на парканах передмістя, а тим часом попереду, ген-ген-ен далеко за площею, аж на фіалкових, затканих маревом чебрецевих килимах попід бором, щось миготить, як безліч маленьких блискавок. Ті блискавки ходять хмара­ми, великими клинами, — йдуть просто, раптом повер­таються — вправо, вліво, просто, знову вправо, вліво.


В мареві спеки, як косяки кефалі в морі.



— Гм. — мимрить безнадійно закоханий юнак. — А я знаю. А я знаю, чого це на вас напала такая «скорб світовая». — Уїдлива іронія в голосі, а в очах жаль; з тим жалем очі дивляться скоса на дівочий профіль.



— А чого? — апатичне запитання.



— Знаю. Але ж він. він вам не пара.



— Хто?



— Той, кого ви тут чекаєте. Ви ж чекаєте! Я ж знаю. Ви ж спеціально тут чекаєте, полюєте, як кішка на мишку.


Знаю.



Дівчина повертає голову й пильно, аж ніби здивова­но, дивиться на хлопця. Дивиться, дивиться, та й по­морщила носа:



— Смішний! Ой горе мені з вами! І що це все значить, сеньйоре. <Стурбовано). Ой, ой, та що з вами.


У вас вуха червоні он які, га! Може, би ми пішли звідси. А.



Проте сама не рушилась. Хлопець теж не рушився, ли­ше закусив нижню губу й зовсім почервонів, одвернувся, дивиться десь згорда геть. І дівчина дивиться теж згорда геть, десь на цвинтар, за цвинтар, на сині пасма борів, ніби сподівається там побачити щось надзвичайне, якесь чудо, що вона його так давно чекає. Мовчанка триває довго.



— Ну, добре, — каже нарешті дівчина. — А ви його знаєте?



— Знаю.



— Що ж ви про нього знаєте?



— Що він самашедший, то єсть, вибачте, формений ідіот.



— Овва! І тільки? Ну, це всі знають. А ще що?



— А ще. Гм. <Тихо).


Нічого більше.



— Е-е, мало ви про нього знаєте, товаришу. Я знаю більше <зітхнула).



— Що ж ВИ про нього знаєте?



— А знаю. Я знаю про нього страшні речі. — По цьому дівчина зробила великі, «страшні» очі, потім примружила їх, загадково якось подивилась на юнака, скоса так, і замовкла.



— Які?



Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:



— Облишмо про це. Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення.


Який з вас Ромео, Павлику. ох, вибачте, товаришу Гук!



— Я не розігрую.



— Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційно­му театрі. Фе.


А тим часом.



— А тим часом. я не розігрую, Ато.



— Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ро­мео?



— Ні, але. Взагалі — я нічого не розігрую.



— Розігруєте! Всі тепер розігрують. Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик.


Ви Павло Іванович ГУК (це Ата ви­мовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, намор­щивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ, ви, можна сказати, вождь усієї молоді, а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом. Чи, може, це вам сонце. ах, про­бачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ро­мео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпонова­не на відлюдді, отак експромтом. Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити.


Але для цьо­го (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних «Ромео» у вас там, здається, є Людмила Богомазова.



Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:



— Ато, облиште. Я ж не розігрую. Е-е.



— Що «е»? Розігруєте, і все тут. Доказати вам?


Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в «Народному Малахії», — просю. Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов'язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б'єте. Ви ж про­гульник і симулянт.



Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:



— Ага! А хіба я не казала. Ха-ха-ха. О, милий мій Ромео. О, лицарю мій.


Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байди­ки б'єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га. а де це ви, товаришу, були, га?


А мо­же, ваша душа дрібнобуржуазна, га?



— Облиште, Ато.



— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте «самокритики» безпартійним. Ви байдики з безпартійною дівчиною б'єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?



— І все ж таки я не розігрую. я.



Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.



— Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не мо­жете бути винятком. Такий час.


Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.



Пауза.



— Можливо.



Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:



— Чудна ви, Ато!



— Я теж так думаю. Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного гля­неш — не справжній, і все тут!


Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і ко­жен немов у футлярі. Хто це сказав «людина в фут­лярі»? Гарно сказано.


Геніально. Це про нас, це він ду­мав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі.


Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.



Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.



— Знаменито! Образно! Їй-бо. «Вила-а-а-зить». Я бачу, як він, падлєц, вилазить.


Ну, далі?



— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами йо­го звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виш­турхаєш.



«Павликові» дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:



— Гаразд. А чого ж то всі такі «в футлярі»?



— А я знаю? ( Наївно знизала плечима). Я не докопу­юсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж пла­кать хочеться, що це таке з людьми сталося!


В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше хо­ваються, ховаються. Бр-р-р-р. От.


Чого ви так пиль­но дивитесь?



Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.



— Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і. ми вза­галі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?



Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.



— Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите. А Ата ніби й не чула.


Пересипала рукою пісочок.



— Так, так. Всі ми не те, чим видаємось. І ви теж. Аллах вас знає, Павлику!


У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі. Ха-ха-ха. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас.


Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці.


Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А. а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і. грає на бандурі й плаче.


Плаче. Гм. Умовимось, що ви цього не чули.


Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити! Юнак є один у нас. Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де!


Суціль­ний святий подвижник, лицар світової революції, заку­тий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною бай­дики б'є. Ха-ха!



Ата вимовляє «ха-ха», зовсім не сміючись.



Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі за­раз особливі якісь. А далі:



— Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.



— А-а. Ну, це інша справа. Логічно.


Що ж. пробуй­те, товаришу Гук!



Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй дум­ці, — посміхається загадково.



— Так, це логічно. — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.



— А ви хочете. — аж підвівся на лікті юнак.



— Гм. Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цьо­го й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а.


А Людмилу Богомазову ви вже втягли, «Генеральну лінію».



Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весе­ло, як люди, що мають справді добрий об'єкт для сміху.


А об'єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі «Генеральна лінія»: колишня купецька дочка, що до ре­волюції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім пе­рейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї за­кохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки. Потім до голови кооперації. Потім ще до когось. Потім зно­ву до начальника НКВД.


Так і ходить. За це цю дівчи­ну, дуже гарну з себе, прозвано в місті «Генеральною лінією», а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — «Генеральна лінія».



Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.



— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.



— А для чого ви сюди прийшли, громадянине. О, громадянине.



— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик. Отак притягся хвостиком. Щоб тут з ва­ми бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як. як ітиме один маньяк з лугу чи з бору. чи чорт його зна звідки.



— О, Павлику! Зворушливо. Гм. І ти скажи, яка прозірливість!


(А в самої пересмикнулось обличчя). Тіль­ки ви про це вже раз говорили.



— Говорив. Ну й колюча ж ви!



— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь. Будемо ви­глядати.



— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумли­во. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропа­щий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.



— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той «маньяк», здається, єдиний стано­вить виняток.



— Так?



— Еге ж.



— Вас інтригують старці. І ненормальні.



— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці. якщо вони мають таку. таку страшну авреолю. [2]



— А-а. Ясно.



— Що вам ясно? Ліпше не «акайте», бо нічого вам не ясно. Не те, що ви думаєте.


Ви самі знаєте, що я не на­даюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.



— Згоден. Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці. Аллах йо­го знає ще що.


Словом — А т а т ю р к! Вас перехрести­ли вдало.



— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем.


Навіть хай я буду Ататюрком. Давай­те ліпше милуватися білим світом. О. Що то таке?!



Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі ко­ла чорний, могутньокрилий птах.



— То, мабуть, орел-білохвост.



— От бачите.



— Що?



— Літає.



Як вона вимовила оте «літає»! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. «Л і т а є!!»



— О, о. А це?!



Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блиска­вок, гримнуло тисячоголосе «ура» й покотилось хвиля­ми, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.



Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.



А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.



— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.



Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю ра­зом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.



Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий.


Третій. А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні. Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом.


Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то за­кривала — виходило знаменито, як величезний перепел-«хавкун» десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.



— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери.


Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з до­сади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.



— О! Гляньте. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?



Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра коло­на, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.



— Що це вам нагадує?



Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:



— Мені це нагадує. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального «Козла» — вчителя російської мови:



От Урала до Дуная, до бальшой рекі,



Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…



— і коли «Козел» це декламував, він завжди заплю­щував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичай­но. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.



— Точно.



Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але ско­ро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству.


Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти. та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув пе­ревернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.



Колона йшла на них.



Пролетарське воїнство. Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово на­хмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин



та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страш­но. Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста.


Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділе­на на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.



Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Ма­буть, командир, комісар і покомполку. В довгих шине­лях, що сягають до п'ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирка­ми формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних «пролетарських воїнів-богатирів», що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нага­дують одежу, вирізьблену з каменя на статуях.


Коман­дири йдуть повільним широким кроком, ритмічно по­гойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся ко­лона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це од­на жива істота.



За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, підне­сений навскоси вгору, обвис на безвітрі.



Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блис­кучий. За ним йде батальйон, поділений на квадрати­ки. Знову інтервал — в ньому командир — і знову ба­тальйон. Знову.


Знову.



Це батальйони повертаються з муштри.



Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і ко­мандири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в де­белі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними. Сонце пече неми­лосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні баг­нети рушниць, взятих «на ремень», миготять блискав­ками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо ряда­ми.


Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці ме­ханічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може то­му, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника.


Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть. Проходять чота за чотою по випаленій сон­цем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сон­цем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.



В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі. Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.



А відділи йдуть і йдуть. Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне «три-чотири» старшини. І дивним було, що вони не співають.



А вже як останні шереги пройшли, коли колона втя­гала свій «хвіст» у розпечену сонцем вулицю, коли ос­танній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів висо­ким і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:



Копав же ж я й криниченьку



Неділеньки й дві.



Любив-кохав дівчиноньку



Людям, не собі.



Ой, жаль, жаль.



Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю го­лосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунця­ми поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запороше­них пішоходів; вони повикидали свої пищики й обли­шили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.



Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що те­пер особливо налягав на горло: «Ать. Тва. Ать. »



Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьо­му небі наполохані стрижі.



Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.



— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.



— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.



— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?



— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.



Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пиль­но в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехо­тя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.



Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеле­ного озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.



— Гля.



Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рука­ви закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з дов­гими батогами. Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував.


Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.



— Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супут­ник злорадно і насмішкувато. — А ми його. півдня. звідти виглядали. Гм.



Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.



Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснила­ся) і весело зашагала до міста. Вона мурмотіла (вор­котіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:



— Ви помітили, товаришу Павлику?



— Що?



— Який він здоровенний. — ?



— І як він милувався хлопчиком і лілеями?!



Примітка між двома розділами:



В цій повісті спочатку одпищать пищики, а потім відбудеться стільки подій, що вони, здається, ніяк не можуть вміститися в періоді між цвітінням жовтих акацій і легендарним цвітінням папороті одної з горо­биних ночей. Але то лише так здається.



По-перше — акації ж цвітуть кожного року.



По-друге — чим виміряти час між цвітінням акацій і казковою квіткою папороті?!



І по-третє — у людській душі події в часі зсуваються так само, як стільці в просторіні.



Нарешті ж, дорогий Читачу, — розказавши про пи­щики, ми вертаємось трохи назад, коли цвітуть проліски і квіти — мрійні конвалії, перші кульбаби, а з ними і ди­кий терен.



«Геллади карта, Коцюбинський. »



Геллади карта. Коцюбинський.



На етажерці лебідь.



Оце й уся моя кімната.



Заходьте коли-небудь.



— Не можна. Не можна.



Хтось у сінях, ніби зумисне поспішаючи на таке діво­че запрошення, зашамротів, а тоді застукав у двері. І зі стуку вичулося, що в сінях мужчина. Ата злякалася. Во­на зовсім не збиралася нікого запрошувати, а декламувала про себе цей вірш, цю улюблену строфу з вірша, так собі, знічев'я, задумано порядкуючи біля свого пи­семного бюрка, щось добираючи із стеклярусу[3] й сухозлотиці. Була вона вдягнена не для гостей, як удома, — в своєму хатньому строї — в стоптаних капцях набосоніж, у скромненькому латаному халатику, скромно за­чесана, як отака собі бідненька Попелюшка з казочки.


Вірш відповідав її душевному настроєві, й вона його деклямувала, відповідаючи ним на якесь своє глибоке затаєне бажання, може, навіть когось справді серцем че­каючи; але це її дівоча таємниця.



На етажерці не було ніякого лебедя, не було й карти Геллади в хаті, була просто мрія, задума, невловимий смуток, глибоко захована невловима іскра чекання. а кого — це інша справа. Одначе коли б навіть з'явився той, кого вона, може, й мала на увазі, вона так само зак­ричала б відрухово:



— Не можна. Не можна.



Двері були закриті на защіпку, як завжди, передбачли­во, одначе дівчина підбігла навшпиньках і вхопилася ще за клямку, щоб була гарантія, що двері не відчиняться.



Поріг її кімнати не переступав жоден мужчина, кімна­та її була неприступна навіть для найближчих товаришів праці — хлопців, лише для дівчат. Це всі знали. І ніхто з хлопців не наважувався приходити до неї з візитами. Ко­го ж це принесло? Її кімната — це її святе-святих, це част­ка її інтимного світу, і ніхто в неї не сміє заглядати, особ­ливо ніхто непрошений.


Хто ж це добувається?



В сінях знову зашамротіло, потім кашлянуло мужським густим басом і знову постукало. Уперто так, нас­тирливо, владно. Не йначе, як міліція або фінінспектор, або, чого доброго, може, й НКВД. Удати, що немає вдо­ма — пізно. Спитати «хто?» — теж не випадає, бо ще якась там холера подумає, що вона боягузка або конспірується.


Та й хто вдень перепитує крізь двері «хто там?». Поморщившись з досади, Ата щільніше звела поли халатика й відкинула защіпку. і услід за цим про­тягла надзвичайно здивована і в той же час надзвичай­но нелюб'язно, з тією дівочою нелюб'язністю, з якою гарні й горді дівчата часом трактують пристаркуватих, докучливих і небажаних своїх залицяльників:



— А-а-а. Це ви, професоре. А я думала, хто це тут товчеться.


Боже ж мій! І чого це ви так утруждаєте себе, тиняючись у таку хлягозу. Старенькі люди спочивають.



Все це Ата проговорила в сіни в обличчя лисому, але зовсім не старому ще, кремезному мужчині в рогових окулярах, перегородивши йому дорогу й тримаючись за клямку дверей. Вихований чоловік, з глибоко розвине­ним почуттям власної гідності й з крихтою елементар­ної мужської гордості від такої зустрічі, від таких діво­чих кпинів мусив би негайно повернути голоблі й щезну­ти, яко дим. Але названий «професором» був не з таких. З олімпійським спокоєм на виду (професор удав, що не почув Атиних слів узагалі), дивлячись на дівчину своїми захованими за окуляри оченятами, обходячи ними став­ну дівочу постать в убогому халатику, професор рішуче заносив ногу через поріг до кімнати:



— Можна?!



Це не було запитання, вияв чемності й вихованості, це був своєрідний ультиматум — досить-таки недво­значна й рішуча вимога пошани до старшої й «великої» людини, що має чин «професора» й носить той чин, як олень роги.



Ата з досадою поморщилась, але вже не могла про­фесорові перешкодити. Не гримнути ж їй справді две­рима або не хапати ж їй цього невихованого мудреця за поли та виштовхувати геть. А мудрець (він таки з ви­гляду мудрець, пиховитий, самовпевнений, з кутиками уст донизу) уже переступив поріг, повторивши з ноткою явної іронії:



— Можна. (мовляв, я все бачу й усе розумію — ти удаєш дівчино! Ти ж млієш від щастя, що до тебе при­йшов такий великий чоловік, що до тебе прихильно ста­виться така персона-ґрата!).



Ата блиснула очима, але стрималася від дерзості, а, вже навпаки, промовила занадто люб'язним і чемним тоном:



— Ах, будь ласка! Ви так гримаєте вже півгодини й так машеруєте, що ваше запитання щонайменше — не­доречне. Чи не так, професоре?


Заходьте, будь ласка. Сідайте, будь ласка. Чим зобов'язана, будь ласка, тако­му щастю, будь ласка, вітати Вас. у своїй келії. в чер­нечій келії.



Професор мовчить і посміхається. Мружить очі. Він сідає на стілець — єдиний стілець у «дівочій келії», — але стілець дуже ветхий і так панічно зарипів під дебелим гостем, що той облишив його й пересів на ліжко, не спи­тавшись дозволу. Ата почервоніла, але змовчала. «Отак сів на ліжко, на її дівоче ліжко! Аж воно, бідне, запищало й угнулося!


Навіть не перепросився! І це професор! Ес­тет! Поклонник вишуканого й прекрасного, аматор Д'Ередія й Бодлера й узагалі класичної літератури. »



Професор сидить на ліжку, а Ата стоїть посеред кімнати й не знає, що їй робити з таким гостем. Чого він зайшов? Цей старий лис, професор літератури в місцевому Педагогічному інституті, знаний на всю рес­публіку літературознавець і літературний критик, бач, здумав волочитися за нею ще відтоді, як уперше побачив її в аудиторії серед вільних слухачів, що спеціально при­ходили на його лекції (знаменитість же!).


Правда, він цього занадто не виявляв, але й не пропускав нагоди то ручку затримати, ніби ненароком, вітаючись, то квіти передати їй за сцену після вистав, як «тато донечці», то при зустрічі на вулиці чи в саду особливо чемно вклони­тися, то під різними претекстами намагався пройтися з нею трохи й декламував їй «клясичні» й «неоклясичні» вірші. Зовсім як професор, що піклується денно і нощно про освіту молоді. Він говорив їй про Катулла й про Петрарку, й про. Боккаччо. Давав їй читати різні вишу­кані книжки, атож, вишукані книжки!


А серед них деякі з явним наміром розгойдати її інстинкт. Атож! Петрарка і. Боккаччо! Ата не була такою вже наївною, щоб не розуміти, для чого це їй дають Боккаччо. Старий лис цей спеціально притяг собі на допомогу Боккаччо, щоб по­малу звоювати її.


Але все те робилося ніби ненароком, натурально, «без підступу», зі штандтпункту великого естета, що нібито стоїть понад добром і злом. Мудрець цей наступав на неї методично, але не прямо, а обхідни­ми шляхами та стежками. Ткав свою павутину помалу, обережно, витончено. А раз дав їй «САНІНА» Арцибашівського. А тепер от приперся просто до її кімнати.


Ну й ну.



Професор сидів на ліжку й ніби байдуже оглядав Ату примруженими очима, крізь рогові окуляри. А Ата сто­яла, схиливши голову трохи набік, і швидко-швидко ду­мала над тим, як їй цього непроханого гостя виставити, щоб було й чемно і в той же час радикально. Не можна ж ображати старших, цього навіть в піонерах не вчать. Зиркнувши на професора, вона помітила, що професор помалу починає напускати на себе вигляду закоханого. Далі більше.


Смертельно закоханий! Очі його беруться мрійним туманом, губа нижня, по-юнацькому рожева й пухка, не по-юнацькому одвисла, він плямкнув нею, на­магаючись підібрати, але губа знову одвисла — якась си­ла брала над нею гору й він не міг опанувати. Зрештою, він не такий вже й старий!


Всього яких років з п'ятдесят і такий міцний, що хоч у плуга запрягай, і якщо його гу­ба одвисає, то тільки тому, що зсередини на ту губу на­пирає надмір сили. Те, що вражало її й раніше не­приємно, особливо вразило тепер, а саме — контраст між його біологічним оформленням (зовсім м'ясарською зовнішністю) і тими речами, які він проповідує (зви­чайно, неофіційно, не на службі, а в приватних стосунках із людьми, головне з дівчатами) — любов'ю до естети­ки, закоханістю в чистому, рафінованому мистецтві, в класичній літературі, особливо закоханістю в «чистій» поезії. Ну, на службі він проповідує що інше, — він вірний прапороносець державної, марксо-ленінської ідео­логії, він — великий педагог-учитель, лицар ленінізму та сталінізму, геніальний бард так званого «соцреалізму» та «соцзамовлення», а відповідно до цього — су­часний Бєлінскій, гроза і пострах усіх «попутників» та «опозиціонерів» на літературному й мистецькому фронті. Кажуть, що навіть «пролетарські» письменники, мистці й критики його боялися й бояться, не згадуючи вже про т. зв. «дрібнобуржуазних», — ці просто трем­тять перед таким ось несамовитим суддею. Але, крім цієї грізної репутації і зовнішності, ще щось інше робить цього професора монументальним.


Мабуть, прізвище. Від його прізвища віє імперією, якоюсь всеросійською хрестоматійною легендою, імперіальною величчю, на­тяком на якесь непроминальне, усесоюзне покликання, — він зветься Доб р и н я-Р о м а н о в. Хіба не грізно звучить? Ата зітхнула й сіла на краєчок стільця.



— Пауза затягується, професоре! Якщо взяти до ува­ги ваш нахил до естетичного, то ви мусили б відчути вже порушення норми.



— Е-е-е-м-м. — протяг професор нарешті, прому­кав якось з натугою. — Маєте рацію. Е-ем. той. Я, дитя моє, хочу забрати книжечку. Чи можу я забрати мою книжечку. — ?



— Як? Ви забули? Ви ж брали.


Я ж вам давав книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія!



— А-а. То ви по неї прийшли?



— Так. Надіюсь, ви вже прочитали. Ата стріпнула головою уперто:



— Ні.



— Як то ні? Чому ні? Не подобається вам?



— Ні!



— Ну, знаєте. Не може бути. Такі прекрасні сонети! Чи вам, може, подобається більше який-небудь Дубовик?


( Іронія).



Ата подивилася на професора пильно:



—Я вас не розумію, професоре. Здається, я читала у ваших же статтях, як ви хвалили того самого Дубовика за його поеми, присвячені вождям нашим, Сталінові, Ворошилову, Будьонному, за «прекрасні поеми», а про Ередія ви навіть і рядка не написали в своїх статтях. Хіба не так? А якби написали, то напевно лаяли б його за дрібнобуржуазну ідеологію, за гнилизну тощо.


Хіба ні? Як же зрозуміти таку вашу двоїстість? Ви мені нага­дуєте.


Знаєте, кого ви мені нагадуєте?



— Ні, не знаю! — примружився професор вибачливо, іронічно.



— Ви мені нагадуєте першого-ліпшого актора з теат­ру. еге ж. Вдома він ходить у нормальних штанях і з нормальним обличчям, а на службі він починає одягати на себе інші штани, гримується, ліпить вуса й бороду, чіпляє до стегна шпагу або нацуплює на голову корону — відповідно до ролі, ним обраної. Словом, грає. А як ви­ходить на вулицю, знову змиває грим.



Ата не докінчила й засміялася, а професор втратив рівновагу і не в жарт розгнівався:



— Ви катзна-що мелете! Тут зовсім нема аналогії. зовсім.



— А правда. Аналогії дійсно немає. Бо.


Божевільна дівчина хотіла сказати: «Бо двуликий Янус — це зовсім не актор, а природній, з Божої ласки, дворушник», — але похопилася й прикусила губу. Вона цього не сказала. Одначе професор мав тонку інтуїцію й приблизно вгадав думку дівчини. Він почервонів і, щоб затушкувати своє замішання, зняв окуляри, протер їх, покліпав очима й надів окуляри знову. Аті це зробило велику втіху бачити, як їй пощастило цього страшного професора, пострах усіх великих діячів літератури, мис­тецтва й театральної штуки, змусити розгубитися.


А ще ж вона й не приступала до нього всерйоз. Почекай-но! Ти вдерся до моєї хати, як турок, старий, порохнявий Дон Жуан, розраховуючи на свій високий чин та вічно гадаючи, що всі дівчата й уся наша молодь мусять тобі потурати без дискусій, — так я ж тобі відіб'ю охоту!


Во­на знала, що цього професора бояться всі його колеги, бояться студенти й студентки, бояться керівники дер­жавного театру, ба навіть бояться партійні главковерхи місцеві, але саме це її й під'юджувало. Вона зробила страшенно наївне, дитяче обличчя й сказала:



— Ви мене погано зрозуміли, професоре. Я лише хотіла підкреслити вашу геніальну здібність — здібність перевтілення. А на актора ви зовсім і не подібні, бо у вас усе щиро, — і коли ви захоплюєтесь Ередія, то щиро, й коли славословите Дубовикові чи Голованівському, то теж щиро. Словом, коли ви виказуєтесь як естет і арис­тократ духу, то щиро, й коли пишете нищівні статті про­ти різних там дрібнобуржуазних шкідників, різних там Хвильових і інших, то теж щиро.


Я Вас завжди слухала з охотою, бо ваші розмови й ваша поведінка завжди по­роджували й породжують у мені безліч думок.



Професор надуто й досить розгублено і в той же час вибачливо посміхається, мовляв, які там ще думки мо­жуть народжуватися в такій наївній і пустій дівочій го­лові, і так само розгублено й вибачливо мимрить:



— Наприклад?



— Гм. Наприклад? Ні, мабуть, не варто наводити приклади.


Облишім.



— Ні, чого ж. Я слухаю. Мені приємно з вами говорити.



— Дякую. Мені теж. Слово честі!


Чи, як кажуть піонери, чесне піонерське!



— От і добре. Так які ж думки народжуються в вашій прекрасній голові під моїм впливом?



— О, професоре! Коли б ви знали, то, може б, ви ліпше не задавали цих запитань і не вигонили мене на рівнину одвертості.



— Ні, будь ласка, чого ж. Говоріть.



— Гаразд. — Ата примружилась, подивилась хвиль­ку пильно професорові в окуляри смішливим, одвертим поглядом і рішуче стріпнула головою. — Гаразд. Ви ко­лись багато говорили в тісному колі молоді, цебто се­ред кількох наївних і щиросердних дівчат, про поезію, про красу мистецтва, про шляхетне ваше походження, про те, що ви жрець краси, жрець Божеського начала в людині. Це правда?



— Можливо.



— Ні, ви це говорили?



— Ну, говорив.



— Добре. Тоді скажіть мені, чи правда, що ви написа­ли таку вдалу статтю проти одного лірика, проти поета Стешенка, що його знищено, як здемаскованого вами контрреволюціонера, шовініста, а його мати збоже­воліла. Це правда?



Професор шарпнувся, зразу затремтів, розгубився, а потім оговтався, і в його очах блиснули зловісні вогники; він якось не проговорив, а скорше прохрипів, ніби прогар­чав, зухвало, злісно, з підкресленим глумом і зневагою:



— Ну. припустім. проти ворога все.



— А-а-а-а! — своєю чергою розгубилася Ата від не­сподіваного цинізму зухвалого зізнання. Розгубилася. Не знала, що й сказати. Нарешті видихула з самої гли­бини серця:



— Поздоровляю вас, професоре. Ви геніальні.



Професор скорчив презирливу гримасу, прикусив губу, мовчав. Так мовчки сидів якийсь час. А тоді процідив спокійно — зовсім спокійно! — і насмішкува­то:



— Дитино! Ви ніколи не лізьте не в своє діло.



— Дякую. Маєте рацію. Адже мовиться не про мою матір і не про мене, чи так я мушу вас розуміти?



— Може, й так. У кожному разі ви ще занадто зеле­на. Ви немовля.


Раджу вам бути обачною — за такі речі, як ви недавно говорили, в наш час по голівці не гладять.



— Ви мене лякаєте, професоре?



— Ні. Але не треба забуватись.



— Ви для цього прийшли до цієї хати, професоре?



— Ні, я не для цього прийшов. Я прийшов. по книжку.



— Ага. Ви прийшли по книжку — по книжку пре­красних сонетів, де співається про любов, про героїзм, про шляхетність, вірність, дружбу, нарешті, про вели­ких, гарних, прекрасних людей. Боже!


Як же це все звести докупи. Як же звести докупи те, що в улюб­леній вашій книжці, і те, що в житті? І як ви дерзнули, отакий от, розігрувати для мене королевича, жреця краси, чаклуна.



Професор довго мовчить. Дуже довго. Сидить при­гнічений, схиливши голову. Нарешті зітхає й говорить повільно й досить саркастично, й цілком щиро:



— Ах дитя моє. Та суть-то в тім і є, що життя ніко­ли не збігається з літературою, зі справжнім мистецт­вом. Суть-то в тім і є, що справжнє мистецтво далеке, як небо від землі, від буденного брудного життя (а жит­тя все буденне й брудне, все!). Шляхетність, героїзм, ве­лич — це все атрибути мистецтва.


В житті цього немає. Життя вимагає від людини підлості, й вона ту підлість мусить робити. Мусить! Бо інакше загине. І нічого тут не вдієш.


Ми всі приречені на підлоту. І те, про що ви го­ворили. Ну, що ж, я не винен у тім, а винна дійсність, винна епоха, хижа, люта. І так вона вимагала. При чому ж я. Ми всі слабкі істоти й не в силі боротися проти зла. Так, так.


Я не герой, бо героїв узагалі немає, вони тільки в літературі. Над нами тяжить прокляття, і ми покутуємо. Е, в житті людина слабка, безпомічна.


Во­на може тільки страждати і. і любити. Ата аж скинулась:



— І любити. — перепитала пошепки, дивлячись на професора широким, спантеличеним поглядом.



— Так, і любити. — прошепотів професор досить недвозначно.



«Ах! Який цинізм!»



— Стоп, професоре! — аж заламала Ата руки зі щирим одчаєм. — Після ваших слів я хочу повіси­тись. І повісилася б. якби. якби в ваших словах була правда, хоч крихітка правди. Коли вас слухаєш, то жит­тя стає чорне як сажа, людина теж чорна й брудна, пас­кудна, гірша худоби, історія людської цивілізації і куль­тури видається помилкою, це омана, брудне непоро­зуміння, а Ваші розмови про мистецтво, про красу, шля­хетність — видаються безмежним цинізмом, шарлатан­ством. А слова про любов. О, Боже мій!


Ха-ха-ха. — і раптом замерехтіла очима на професора й зашептала гаряче, з великою внутрішньою експресією: — Але я не повішусь, професоре! З однієї простої причини — ви брехун! Життя вас спростовує, професоре! Ви кажете, героїв немає, а тим часом це неправда! Той юнак Стешенко порівняно з вами таки був Герой!


Він був Герой! Хіба ні? І він мав героїчну молодість. І молодість завж­ди героїчна. Наша молодість! А ви. ви «бившій арістократ», уламок мертвого. І тому. і тому ви все перепінили б.



Професор підвів голову, що під час Атиної тиради була опущена, подивився на Ату довгим поглядом і. зімкнув щелепи, аж наче вони клацнули, очі йому блис­нули недобрим вогником. Ата поперхнулася на дерзкім слові й замовкла. По хвилі професор мовчки протягнув руку.


Ата зрозуміла, вона підвелася, покопалася серед книжок на етажерці и подала професорові томик со­нетів Д'Ередія. Професор узяв, і видно було, що хотів зразу книгу перелистати, щоб щось перевірити, але стримався. Замість того глянув на Ату й спитав мляво:



— Так ви й не читали?



— Ні.



— Гм. І навіть не листали?



— Ні.



— Гм. А ви ж казали колись, що Ередія вам подо­бається.



— Подобався. А тепер уже ні. Подобається більше «Декамерон» (злісна іронія крізь фарбу сорому, що зали­ла обличчя).



Професор ніби не почув. А може, й справді не почув, листав задумливо книжку. По довгій павзі листаючи книжку, знічев'я запитав:



— Чи не можете ви мені сказати, коли вже буде на­решті ваша прем'єра «МАРУСІ БОГУСЛАВКИ»?



— Не можу. Бо не знаю. А що, хіба, може, через ме­не збираєтесь погромити увесь наш театр у столичних газетах?


О, ви можете!



— Ви не тільки нечемна, ви ще й занадто гостра на язик. Сучасна молодь. Але.


Подивимось.



— Погрожуєте?



— Що ви. Так ви, кажете, й не читали цих. е-е. прекрасних сонетів?



В цей час з книги випала суха торішня волошка. Ата посміхнулася самими кутиками уст:



— Ні, не читала. І навіть не бачила цієї прекрасної во­лошки.



Волошка впала на підлогу. Професор, розгублений, як школяр, тремтячою рукою підняв її й поклав знову в книгу. Потім вийняв і поклав її на стіл.


Не знав, що з нею робити. Такий смішний. Ата взяла волошку й, прис­тупивши до професора, вставила волошку в петлицю його піджака. Професор розхвилювався, аж піт йому виступив на чолі.


Встав і, тикаючи книгу до кишені й не потрапляючи, попростував до дверей. Ата за ним. А вже біля дверей дівчина заступила дорогу та:



— Професоре! Скажіть же мені на прощання, про­фесоре, як же ж пов'язати цю синю волошку, цю прек­расну синю волошку, символ любові й поезії з розстріляним Стешенком і зі збожеволілою матір'ю? Га?


Скажіть, професоре.



Професор увесь раптом затрясся. Ата думала, що він її вхопить за горло, але натомість професор вхопився за клямку дверей і вилетів у сіни, лише прохрипів глухо: «О, варварка. Варварррка. » А Ата вже прокричала йому навздогін:



— Ну, як же ж, як же ж пов'язати її зі збожеволілою матір'ю. Га? І чи й у вас була мати, професоре.



Але професор уже нічого не чув. Він біг по вулиці, на бігу стромляючи книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія до кишені й не потрапляючи. Ата провела його очима й закрила двері. Постояла хвильку й раптом струснулася вся, як у лихоманці, піднесла високо плечі й заплющила очі:



— Брр-р-р-р.



А потім додала журно:



— Але і в нього була мати. Напевно була.



А ще по хвилі зітхнула:



— Тепер він мене з'їсть, напевно з'їсть. Було досадно. Прикро.


Брудно.



Остаточний висновок, до якого Ата дійшла, — це той, що вона «божевільна», «неможлива», не вміє три­мати язика за зубами, «дурна». Та помалу Ата заспо­коїлася й узялася знову до праці.



Вона взялася лагодити віночок королеви, зроблений зі стеклярусу, сухозлотиці й іншої театральної мішури. Це, правда, справа бутафора, але він у них якийсь занад­то «модерний», а насправді занадто невправний, незарадний, мов слон. А в серце знову добувався рефрен, так брутально сполоханий гостем, рефрен її душевної самоти:



Геллади карта. Коцюбинський.



На етажерці лебідь.



Оце й уся моя кімната.



Заходьте коли-небудь.



Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив. І навіть, далебі, й не збирався.



III



Шкіц анфас



Не тільки поважний професор Добриня-Романов і не ті­льки молодий романтик Павло Гук були закохані в Ату — закохане в неї було, можна сказати, ціле місто. Відколи вона з'явилася тут, перед рампою[4] державного театру, — вона зійшла мов зоря над цим містом і сяє над ним, роз­горяючись все яскравіше й яскравіше, чаруючи всіх своєю юною красою й своїм хистом, помножена на чари усіх тих героїнь, що вона їх грала. А особливо чарівна чарами Мавки з «Лісової пісні». І не було в місті, мабуть, нікого, хто б цієї Мавки не знав. І не було, мабуть, ні одного тако­го, хто б її знав справді. А з хлопців не було, мабуть, тако­го, що не був би в неї закоханий по самі вуха. Лише ніхто не мав щастя у цілому місті похвалитися бодай малесень­ким успіхом.


Бо — Ата прекрасна, але Ата — й химерна. Дівчина повна суперечностей. З одного боку — вона «стара», досвідчена досвідом, і постарена мудрістю всіх граних нею героїнь, і оповита їхньою славою, а з другого — вона по-дитячому юна, в її природі і душі незаймана і чис­та, як кришталь, і наївна, як весняний пролісок, і строго оберігає цю свою чистоту, цю свою гордість і святість з того самого інстинкту, з якого інші квіти згортають свої пелюстки від чужого дотику. З одного боку, вона смілива і язиката.


З другого — ніжна і замкнена, неприступна. Сер­це її заповнене чим іншим по вінця, — серце й розум прив'язані до сцени, до мистецтва, в яке вона залюблена з усім молодечим вогнем і пристрастю, до великої тайни завойовування мистецтвом людських душ і трансформу­вання їх, чародійним виводженням їх з нетрів трагічної дійсності в світ інший, в світ краси й радісних хвилю­вань.



П'єси, в яких грала Ата, йшли по кільканадцять разів підряд з непослабленим успіхом, хоч, здавалося, вже в них нічого дивитися.



Ніхто не знає, звідки вона взялася, лише знає ди­рекція театру, що вона прийшла із столичного теат­рального технікуму. Але для інших і це невідоме. От десь узялася, та і все.



Що вона була родом з цього міста, власне, з його околиць, — це навіть і в голову нікому не спадало. А ще більше не спадало в голову, що вона дочка однієї знаме­нитої (може, найзнаменитішої) людини в історії цього міста, жорстоко змеленої в млинку чужої системи, — за­гублена дитина тієї трагічної загиблої людини. Та це ве­лика Атина таємниця, яку вона й сама не знала до всіх глибин.


Як і таємницею для всіх були початки її біо­графії в «сторозтерзаній» столиці України — її передчас­не й трагічне сирітство, безпритульництво, потім життя в дитячім ізоляторі для безпритульних, втрата не тіль­ки свого роду, а й свого прізвища, що десь загубилося на пустирищах та смітниках тієї столиці «сторозтерзаної». Тепер у Ати ім'я власне, дане ще батьком, але прізвище чуже. Та про це ніхто не знає. Вирісши й «ви­бившись у люди», дівчина прийшла інстинктово до рідного міста, прийшла з якоїсь примхи долі, як інкогніто, щоб ходити й дихати, жити й діяти там, де вперше пролунав її дитячий крик, де жив і діяв її ге­роїчний батько. Про це не знає ніхто й не знатиме.


Хіба, може, колись. А тим часом для всіх вона дивна не­сподіванка, дар неба, що злетів неначе метеор, і летить далі, лишаючи по собі сліпучий слід, переконуючи всіх про своє якесь велике, таємниче призначення.



Ата сама вірила в якесь своє особливе призначення й берегла це як теж таємницю. Й була до цієї віри прив'яза­на всім своїм серцем і всією душею, бо віра та наповню­вала її вщерть, лишаючи до всього іншого байдужою.



Її закидали квітами. Її засипали писульками, листа­ми, листівками, похвальними рецензіями, комплімен­тами, а найбільше її засипали пломеніючими погляда­ми юнаки та юнки. та хіба тільки юнаки та юнки! Од­наче квіти в'яли в її кімнаті та в кабінетах директора, режисера й помрежів[5]. листи збаламучених мужчин ли­шалися без уваги, і лише пломеніючі погляди безлічі очей не давали їй часом спати, проте не з тієї причини, як то, здавалося би, мусило бути. Дівоче серце не зачіпав жоден погляд, не палило жодне полум'я навіть найбезтямніше закоханих. Натомість ті погляди зачіпали її душу інакше, — змушували гордо пишатися зі свого тріумфу, відносячи все те шаленство перепов­нених зал на рахунок великого, всемогутнього мисте­цтва, що з її допомогою так підносить і окрилює лю­дей, руйнує брудну буденщину, кличе й веде людей до високостей прекрасного, змушує забувати хоч на хви­лину юдолю людських сліз і горя, ошляхетнює, пере­роджує їх, удосконалює або бодай на хвилину робить щасливими, кращими, повноцінними.


Ось тому дівчині часом не дають спати грона мерехтливих, пло­меніючих очей.



По тих очах вона бачить тріумфальне здійснення сво­го покликання, свого призначення.



Серце ж дівоче лишалося недоторканим. Багатьох вводила в оману та двоїстість, що існувала в цій дівчині, власне, вводило в оману враження, що цій дівчині, такій юній і такій чистій, відомі вже всі таємниці, відомий уже смак забороненого яблука з де­рева пізнання добра й зла. А тим часом це лише чужа печать, віддзеркалення досвіду тих героїнь, яких їй до­водилося втілювати, це враження масок, які доводило­ся натягати на себе.


Звідси ота ніби аж рафінована дозрілість, ота ніби посвяченість у всі таємниці і ота індиферентність та стареча іронія в трактуванні їх. Це все од театру. Ата знала увесь ритуал поведінки й роз­мов закоханих, знала цілі класичні любовні монологи й діалоги напам'ять, знала всі звороти косноязиччя коханців, знала й вимовляла (та ще з яким успіхом пе­ред тисячами слухачів!) найпалкіші фуги[6] й найніжніші медитації любовного шалу, безтямної закоханості. Але все це на помості театру, язиком.


А в житті серце її ще сонне, байдуже, і вся вона інша — не цілована ніким, неприступна. І навіть вся ота театральна розв'язність і гостроязиччя правили якраз за панцир її дівочої недоторканості, були барикадою на підступах до її дівочого власного світу, до її гордості й свободи, ще ніким не завойованої.



Вона посміхалась усім і кепкувала з усіх, навіть не ду­маючи про те, що, може, декому робить і занадто боля­че. Але що їй до того. Не любивши сама нікого, вона й не уявляла по-справжньому, як то може бути з іншими по-справжньому, не по-театральному.


Поки що для неї проблема кохання виглядала як суто театральне явище.



Перші часи, коли Ата йшла по вулиці й на неї всі ози­ралися, вона не раз запитувала свою супутницю або су­путника збентежено, думаючи, що, може, в неї щось не в порядку з одежею абощо:



— Чого вони на мене озираються? — і навіть нишком оглядала свою чепурну одіж — чи все в порядку? По­правляла рукою коси на тім'ї чи не вибилося де пасемко. Від того люди озиралися ще більше й посміхалися.



— Чого вони на мене озираються?



Супутник або супутниця заспокоювали:



— Все в порядку, бідолашна ти дівчино! Вони на те­бе давно всі озираються, тільки ти не помічаєш.



Звикла до того і вважала, що так воно й мусить бути; нехай собі озираються.



Одначе від якогось часу індиферентність її порушено: знайшлася людина, яка на неї зовсім не озиралася, ніколи, і навіть не помічала ніби. І цим спокій її серця був збаламучений. Знайшлася людина, що якимось дивом ні з того ні з сього змусила її серце забитися швидше. І чо­го б нібито. А от серце защеміло і затрепетало.



Коли доля жартує



По місту ходила легенда. Легенда про одного юнака, що передчасно перестав бути юнаком, бо був списаний в окрему старість — в божевілля. Це легенда про бо­жевільного.


Але не про звичайного божевільного, а про надзвичайного божевільного. Звичайних божевільних у цьому місті, як і всюди, ніколи не бракувало, й ніхто не звертав на них особливої уваги, на отаких різних не­сповна розуму блаженних, юродивих з уродження чи після уроку. Хоч і серед них бувають цікаві. От, скаже­мо, є тут славний в історії цього міста і його околиць ти­хий дурничок Давид — така собі дивна істота, що стала невід'ємним атрибутом міста Нашого, екзотичною де­таллю, як колишнє чудо. З цього чуда чудуватися давно перестали, але часом ще потішалися над ним за дав­ньою звичкою.


Давно колись комусь спало було на думку поскаржитися Давидові (а в ранній молодості Да­вид служив у жандармського вахмістра за писаря чи за денщика і відтоді все життя вважав себе за начальника, це, власне, й був пункт його психічного звихнення) — спало на думку поскаржитися Давидові, що від воза, який стояв біля земської управи, вкрадено п'яте колесо. Давид, яко «начальник» і «блюститель ладу», ударив на сполох і зчинив велику бучу — бігав з вулиці в вулицю, з двору до двору, ловлячи злодія, шукаючи п'яте колесо; переймав усіх перехожих і вимагав повернути вкрадене п'яте колесо; а оскільки п'ятого колеса ніхто не хотів по­вертати, то Давид, виявляючи неабияку енергію й ініціативу, викликав поліцію на місце трагедії з тим проклятим «п'ятим колесом». Минули десятиліття, а Давид до того колеса вертався дуже часто, шукаючи йо­го всюди, як то шукається казкова квітка папороті в місцевих народних переказах, — і протягом тих деся­тиліть ходить по місту легенда про Давида й про його вкрадене «п'яте колесо».



Але тут легенда інша, бо й божевільний зовсім інший. Незвичайний божевільний. Це — ще молода лю­дина, що мала щастя народитися в цьому місті і бути колись нормальною.


Родився тут, виховувався в т. зв. «дитячій республіці», а брат його був ніби знаменитий боротьбист, Микола Сміян. Коли компартія (РКП(б), пізніше ВКП(б)) взяла гору ускрізь і стала всемогут­ньою, а від того всі інші партії опинилися поза законом, а особливо опинилися поза законом ті з боротьбистів, що не хотіли вливатися в КП(б)У, а лишалися неприми­ренні і до ВКП й до КП(б)У, знаменитого боротьбиста Миколу Сміяна було заарештовано і згодом, під час провадження на допит до т. зв. тоді «Політбюро» (ЧК), застрелено серед білого дня, тут же, в цьому місті, на головній вулиці, на бульварі Шевченка, на розі біля дру­карні. І, як твердить поголоска, застрелено так з нака­зу центру. Кажуть, що той міліціонер, який застрелив Миколу Сміяна, живий і досі, і називається він Бова.



Отже, коли старшого Сміяна застрелено, молодший Сміян (Петро Сміян), що дуже любив свого брата, ніби­то утік з «дитячої республіки» й організував у околицях «банду» (як тоді кричалося всюди) та й водив її, наганя­ючи страх на місцеву владу. Потім його впіймано, ра­зом з кількома товаришами, романтиками, суджено до розстрілу, але не розстріляно через неповноліття, а, че­каючи, доки він підросте та буде придатний для продірявлення кулями, віддано в колонію ім. Дзержинського на «перековку».


Як хлопець надзвичайно здібний, всебічно обдарований, молодий Сміян «пере­ковувався» дуже успішно, набув кілька фахів і був гордістю цілої колонії, і про нього навіть писалося в пресі як про зразок чарівних вислідів «геніальної перевиховавчої політики ГПУ». Кінчилася ж геніальна «перековка» тим, що з наближенням повноліття, власне як­раз напередодні того повноліття, за яким мав прийти розстріл, Петро Сміян утік. Щез ніби, як камфора[7]. Далі, згідно поголоски, — відважного романтика ловлено по всій есесерії кілька років, — і, нарешті, впіймано.


Обви­нувачено в керівництві великою підпільною політич­ною організацією, розпочато слідство на високу скалю. Але Сміян знову утік.



І от ніби бігав він, як у тому американському детек­тивному фільмі, а його «ловлено по всій Росії, і в Сибіру, і в Середній Азії, і на Кавказі, і по всіх великих містах України — одначе він був невловимий. » Так твердить одна романтична поголоска, шептана, але повна пієтету до відваги й невловимості їхнього земляка. Але друга, дещо прозаїчніша, твердить, що Сміян прос­то втік в Донбас, заліз під землю з фальшивими доку­ментами і там працював собі; і замалим не зробився «знатним шахтарем», тільки засвоєне ним правило не засиджуватися довго на однім місці стало на перешкоді. Скориставшись з набутої доброї репутації передового шахтаря, він ніби пішов до армії на артилерійські курси, короткотермінові, скінчив їх і служив в артилерії. Запустив собі бороду і виглядав щонайменше на Гамарника[8]. і — «ліз по драбині повище. Тут його й накрито».


Далі по­голоски сходяться, що він потрапив у «єжові рукавиці». Це були часи апогею єжовщини. Вожено його по тюр­мах всюди, де він за своє «летюче» життя бував і жив, та все ведено слідство.


Спробував він тюрем і льохів у всіх найбільших містах СРСР і спробував на своїй спині практики найталановитіших слідчих. Але психологічно й розумово нібито виявився сильніший за тих усіх слідчих. Безкінечний процес слідства петляв ніби, пет­ляв і нарешті дійшов до самозаперечення, до абсурду.


Тоді його просто заслали на каторгу — й кінці в воду.



Але згодом хтось у центрі похопився, що Сміянова спра­ва так і не доведена до кінця, й Сміяна знову вернули до «лабораторії». На цей раз узялися до нього краще. Скінчилося ж все тим, що Сміян збожеволів.


Довго був у психіатричній лікарні тюремній, потім на Сабуровій дачі і знову в тюремній лікарні, а тим часом вгорі заіснували великі зміни: після «розгрому єжовщини» Москва стала вимагати не «липового», а «законного» оформлення справ арештованих, за всіма правилами, передбаченими Карно-процесуальним кодексом і «в строгій відповідаль­ності до Конституції». Почалася забава в закон. А ос­кільки слідство над Сміяном не було завершене і не могло бути завершене після пройденої школи, а ще й то­му, що він «несповна розуму», значить він не міг бути й суджений до закінчення слідства. У висліді — Сміян опинився в цьому місті. З ним поступили «мудро»: його випустили в рідне місто «під нагляд».


Це означає — його звільнили умовно, тобто отак він на волі, а отак — в'язень. Віддано під постійний і строгий нагляд місцевого НКВД, під особисту відповідальність начальника його, — це означає перебування далі під слідством. Страшна до­ля мученика.


У рідному місті, під впливом його, Сміян, мовляв, прийде до пам'яти, до психічної рівноваги (бо ж це тут колись ходила «банда» під його проводом! Прав­да, це було п'ятнадцять років тому, але ж хіба такі речі за­буваються! І це ж тут було дитинство й колискові пісні матері, а такі речі хіба забуваються!) — прийде Сміян до пам'яті, і от тоді його буде-таки розімкнено.



Чи це все дійсно так, як говорять поголоски, а чи всю цю карколомну біографію божевільному створила сла­ва й фантазія малих сірих людей, що хотіли все-таки ба­чити щось небуденне, — хтозна. Може, ця біографія створена заштовханими аборигенами міста Нашого за принципом «бажання — мати думки».



А тим часом Сміян опинився в повній ізоляції. Отак — ніби між людьми, а отак — в'язень, оточений муром жаху. Цілковита й страшна самотність.



О «перестраховко»! Кажуть, що перші дні люди прос­то кидалися врозтіч при появі божевільного. Хоч він і не кидається на людей, але — «ану ж кинеться»!


А головне — ану ж запідозрять у співчутті йому!



Лише легенда никає по місту безперешкодна і неуникна — залазить у всі душі, і їй не поставиш ніякої греблі, бо вона незбагненна, як той місячний відблиск чи як хвилі радіо.



Минуле — це тільки частка легенди. Це, так би мови­ти, легенда-міф, легенда про невідоме, зрештою. Друга половина легенди складається з добре відомого, з те­перішнього, з того, що відбувалося й відбувається на очах у всіх, і від чого чутки безпосередньо йдуть хвилями.



Наприклад: розповідалося пошепки про те, як Петро Сміян прийшов додому з в'язниці. Він прийшов до рідної хати босий (а був це місяць березень!), у лахмітті, власне, в самих рубцях, що лишилися від зітлілої в тюрмі одежі, худющий, як мрець, з обличчям, густо за­рослим чорною щетиною, простоволосий. Кажуть, як тихенько відчиняв двері до хати, — плакав перед очіку­ваною зустріччю з матір'ю.


Але сльози його швидко висохли — мати не вийшла зустрічати, його одинока старенька мати. Не було її в хаті. Переступивши поріг без стуку, Сміян побачив у хаті не матір і не когось бо­дай з далеких рідних, а якусь чужу червоновиду жінку — вона стояла з закасаними рукавами посеред хати біля оцинкованих ночов і прала; з виду жінка не скидалася ані на селянку, ані на дружину ремісника чи робітника, а на супругу якогось чиновника, а ще більше скидалася на традиційну перекупку, пихата, широкостегна й широ­когруда. Глипнувши на Петра, жінка раптом визвірила­ся й гиркнула непривітно:



— Ану чого. І хто ти. — явно здогадавшись, хто це.



— Мені треба господиню. — промурмотів Петро, во­дячи гарячковими очима по хаті, по всіх кутках і по стінах.



— Яку таку господиню!



— Господиню цієї хати.



— Я тут господиня! І ніякої іншої господині, крім ме­не тут немає й не було.



— Ні, мені треба господиню цієї хати, — повторив Сміян тихо, але уперто.



Жінка раптом затіпалась вся, затупотіла, закричала:



— Геть! Я тут господиня! Чув! Ану, геть звідси.


Е-е. Геть, кажу! Троцькіст паршивий!


Враг чортів.



Сміян тим часом щось углядів на стіні, мовчки відсто­ронив жінку рукою і попростував туди, куди прикипів його погляд, — на стіні, під материним ще люстром, накри­тим материним ще рушником, висіла якась фотографія в чорній вузенькій рамці, завбільшки з зошит. Петро підійшов до стіни й ушнипився поглядом в фотографію — то була знимка з його матері в домовині. Коло матері стояли сусіди, якісь дітки, якісь незнайомі дівчата — все це заплакане, убого вдягнене, худе, понуре.


Сміян довго стояв, ніби отерплий, дивився на фотознимку, приголом­шений, — він не проронив і сльозинки, лише зціпив зуби й понуро дивився на материне лице й на заплакані облич­чя чужих людей на фото. Жінка тим часом приступила до Сміяна й намагалася його виштурхати:



— Геть! Чуєш! Ану геть, кажу! Та геть же, «троцькістська» ти шкуро, Петлюро недорізаний!


Геть! — і аж вищала, аж ногами дріботіла, захлинаючись. Сміян не чув, стояв як стовп, не міг одвести очей і душі від знимки. Тоді жінка раптом здерла знимку зі стіни і з криком «Ах, це давно треба було викинути, я ж казала!» — пош­пурила знимку до дверей, штовхаючи й Сміяна слідом у спину.


Сміян ураз ніби від сну очнувся, стрепенувся увесь і, полихаючи божевільними очима, ступнув до жінки. Та спершу оніміла під божевільним поглядом, а тоді з кри­ком «рятуйте!» кинулася з хати прожогом. Сміян вхопив ночви і з усім гамузом викинув геть услід за жінкою в двері. А тоді відчинив вікна в двір і на вулицю, зірвавши зимові заклейки, і почав викидати у вікна все, що потрап­ляло під руку, не думаючи над тим, кому воно належало колись або чиє воно тепер.


Викидав стільці, перину, подушки, стіл, етажерку, якісь чемодани, скриньки, цебер­ки, миски, кошики — геть все, на що натрапляла рука. Надворі чувся лемент. — то лементувала «господиня», але ніхто з сусід не поспішав їй на допомогу, бо люди чу­ли крик про «троцькіста» й «Петлюру недорізаного» й здогадалися, в чім справа, — висипали рясно з дворів і стояли позакладавши за спину руки. А Сміян не чув нічо­го й не тямив — піряв усе з вікон без пам'яти. Нарешті, погасивши дикий і страшний свій гнів тим, що викидав усе геть, Сміян підняв знимку Матері й довго стояв з нею посеред хати, дивився на неї й навіть не помічав, як за­глядали сусіди оддалік у вікна і в двері.


Потім Сміян поче­пив знимку на місце, де вона була раніше, під люстро, що дивом лишилося не викинене (бо пам'ять гостро тямила, що це МАТЕРИНЕ люстро), пішов десь у комірчину, приніс материного кожуха, закрив двері кімнати на гак і позачиняв вікна, а тоді простелив кожуха посеред кімна­ти й ліг на нього лицем униз. За вікнами під хатою ле­ментувала «господиня». Потім затихла, десь подалася. Сміян пролежав нерухомо в «очищеній» ним хаті зо дві години так на підлозі, лицем униз.


Потім повернулася «господиня» в супроводі гнівного супруга з течкою й дов­готелесого міліціонера. Про їх прихід сповістив ще зда­леку її крик і несамовиті прокльони та словечка — «Контрреволюціонер!», «Троцькіст!», «Враг прокля­тий!», «Мой муж покажєт!», «Товаріщ міліціонер! На місці. застреліть його на місці, гада! Як собаку!»



Підійшовши до дверей, міліціонер постукав. Дужче. Ще дужче.


Ніякого результату. Ніби в хаті не було живої душі.



— Одчини! Тут представник власті! Чуєш? — так меланхолійно, маєстатично[9] .



Ніякого результату. Міліціонер почухав голову. Мо­же, там нікого немає. Господиня здерлася на стовпчик і зазирнула в вікно, і заверещала як різана:



— Там він! Там! Стріляйте!


Негайно стріляйте, то­вариш міліціонер! Він скажений! Він, мабуть, сказився.



З нього піна летіла шматками. Еге ж. Наша хата. з на­шої хати він нас викинув. Нам цю хату власть дала.



Все те слухали люди понуро оддалік, нічого не гово­рили, дивилися «нейтрально».



— Мій муж партєйний! А не якийсь Петлюра. Міліціонер пригрозив, що він ламатиме двері, що він заарештує, що він хтозна-що зробить.


Але то все в порожнечу.



А як уже всі були певні, що Сміян на смерть переляка­ний, що він просто боїться відчинити двері й взагалі не знає, що йому робити або й умер з переляку, — двері відчинилися, й з них вийшов Сміян, такий, як він при­йшов недавно до цієї хати, — босий і простоволосий, з міцно стисненими щелепами та пломеніючими очима. Міліціонер хотів його зупинити, але Сміян відсторонив його злегка рукою й, сказавши байдуже «За мною!», по­простував на вулицю. А на вулиці вийшов посеред дороги, став там і, піднявши вгору руки та потрясаючи ними, звернувся до міліціонера на увесь голос, щоб усі чули й ба­чили, карбуючи кожне слово, напоєне нелюдським сарказ­мом і маніакальною рішучістю, рішучістю божевільного, рішучістю людини, що вже не має чого втрачати, яка втра­тила й те останнє, за що трималася її бідолашна душа:



— Агов! Власть. Забери ж мене зараз і відправ ме­не знову туди, звідки я прийшов. Забери й веди. Чуєш?


Або пристрель з отієї пукавки, що ото ти маєш. А як ні, то. — тут Сміян враз затупотів і вибухнув прокльонами й безтямним криком: — А як ні, то забирайся звідси геть к чортовому батькові. Забирайся під три чорти і забирай з собою й отих своїх мавп. Щоб і духу тут вашого не було!


Марш. — А потім тихо, зламано: — Йди ж і доложи про все начальству. Все, як оце чув і бачив. А я буду ждати. Ну! Кр-ругом!


Шагом марш!



Міліціонер знизав плечима, посміхнувся криво, почухав потилицю. Він був з почуттям гумору, й все це йому стра­шенно сподобалось. Потім махнув рукою й пішов геть, поніс свою невиразну посмішку назад, до начальства.



Сміяна мусили забрати знову, щоб він уже ніколи не повернувся. Залежало все від того, як поінформує «там» про все міліціонер. Через годину прийшла вантажна ма­шина й забрала не Сміяна, а навантажила речі крикливої «господині» й їх обох з супругом і десь повезла на інше мешкання; приїздила ще раз позабирати різні пожитки.


Сміянові речі (вірніше, речі його покійної матері) лиши­лися лежати на вулиці. І вони лежали до вечора. І, може, лежали би вічно, бо господар ними зовсім не поцікавив­ся, але увечері, потемну, якісь сусіди нишком позносили ті речі до хати й навіть хтось у хаті натопив.



Так кажуть. І навіть кажуть, що хтось до материної знимки в домовині почепив ще одну материну знимку — дівочу. Десь у когось зберігалася.



Таку історію Сміянового повернення до материної хати розносить поголоска. Ата повірила в це зразу й всією душею. Саме так, на її думку, й мусило бути в цієї химерної людини, що про неї розповідалося стільки фантастичного взагалі.



Крім історії повернення, розповідалося багато іншого. Наприклад, те, як Сміян обходить будинок управління НКВД п'ятою вулицею, — як він перелазить через огорожу міського парку або шукає дірки в тій огорожі, простуючи на обмин, як він часом переходить глибоку дренажну канаву на площі Леніна вбрід, знову ж таки обминаючи ту частину міста, де стоїть той проклятий будинок. А іноді навпаки — Сміян спеціально йде попри будинок, ніби хоче випробувати міць своїх нервів, зупиняється зухвало насупроти, стоїть, розставивши широко ноги, розглядає все докладно, чи­тає вивіску на мурованій брамі (таку дзеркальну вивіску на кам'янім стовпі), дивиться на неї, примру­живши очі, як на не знати який мистецький твір, так, ніби хоче розгадати секрет її виготовлення.



Розповідають, як Сміян часом стоїть остовпілий по­серед базарної площі й щось так заглиблено думає, що нічого геть не помічає. Часом так він зупиняється й перед якою-небудь будівлею й стоїть, мов заворожений, нічого не чуючи й не бачачи.



Іноді ж навпаки — ні з того ні з сього Сміян починає раптом перелякано озиратися, а тоді кидається швидко-швидко йти, ніби від когось невидимого утікаючи, все швидше й швидше, нарешті; кидається панічно бігти, щось мурмотить. А тоді враз зупиняється, витирає спітніле чоло й, спокійно повернувшись, йде назад рівною ходою, задуманий, сумний, спокійний, зовсім як ділова, нормальна людина, лише чимсь тяжко зайнята й тому нахмурена, самозаглиблена. Часто такий рапто­вий і несамовитий порив до втечі спричинює поява міліціонера чи працівника НКВД в уніформі.



А то бувало знову-таки навпаки: побачивши міліціоне­ра, Петро Сміян спокійно підходить до нього, стає перед ним, кремезний і широкогрудий, закладає руки за спину й задумано дивиться, — як Гуллівер на ліліпута, як не зна­ти на яке диво, дивиться, ворушить губами або роздимає ніздрі й посміхається. Міліціонер червоніє, блідне, губить­ся остаточно під незвичним проникливим поглядом й, нарешті, зірвавшись з місця, утікає геть, під посмішки ви­падкових свідків такої чудернацької сцени. Кажуть, що ще не було випадку, щоб у такій ситуації міліціонер чи навіть енкаведист, не втік, як і не було випадку, щоб Сміян доз­волив собі щось сказати такому бідоласі чи зачепити йо­го, або, тим більше, вдарити, чи шарпнутися з наміром вдарити.


Просто стояв і дивився з посмішкою, і того по­гляду ніхто з представників поліційної влади не міг ви­тримати. В той день, коли такий випадок траплявся, на базарі всі жінки єхидно посміхалися в обличчя навіть са­мому начальникові міліції, товаришеві Бубиреві, а тим паче його жінці Бубирисі, що плавала по базару, як пані («як колись приставиха!») й купувала то се то те та дава­ла «домробітниці» (не наймичці, що ви, що ви!) тарабани­ти слідом у тяжкому кошику.



Кажуть, що сам великий начальник НКВД, тов. Сазонов, зустрівши Сміяна на вулиці або побачивши здалеку, переходив на другий бік або просто непомітно повертав назад.



Або ще от розповідають: часом цей Сміян сидить у кімнаті сам, щось робить або сидить в чайній, а чи в бібліотеці, біля столу, зосереджений в собі й нікого не помічаючи, — і раптом як не скинеться, як не обернеться шпарко назад і наставиться на двері широко витріщени­ми безтямними очима. Що він там бачить — невідомо, але все його єство наче б'є блискавка, а чи пропасниця. Кажуть, що то йому ввижається тюремний вовчок у ка­мері смертників і що хтось у той вовчок підглядає за ним.



А то розповідають ще й таке: часом Сміян, задума­ний і самозаглиблений, підходить до дверей своєї (а чи й чужої) кімнати й стає в кутку за звичайною людською потребою. і лише в останній момент похоплюється, буйно червоніє, озирається, а як хтось є присутній, щось бурмотить і утікає; часом навіть і шапку забуде чи те, що мав у той час при собі. Так він раз забув течку з якимись помальованими шпаргалками в приміщенні міської бібліотеки-читальні. І не повернувся по неї.



Та течка пролежала там пару днів. Нарешті завідувач читальнею, не знаючи, кому течка належить і не припус­каючи, щоб вона могла належати тому непритомному маньякові, передав течку в міліцію. І там вона й мала пропасти без сліду, коли б на сторожі божевільних часом не стояла сама доля.



Або ще розповідають, що цей Петро Сміян іноді ви­йде на край міста, на піски (по-місцевому конче наголос на першому складі — піски) і там з дітлахами бавиться, сам немов дитина, — нагрібає з піску вали, будує козацькі фортеці, вежі, церкви. Діти з ентузіазмом зустрічають цього будівничого. Маленькі діти бавляться з великою дитиною.



І багато інших дивин розповідалося про Сміяна в місті Нашому.



Всіма цими легендами Ата була дуже заінтригована, її химерне дівоче серце, не раз преболюче шарпнуте й до сліз розчулене якою-небудь особливою деталлю з пригод того божевільного, на зразок «зустрічі» з мерт­вою матір'ю, почало не в жарт марити тією дивною й такою бідолашною людиною.



І от одного разу Ата з ним зустрілася. Віч-на-віч.



Одного буденного дня вони налетіли одне на одного на сходах театру, вірніше, в дверях театру. Ата швидко бігла додому під час обідньої перерви, пролетіла по­рожніми й дзвінкими фойє, перебігла вестибюль й вхо­пилася за ручку останніх дверей, що вели з вестибюля на вулицю. В цей час хтось з вулиці сильно потяг двері до себе, й Ата випала просто в обійми якомусь мужчині. І все на ній потерпло — це був той божевільний, це був Петро Сміян.


Він стримав дівчину від падіння сильною рукою, інакше би вона зробила сальто по інерції на схо­ди й покотилася вниз, на осяяну сонцем площу, — підхо­пив, як пір'їну, поставив на ноги й, нічого не кажучи, став осторонь, даючи дорогу.



Це був високий, кремезний і гарний мужчина. ні, не красивий, а гарний, хоч і рябий з виду. Це був би зовсім юнак, коли б не якийсь особливий вираз очей і чола та ко­ли б не яскраво-білі пасма волосся в зачісаній угору темній чуприні. Був він добре виголений, мав вираз об­личчя людини, безмежно спокійної і в той же час чимось безмежно й тихо запечаленої, задивленої в себе, в ту свою невідому печаль, і через те байдужої до всього світу зовнішнього. Так видалося Аті.


А може, таке враження надзвичайне тільки тому, що над цим обличчям невиди­мо витала авреоля всіх тих, часом чудернацьких, часом зворушливих легенд, і головною з тих легенд була та, що він божевільний. Це легенда легенд. Проте Аті впа­ло в око, як перше блискавичне й безпосереднє враження (а перше враження, кажуть, буває завжди вірне), що в тім обличчі, як і в усій фігурі, немає зовсім нічого від божевілля, нічого божевільного, анічогісінько: обличчя зовсім нормальне, лише вражає своєю відчуженістю, своєю суворістю, своєю зосередженістю й укрите рябо­тинням, як стальною кольчугою. А щоб сказати точніше, — вражає своєю небуденністю й суворою мужеською кра­сою.


Так відгукнулося в Атиному серці. Бідолашна дівчи­на зовсім розгубилася і в той же час впилася в обличчя цієї людини гострим поглядом, намагалася проглянути раптом в її душу і від того, вже згаданого, блискавичного спостереження відчула, як її серце чомусь шалено затре­петало. В сандалях на босу ногу, в літньому білому, аку­ратно випрасуваному костюмі, засмалений сонцем, Сміян стояв і вже, як видалося Аті, тонко посміхався.


Зовнішня чистота й акуратність абсолютно суперечили репутації божевільного. Але особливо видалася супереч­ливою посмішка, що йшла, без сумніву, з зовсім притом­ної, чистої, незбаламученої душі. Дівчина зашарілась.


В голові майнуло, що ця зустріч, та ще так химерно випала, — не випадкова; що ця зустріч заважить на всьому її житті та що її химерність символічна. Від цієї блискавич­ної думки дівчина розгубилася остаточно й, не пам'ятаю­чи себе, кинулася сходами вниз, перестрибнувши всі шість приступок одним духом, і подалася сонячною пло­щею, їй хотілося озирнутися, але вона не озиралася, ли­ше відзначила кутиком ока, що Сміян стоїть на площадці перед дверима, тримаючи їх одчинені однією рукою, і ди­виться їй услід. І довго їй це ввижалося. Обличчя з сиви­ми пасемками над крутим чолом як стало увіччю чи, вірніше, в серці, так вже його звідти нічим і не можна бу­ло вигнати. Серед виру думок і рефлексій, породжених несподіваною зустріччю, може, найцікавішою була реф­лексія — чітко-чітко викликаний якимось дивом до жит­тя колись чутий каламбур чи афоризм на тему божевілля:



«Божевільний — це один нормальний серед тисяч ненормальних». Або: «Нормою є більшість, а кожне відхилення від норми сприймається як ненормальність. Отже — серед тисячі ідіотів один нормальний буде потрактований тією тисячею завжди як ідіот, тобто як відхилення від норми».


Так колись вправлявся в діалектиці один товариш студент.



І ці думки тепер завирували в Аті, як вислід того блискавичного враження від обличчя Сміяна. Те вра­ження постало, як маленька брунька, і тепер та брунька буйно й радісно розпукувалася в серці дівчини великою чарівною квіткою — брунька хвилюючої надії, бо. Бо те серце так хотіло.



Одначе після тієї несподіваної зустрічі більше Ата не могла Сміяна здибати.



А доля, либонь, вже мала свій присуд. Вона не тільки зіштовхнула їх у дверях, вона мала вже якийсь далекий свій плян, можливо, навіть божевільний плян. І прирекла йо­го здійснити. Й, можливо, почала вже його здійснювати.



«Четвертий вождь»



«Павлик» зовсім не «Павлик». О, ні! Так фамільяр­но зверталася до нього тільки мати колись, а тепер звертається тільки одна дівчина, одна така от диктаторка над його серцем, хоч і безпартійна, хоч і не свідома цієї своєї жорстокої диктатури. Більше Павла Гука ніхто не називав «Павликом». Його місце в суспільно-політичній ієрархії таку назву виключає, бо він стоїть у ряду великих «тузів».


Молодь називає його півжартома-півсерйозно «четвертим вождем областs» (перший — начальник НКВД, другий — секретар КП(б)У, вождь партії, третій — голова Облвиконкому, вождь трудя­щих, і четвертий — вождь комсомолу, вождь молоді). Звичайно, це не зовсім так, бо вождів є занадто багато, і Павло Гук, може, від багатьох ранuою нижче, і взагалі згадана нумерація не цілком відповідає дійсності. Бо як­би цю нумерацію продовжити за такою її логікою, то виходило би, що п'ятим вождем треба рахувати провідника піонерів, шостим — жовтенят. А тим ча­сом є такі «аси», як генерали й генерал-полковники в місцевій дивізії і комісари та інші, взагалі екстериторіальні, «риби» в місцевім полку, що вважають себе вищими за всіх місцевих вождів. Є й начальник міліції, є й цілий синедріон «вождів», іменований Бюро Обкому КП(б)У, є й голова Жінвідділу (теж вождь, та ще який!), є й директори радгоспів, як поміщики могутні, є й ди­ректори інститутів, технікумів або директори заводів, безпосередньо підпорядкованих Москві, як-от: авіаційного, труболиварного, тракторного (все-бо це війсь­кові об'єкти). Так що Павло Гук не четвертий вождь області, якщо брати фактично.


Але все ж — і він велика «риба». З усіма іншими «рибами» він на одній нозі. Гне виглядає зовсім на Павлика.


Почуття великої відпові­дальносте й його суспільно-політична роль наклали на юнака сувору печать, а вічна переобтяженість суспільно-громадською й політичною працею, як також розумо­вий характер тієї праці, що вимагає колосального і постійного напруження інтелекту, напруження всіх ду­шевних сил (а особливо потребує душевного й нервово­го напруження стан вічного балансування на достославній хисткій линві т.зв. «генеральної лінії») — зроби­ли його передчасно суворим, занадто суворим, і занадто дорослим; опанцерованим в офіційний маєстат партії та комсомолу.



Одначе замітним в суспільстві робить Павла Гука не так його офіційне місце, як його особисті властивості. Він інтелігентний. Вродливий. І гордий. Тільки не з чваньковитости гордий, а тому, що походить з найниж­чих соціальних низів, а вибився власними силами вго­ру. І вгору не на якесь там формальне місце вгорі, а та­ки вгору, до людських вершин, якими є освіченість, знання.


Хоча трудно сказати, де справжня причина йо­го гордості. Бо й сама гордість та — особлива якась, презирлива; попри всю свою молодість, він має презирливо укладені кутики уст, так ніби душа його все з чо­гось іронізує. Щось має в собі. Але ніхто не шукає тих глибин «чому» та «через що».


Всім ясно й так, згідно їхнього світорозуміння, — це хлопець гордий, бо зави­соко стоїть. Справді, Гук мав би підставу гордитися са­ме цим. Серед усіх партійних вождів і найвищих партійних стовпів области він один має закінчену висо­ку загальну освіту, а також закінчену високу спеціальну політичну освіту. І про це не тільки написано в його па­перах, а це пробивається з обличчя й з усієї його по­ведінки, з стилю праці, з розмов, з публічних виступів і, нарешті, з манери триматися в товаристві. І з стилю життя. Він дуже багато читає, вчить чужі мови на дозвіллі, має колекції з рідної зоофауни й орнітофауни (тварин і птахів, яких сам препарує[10] ), він добрий промо­вець з ерудицією.


А походить Павло Гук з бідної се­лянської родини. На тлі загального анальфабетизму[11] й примітивності місцевих соввельмож такий високо­освічений, хоч і молодий, їхній колега — це явище не­абияке. Висока освіта вкупі з простим соціальним по­ходженням і ряд талантів, від Бога даних, — можливо, це й є джерело гордості юнака.


А що є джерелом пре­зирливого заломлення кутиків уст — невідомо.



Ось він сидить за столом свого кабінету, і презирли­вий залом кутиків уст особливо кричущий. Він щось чи­тає, якийсь секретний обіжник надрукований на то­нюсінькому папері, і залом уст стає все презирливіший. Лише трудно сказати, знов-таки, чи те презирство зв'язане з читаним папером, а чи, може, й з тими дума­ми, які блукають незалежно від паперу й ворушать юна­ковими бровами. Він перечитує секретний обіжник зно­ву й знову, обіжник з самої Москви, з ЦК ВЛКСМ, а ду­ми двояться, більшість із них ідуть собі десь зовсім сто­роною — обертаються біля ясного дівочого профілю, за яким він так уперто й так безнадійно упадає, та біля ту­манної постаті того божевільного. Юнакові брови на­хмурюються все дужче й дужче, прямовисні зморшки все глибше перетинають чоло від перенісся вгору.


Голова йому робиться все тяжчою, тріщить, розсідається. Відірвавшись від паперу, юнак спирається спиною в спинку фотеля й так сидить, стомлений, задуманий, пе­чальний. Він думає й про те, чого ж це цей обіжник прибув до нього просто з Москви, а не заглянув на хви­лину по дорозі до Києва, адже ж вони мають свій влас­ний ЦК! Що це за оголена зневага; тим більше, що обіжник цей секретний написаний на тему боротьби з націонал-ухильниками і особливо якраз в українському комсомолі!


Невже та заповіджена «боротьба» почи­нається з ігнорації Центральних Комітетів національ­них спілок молоді. Гм. Зрештою, логічно.


Цілком логічно. Гримаса презирлива розтягає кутики уст. Він думає й про те, чого ж це дівчина, прекрасна й свавільна дівчина Ата, так над ним потішається й чим той бо­жевільний так її приворожив, невже ж він справді стоїть йому на заваді.



Він думає й над тим, що Ата безпартійна й тому не визнає (зовсім не визнає!) його авторитету, й як той ав­торитет в її очах здобути? І, нарешті, він думає над тим, чи вдасться йому втягти ту надзвичайну дівчину до ком­сомолу. Чи вдасться? Бо ж він не мас до її душі ключа.



А за вікном сліпучий сонячний день. За вікном в соняч­ному сяйві купається буйно-зелений сад, «сад Баронрадінші» так його називають всі в місті. Цей дім і цей сад були колись власністю барона Радіна, що як генерал у відставці доживав тут колись свого віку. Генерал барон Радін дожив віку ще до революції, лишилася сама бароне­са, яку населення називало одним словом Баронрадінша.


В революцію Баронрадінша вмерла чи втекла за кордон, лишився сад і прекрасний дім-вілла власністю міста. Було в нім, в цім домі, й ЧК, були й різні комісаріати, була й школа один час, були й клуби. Все тут перебуло. Все за по­рядком. Було — і зникло десь.


Але дім вцілів, і сад вцілів. Тепер в домі-віллі Обком комсомолу, а в саду волей­больні й тенісні майданчики, спеціальний плац для дітей з гойдалками та іншим устаткуванням для забав, і в нім же, в цім саду, ротонда[12] для оркестри й спеціальний поміст для танців. Все це бережуть буйні, столітні дуби й липи, вишикувавшись рядами, утворивши прекрасні ши­рокі алеї навколо й навхрест.



Столітні дуби й липи стоять за вікном, дістаючи вер­шинами вібруюче-синього неба, а в віллі кипить робота — шалено цокотять «ундервуди», бігають діловоди, техсекретарі, заворгінстри, проформоли, піонерватажки, завполіти, кур'єри, делегати з місць, члени бюро, різні босоногі й замурзані «посланці» з заводів, далеких містечок, сіл і колгоспів. Багато відділів і підвідділів розташовано в кімнатах і залях «вілли Баронрадінші». А до всього того прибита табличка на фасаді — на чор­ному тлі дзеркальні літери:



«Н-ський ОБКОМ ЛЕНІНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧ­НОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ».



Начальник цієї всієї метушні й стукотняви, «четвер­тий вождь» области, зажурений юнак Павло Гук зітхає й цідить крізь зціплені зуби:



— Сволочі.



Потім встає й ходить по кабінету. Ходить довго по м'якій, хоч і рядняній, доріжці уповздовж. Нарешті зупи­няється біля столика з телефоном і стоїть, дивиться на телефон, думає. Він думає над тим, чи не подзвонити б оце йому. скажемо, до театру. Хоч почути голос.


Зрештою, він може й подзвонити. Чого ж. Він може подзвонити куди захоче. Атож.


Так розважаючи, Пав­ло знімає рурку й слухає, дме в неї, крутить ручку теле­фонного апарата — й знову задумано слухає. А коли в рурці озивається дівочий голос: «Центральна!», Павло раптом міняє намір і каже:



— Комутатор НКВД!



Коли озвався дівочим голоском «Комутатор», Павло каже:



— Кабінет начальника Облвідділу. Дякую. Це ти, Сазонов?


Здоров. Ох-х. Я хворий. Ти вчора, кажуть,



мене викликав. От бач. А я зовсім, зовсім хворий. Та, мабуть, грип.


Може би, ти приїхав сюди. Ні, я не мо-о-жу. Крім того, є тут одна справа, що потребує твоєї мудрості.


Так, жду. Салют!



Почепивши рурку, Павло стоїть і посміхається. Той хитрий лис Сазонов хотів би бути старше всіх, і він фак­тично й є старше всіх. Але він не є розумніший всіх. Він за всім нюшить і все знає, лише не знає одного, що він ду­рень; хвалькуватий, зазнайкуватий дурень, провінційний Пінкертон.


А десь глибоко засіла досада від свідомості, що цей зайда все-таки — господар в його місті. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а цей зайда всіх тримає в кулаці. Та в якому кулаці!


Проте він його виманив зараз з барлоги, і це добре. Він хотів бачити й говорити з ним не на його, а на своїй території. А головне — він хотів його бачити для справи, про яку Сазонову навіть і в голову не стрелить.


Піймавшись на гачок як вічний інтриган і мис­ливець за новинами Сазонов зараз буде тут відогравати досить дурну ролю.



По якомусь часі приїхав Сазонов. Він приїхав «емочкою», якою сам керував, в супроводі двох цивільних (він так завжди їздив, з охороною). Один цивільний ли­шився в машині, а з другим Сазонов увійшов до Павла в кабінет. Цивільний, що увійшов з Сазоновим, — це знаменитий лотиш Зайдешнер, дебелий, щелепатий мужчина років сорока, з бугаячою шиєю й з тупим, бугаячим обличчям, одягнутий в шикарну «тройку» англійського імпортного сукна, зроблену найкращим кравцем Індпошиву.


В такий же шикарний цивільний костюм був одягнений і сам Сазонов. Всі знали, що Зайдешнер, це особистий охоронець Сазонова й «заплічних діл майстер» при облвідділі. Як завжди, Зайдешнер сів оддалік збоку з абсолютно індиферент­ним виразом обличчя, як індійський факір, ніби люди­на непричетна зовсім ні до кого й ні до чого, глуха, німа й сліпа зовсім.


Нудьга й апатія, написані на його щелепатому обличчі, були безмежні й ідеальні. Одначе розповідають, що при такому своєму вигляді він над­звичайно пильний і уважний і бачить навіть муху, як вона летить мимо його начальника.



Сазонов, у відміну від свого компаньйона, був досить жвавий, хоч теж кремезний, випасений і в рухах тяжкува­тий. Але та тяжкуватість у рухах скорше від почуття влас­ної «великості» й бажання бути імпозантним. Це людина років 38, присадкувата, широкоплеча, міцно склепана, чорноволоса, з підборіддям, виголеним до синяви, кос­тюм добре допасований; при фотоапараті в жовтому чохлі через одне плече й з шкіряною цигарничкою на ремінці через друге плече. І з хлистиком у руці, як дорево­люційний дворянський синок чи англійський денді. Такий претензійний суб'єкт!


Такий совбарин з замашками на аристократа. Хоч з обличчя він дуже (надзвичайно!) подібний до Собакевича, як він намальований на ілюст­раціях в академічному виданні «Мертвих душ» Гоголя.



— Ну-с (він говорив «ну-с», цей елегантний Собакевич), де твоя справа? Ану лиш показуй! І що з тобою?



Він говорить по-російськи, милуючись і розтягуючи слова так, ніби робить це демонстративно, на зло Пав­лові, що говорить по-українськи, теж милуючись і теж розтягуючи слова в розмові з ним, ніби зумисне. А ще Са­зонов часто любить говорити «під Сталіна», розгвинчуючи слова на грузинський штиб, а чи так виходило через йо­го конячу щелепу, коли її зводив гнів, презирство, напади пихи чи сарказму: «Г-гэта», «сваэво», «читто эта такоэ!» Цей сталінський колорит тяжкий для відтворення, й тому не будемо його скрізь наподоблювати.



— Ану лиш показуй, — повторив Сазонов нетерпля­че, поляпуючи хлистиком по нозі. З того поляпування видно, що ця людина не звикла так собі одвідувати хво­рих, хоч і приятелів, — їй діло насамперед. А ще з того поляпування видно, що ця людина звикла все життя хо­дити в галіфе і в чоботях з довгими халявами, по яких так гарно ляскати хлистиком, а до такого шикарного костюма це поляскування і не пасує.



— Сідай, — спокійно запросив Павло. — Як шкода, що ти не лікар, власне, лікар, та не той, — ломить мене всього. Але чорт з ним. Сідай, сідай!


Справа моя дов­га, і так, на одній нозі, нічого не вийде. Сядь. Закурюй, товаришу начальнику!



Злегка панібратський, фамільярний тон, це був стиль взаємин між всіма партійцями й комсомольцями, незважа­ючи на вік і на рангу. Цим стилем послуговувався завжди й Павло. Але тут панібратський стиль не був такий уже й кричущий на некористь Павлові, скорше навпаки, бо, коли зрівняти обох, то виходило би, що Павло має більше підстав на зверхницький тон, бо хоч він і молодший, але виглядає куди вигідніше й солідніше, як справжній началь­ник, а Сазонов виглядає проти нього, як примітивний, не­отесаний різник, лише вдягнений в шикарний костюм. І ко­ли би Сазонов був не такий зарозумілий і сліпий від зарозумілості, він міг би й образитися, бо вичув би не без підстав скептичні нотки в отих словах: «сідай, сідай, това­ришу начальнику!» Але Сазонов занадто грубий, щоб мати аж таку інтуїцію, і занадто закоханий у свою могутність, до нестями, щоб припускати, що хтось посміє з нього іронізу­вати. А Павло таки зіронізував.


Якийсь чортик підштрику­вав його покепкувати трохи, може, щоби спаралізувати той жаский холодок, яким віє від самого імени цієї людини на кожного смертного в цьому місті і на нього теж.



А коли Сазонов умостився в фотелі насупроти, підтяг­нувши холоші штанів і пильнуючи, щоб їх не пом'яти («скажи, який чепурун!») і, закуривши, наставився на Пав­ла заінтригованим поглядом, Павло оглянув його пиль­но, подумав оте «скажи, який чепурун!» і ні з того ні з сьо­го запитав крізь посмішку, з тією самою панібратською фамільярністю:



— Кажуть, Людочка Богомазова вмирає по тобі. Звів з розуму дівчину. Чи правда?



Сазонов самозадоволено посміхнувся. А тоді вже збуряковів:



— Це ти для того мене покликав!?



— Ні. Але ж звів з розуму. Ти такий!



— Слухай. Не мели дурниць! Хіба ти не знаєш, як називається Людочка Богомазова?!



— А як?



— Вона називається «Генеральна лінія». Пойняв?



— Та що ти! Вперше чую. І що ж то значить?



— А те значить, що якщо ти будеш клеїти з себе дур­ня й якщо ти будеш плести ще про те, що Людочка вми­рає по мені, то я тобі заїду в зуби. Таких, як я, в Людочки був цілий батальйон до мене й батальйон після ме­не. Всі розклалися, сволочі, всі там були мерзавці.


Ну, а якщо вона, може, й справді, сходить з ума по мені, то що ж, може бути.



По тих словах Сазонов зареготався змислово. Потім заскалив око:



— Там всі побували. О, то, брат, баба! Не баба — магніт. хо-хо!


Тільки ти один, мабуть, оминув. А може, й не оминув? Ану признайся, оминув чи ні?



Павло зробив невиразну міну. Це спричинило новий вибух сміху Сазонова, тріумфального сміху, нестрим­ного, так, як сміються грубі, примітивні люди.



— Ага! Ага! От бач! Хіба не «Генеральна лінія»?


Хіба зле приліплено фірму? Ха-ха-ха! Барбос!



— Хто барбос?



— Та, зрештою, всі барбоси. Але найбільший той, хто приліпив цю «міровую» кличку. Хіба не здорово приліпив?



— Гм. Пошти. Але який же це барбос приліпив?



— А це той прахвост, директор музею, денікінсько-петлюрівська шкура чи навпаки. Барат! Я хотів йому одірвати голову, але передумав, бо дуже гарно втяв, до­тепно. Може, й ще пригодиться.


Та й немає прямих до­казів. Та й те сказати, хіба він винен, що лише точно означив суспільно-політичне явище. так, так, суспільно-політичне явище. коли вся верхівка партії розіклалася к чортовій матері, коли всі «вожді революції» зійшли з ума біля Людоччиної спідниці. Га. Ну, скажи!


Га. Хіба неправда? Скажи.



Павло подивився Сазонову в очі пильно і апатично спитав:



— Ти що, потребуєш, щоби я таки тобі це підтвер­див? Обов'язково?



— Іди ти к чорту! Зрештою, я би тобі за інше одірвав би оце голову — ти що, ради Людочки оце сюди мене кликав? Чи чого ти мене кликав?


Якщо ради Людочки, то чорт би тебе забрав, ти зовсім недотепний, чудак. Хороші мені забавки! Краще би ми пішли зіграти в біль­ярд.


А ходім-но! В полковий клуб. Там комісар полка Шубін і Паровічніков чекають. І Пономаренко. Вся бан­да.


Всі «герої нашого часу». Ходім. Машина до ваших послуг, містер-Твістер!



— Ні. Я тебе не для розмов про Людочку, як ти ка­жеш, «кликав», хоч я знаю, що тобі приємно про цю дівчину, колишню (а може, й теперішню ще!) королеву серця чути. І не про більярд я хотів би говорити. А ось про оце.


Тут справа великої політичної ваги. — при тих словах Павло підсунув Сазонову секретний обіжник з Москви. — Що ти на це скажеш? І як це я маю ро­зуміти? І які заходи вживати? Я в таких справах тупий. Потребую консультації.


Твоєї консультації.



— А-а, добре, подивимось. — підлещений Сазонов узяв обіжника і враз стукнув себе по лобі. — Та я ж як­раз для цього і викликав тебе вчора.



Павло посміхнувся:



— Ти диви, як збіглося. Ну, то й що тут робити?



— Що ж це ти мене питаєш, неначе ти піонер ма­лолітній. По своїй лінії я, брат, знаю, що робити. А ти роби по своїй. І хіба тобі ще я мав би розжовувати, що тут написано? Тут написано ясно, чорним по білому, — треба рішуче повести боротьбу з національними ухила­ми в думках, настроях і в організаціях молоді, в комсо­молі й серед піонерів, в нацреспубліках, ясно?


Як серед молоді, так і серед всього населення взагалі. Викоріню­вати всі прояви опозиційних націоналістичних настроїв у масах молоді і взагалі в усьому суспільстві. Бути першим помічником партії й органів безпеки взагалі в оздо­ровленні суспільства від ворожих антисовєтських еле­ментів.


Хіба ще не ясно?



— Все ясно. Все. — протяг задумливо Павло, пильно дивлячись Сазонову в очі.



— Лише одно мені не ясно — хто саме, хто конкретно в нашому місті мусив би стати об'єктом такої опіки. отим об'єктом, що проти нього треба боротися, як проти ворога?



— Як. Та тут контрреволюції повно! Хіба ти сліпий?!



— Ну, а все ж таки?



— Еге, хлопче, та ти, я бачу, малописьменний політич­но чи такого удаєш з себе. Ти звернув увагу, що в обіжни­кові написано й підкреслено про націонал-ухильників?



— Так. Але це загальник. А я хотів би знати конкрет­но, як цю формулу прикласти до нашого міста, до нашої області, тобто хто конкретно в нашому місті мусив би бути позначений, так би мовити, хрестиком?



— Гм. Всі! — випалив Сазонов подразнено й за­сопів, і по хвилі підтвердив це, рубнувши ребром долоні по столі: — Всі!



— Як це? — перепитав Павло здивований, але про всяк випадок розтягуючи слова апатично й позіхнувши.



— А так. Тут де не повернись, там і контрреволюція. От, скажемо для прикладу. Ну, кого б нам узяти для прикладу. Ну, от візьмім для прикладу, скажімо, тебе.


Ти чого увесь час говориш на своїм хахлацькім нарєчії? Принципово? Уперто. А чи ти знаєш, що це нарєчіє — — це мова дрібнобуржуазного класу, мова куркульства, говорім щиро? А чого ж ти не хочеш говорити мовою пролетаріату, мовою Леніна й Сталіна, тобто російсь­кою мовою?


Ага! Чого? Отож.



Павло посірів. Не то розгубився й злякався, не то роззлостився, образився тяжко й глибоко. По досить довгій паузі, опановуючи свій голос, проговорив тихо:



— Я говорю так, як говорить мій клас, як гово­рить українське незаможне селянство й український пролетаріат, як говорить увесь мій нарід. І це не супе­речить ані вченню Леніна (тут раптом Павло підніс голос подразнено, твердо, зі сталевою ноткою в зву­чанні, намацавши ґрунт під ногами), ані вченню Маркса, ані ідеалам пролетарської революції в усьому світі! Це не суперечить ленінській національній політиці. А от те, що ти говориш, суперечить.


Еге ж, брат, супе-ре-чить!



Сазонов скептично поляпав хлистиком по нозі, але голосом промовив похапливо, ніби й злякано:



— Ну, ну, я жартую, я жартую, друже! Ха-ха-ха! З то­бою, брат, трудно.


З тобою приклад, звичайно, невдалий. Зовсім дурний приклад. Хрущов теж говорить по-ук­раїнськи, на мові українських робітників і селян, як ти ка­жеш.


Я й забув. Говорить Микита Сергійович, говорить. І я теж вчу ету тваю «мову», треба, брат, вчити. гарна мова. Ні, з тобою приклад невдалий, і ти, брат, того, не лізь в пузир. Тим більше, що прикладів і без тебе досить.


Ну, от візьмім для прикладу хочби і театр наш.



Павло знову посірів. Стривожився. Театр для ньо­го — це значить Ата.


Це синонім імени цієї дівчини, свавільної, дерзкої і — всемогутньої щодо його серця. Павло чомусь подумав, що зараз буде мова про неї, на­шорошився і креслив щось олівцем по паперу недбало. А Сазонов просторікував:



— Це ж суцільна контрреволюція, цей театр! І куди тільки там в центрі дивляться, дають їм хід, затверджують репертуар! Це ж суцільна націоналістична пропаганда! Націонал-ухильництво!


Хіба ні? Одна мова чого варта.



— Стривай, стривай, — перебив Павло холодно. — Ти щось того, загинаєш. Таж в театрі працюють при кермі все люди партійні, перевірені, вони політично куті, вони і за репертуар відповідають, і за все.



— Ну, то й що з того, що партійні! А мова, га. Або от ще в центрі, там люди ще більше партійні й ще більше, як ти кажеш, куті політично, але. Але хіба Скрипники та різні Курбаси.


Хвильові там різні — були не в центрі.



(«Е-е, — подумав Павло, — та він не такий простак, як здається!»).



— В центрі, брат, були ці всі Хвильові та інші! От ти й подумай над цим. Але я до того театру все-таки добе­руся! Доберуся, брат! Тяжкувато це, ха-ха, насторожі у них стоїть офіційна закарлючка, так звана «національна ленінська політика», але я все-таки доберуся.


А ти мені мусиш допомогти! Еге ж. Ти хотів консультації, так от найкращий спосіб виконання тієї директиви це — допо­могти мені. І не дуже розсуждати.



Павло зовсім зблід на обличчі. Боявся, що ту блідість помітить Сазонов. Налягав на слова, хоч хотілося йому сказати цьому Собакевичу зовсім не те і не так.



— Договорився. Ні, все ж таки запідозрювати театр, отак ні сіло ні впало.



— Чого ж «ні сіло ні впало»? Чудак! Та тут кого не пошкреби, то вилущиш контрреволюціонера, а вже націонал-ухильника напевно, безпомилково. І тут всіх треба позначати хрестиком, всіх.


Згори донизу.



Павло враз стріпнув головою і весело зареготався:



— З мене починаючи.



— Що. Ага. — Сазонов повів щелепою, промур­мотів, — це так смішно. Дійсно.



— Та дійсно ж! Якщо ти починаєш підозріння і став­лення хрестиків з мене, то як же мені не сміятися? То тоді, напевно, геть всі будуть контрреволюціонерами. Мені здається, що це і невірно, і небезпечно, і контрре­волюційно, отака твоя радикальна нетерпимість. Та якби так міркували всі вгорі, то в нацреспубліках уже не було б людей. («їх і так небагато вже лишилося», — буркнув цинічно Сазонов; Павло удав, що не почув, вів своє.) Виходить, що ти один тільки і є тут правильний чоловік, неухильник і взагалі порядний.


Гм. Ти читав щось коли-небудь про унтер-Пришибєєва?



Тепер Сазонов зареготався:



— Здорово! Їй-бо здорово! Що здорово, то здорово! Звичайно, я про того Пришибєєва читав. А коли б навіть і не читав, то однаково розумію, куди ти стрелив і що ти хо­чеш сказати.


Ти хочеш сказати, що я мелю тут язиком, як якийсь миколаївський держиморда. Їй-бо, правильно! Люблю самокритику! Але я то все жартую ж, все назна-рошне. (При цьому Павлові впала в око невідповідність між словами й виразом обличчя Сазонова, обличчям тим перебігла зловісна хвилька й сховалася в презирливій гри­масі уст і погасла разом з гримасою). Я жартую, брат.


Не турбуйся. Я, брат, чую, як під ґрунтом вода тече й трава росте. Все чуїо, все бачу і все знаю. І помилки не зроблю, е ні, не зроблю.


Що ти ще хотів від мене, га?



— Та нічого. Взагалі нічого. Тільки і було от з цією директивою. Ти ж хазяїн.


До речі, як ти дивишся на Педінститут чи на Індустріальний?



Сазонов помовчав, закурюючи, подивився на Павла примруженим оком і, не відповідаючи на запитання, раптом сам запитав, повільно розставляючи слова:



— А хочеш, я тобі скажу, що тобі найдужче болить? — при цьому Сазонов кивнув на директиву.



— А що?



— А те, що цей папір написаний не з Києва, а з Моск­ви, і що це про націоналізм. Ага.



— Ну, що ти! Яка ж різниця по суті. — засміявся Павло, а в самого пересмикнулося обличчя від такого стрілу, від несподіваного і явного доказу, що він не в жарт-таки на підозрінні. Він затушкував це своє замішання презирливою гримасою й такими ж презир­ливими словами:



— От стрелив. Гм. Якщо думати так і те, як і що ти думаєш про мене взагалі й про що ти сказав напочатку, то логічним буде думати й те, що ти сказав тепер.


Дур­ниця тягне за собою дурницю.



— А хочеш, я тобі скажу ще, — перебив Сазонов, — я тобі скажу ще щось.



— Ну, давай. Печи далі. Що?



— А от що: я тебе зовсім останній час не впізнаю, то­варишок, рішуче не впізнаю. Хтось над тобою, мабуть, працює, хтось тебе розкладає, хтось тебе точить, як шашіль. І хотів би я знати, хто. Такого гарного хлоп­ця і — хтось точить!


Хтось псує. X т о?!



Павло раптом почервонів. Потім кров йому відхлину­ла, він пересилив замішання, швидко зринув, особливо від думки про те, яка катастрофа може спіткати декого, якщо його оце замішання буде невірно (власне, вірно!) страктоване. Пересилив замішання, зблід, роззлостився надзвичайно й зовсім щиро, аж по столі долонею рубнув:



— З тобою розмовляти, як у дурного квача грати! Ляп! — і квач. Що за єрунда! Ти б думав над тим, що говориш. Гаразд, я хотів би, щоб мені вказали на мої антинародні чи антигромадські вчинки, на мої збочення, на моє пере­родження, на мій «розклад», як ти кажеш. І не голослівно.


Ми, зрештою, поставимо це питання на бюро. Я можу навіть зараз подзвонити Калашникову. Ось зараз.



— Стривай, стривай! — схопив Сазонов Павла за руку. — Стривай! Який ти гарячий. Я ж пожартував.


Я сказав тільки для прикладу. Ні, ніхто не може тобі закинути, що ти став інакшим. Ти був і є ідейним, міцним, зразковим комсомольцем, комуністом.


Чес­ним і прямим.



Павло понуро й помалу, цілячи слова крізь зуби:



— То легше на поворотах, чоловіче. (/ ще понуріше й карбованіше). Можеш бути певний, що, якщо я скрахую ідейно, якщо я стану інакшим, якщо я «розкладусь», як ти кажеш, — я скажу про це прямо. І не побоюся ані твоєї буцигарні, ані <хотів сказати «ані твого Зайдешнера», але тільки глянув у його бік, а сказав інше) — ані нічого в світі. Можеш бути певний.



— Так! Я іменно цього й певен. Але якого чорта ми всі ці антимонії розводимо! Крапка. Та ми ж свої люди! «Мілиє бранятся — только тєшатся!» Ліпше б ми пішли грати в більярд, ажи?


А то ще поб'ємося, чо­го доброго.



— Не виключене; якщо ти будеш чортовиння верзти. Сазонов зареготався:



— Ну-ну! Ти глянь лише на мого цербера, на милого мого Зайдешнера.



Потім, посміявшись, закурив, помовчав і змінив тон:



— Дивлюсь я на тебе оце й думаю, що ти дійсно сильний і ідейний чоловік, послідовний в своїй ідей­ності. І ось цим, знаєш, кого ти мені нагадуєш? Як це не дивно і як це не парадоксально, але знаєш, кого ти мені нагадуєш?



Павло мовчить, дивлячись у вікно. А Сазонов веде своєї:



— Ти мені нагадуєш одного знаменитого чоловіка.



— Дякую.



— Стривай, — посміхнувся іронічно Сазонов, — ти мені нагадуєш отого, ну, як його, отого. ну, отого ідіота.



— Що?!



— Та стривай же! Це порівняння буде не таке-то вже й погане. А може, навіть і гордитися треба таким порівнянням, бо такі люди — то велика й дуже велика рідкість.


Кажу щиро. Такі люди зроблені зі сталі.



—.



— Я маю на увазі Сміяна. Петра Сміяна.



— Отого самашедшого. Та він же справді форме­ний ідіот!



— Хтозна. Це, брат, загадка. Я сам часом думаю, що він ідіот. Власне, я напевно знаю, що він ідіот.


Але іноді подивлюся на нього, й у мене волосся ворушиться — мені здається, що він зовсім не ідіот, що він тільки «ваньку валяє». Але як валяє! Але яка то й вдача, скажу я тобі, брат! Так що гордись моїм порівнянням.


Кажуть, що то була людина зі сталі. Ну, потім зідіотів. Буває.


Буває, брат. Все ламається. На його місці ми б теж поідіотіли.


Ручусь.



Павлові йде холодок поза спиною і в той же час якесь позасвідоме тріумфальне хвилювання: ось він зараз узнає те, що потаєнно давно хотів знати — щось важне про свого «суперника»! Може, це, власне, й було справжнім, підґрунтовним його бажанням при ор­ганізації оцієї зустрічі, — потягти якось цього володаря великих таємниць за язик. А воно й тягти не довелося — язик сам працює на його користь. Сміючись внутріш­ньо, що от він опинився в ролі слідчого, а «великий інквізитор» Сазонов у ролі дурненького розбазіканого хлопчика, Павло хмуриться й цідить сердито:



— Гарне мені порівняння! Дуж-же дякую.



— А хіба погане порівняння. Е, ще невідомо, брат. Нічорта невідомо, одверто кажучи! І невідомо, що цей чо­ловік ще може втяти взагалі, і невідомо «в общем і цєлом», як з ним справа обернеться.


Отак він ідіот, безпе­речно ідіот, тихо помішаний, а отак — хтозна. Скажу тобі щиро, попри всі свої обов'язки, я люблю людей суцільних, з глибокими ідейними переконаннями. А він ніби таким був. Був. Гм. І тут я тебе порівнюю з ним.


З того ж тіста. Глибокоідейний. Зрештою, якщо ти хочеш мати людину, на якій би напевно можна поставити хрестика, згідно отого сопливого обіжника, то таким на всю округу може бути тільки Сміян.


От тільки що він, так би мовити, в душевних нєтях, вибув зі строю. Як утиль. Але то нічого.


Ану ж раптом він повернеться в стрій. Все можливе.



Сазонов закурив і замислився. А Павло скептично:



— Якщо у тебе такі міркування, то чого ж ти вже не по­ставиш на ньому хрестика, чого ти терпиш його на волі?



— А, що ти там про мої міркування, що там ти знаєш про мої міркування! — аж скинувся Сазонов роздратова­но. — Ти знаєш, що він на моїй відповідальності?



— Гм. Ти хочеш сказати — на твоїй совісті?



— Ні, я хочу сказати, на моїй відповідальності! Звіль­нили на мою голову! І кинули сюди. Чорт побери. У мене таке враження, що це нерозімкнена чортяча скри­нька, яку ще має хтось розмикати. Його не розімкнули, але таки розімкнуть.


Ой і розімкнуть. Це шарада, але її ой і розшифрують. А до того часу його здали на мою відповідальність, під нагляд, — тішся!


Маж собі голову! Чорт побери. І от я й мажу, мушу пильнувати, щоб з ним чогось не сталося, щоб він десь не щез, щоб його хто не прибив, щоб він сам часом не задавився і таким спосо­бом не здезертирував. Парадоксально, але факт. Бува­ють же парадокси! І це тільки у нас бувають такі парадок­си. У нас же від великого до смішного завжди тільки один крок.


Хіба ні? Ну, скажи, хіба ні? Ну, скажи.



— Ти знову хочеш, щоб я таки сказав «так»?



— А, йди ти к чорту! Чого це ти думаєш, що я на те­бе полюю?



— А хіба це не твій фах? І хіба ти на тім полюванні не помішався?



— Це правда. Ну, звичка, брат. Але ти не звертай уваги. Ми свої. І ми зараз не про те.


Так от бувають парадокси.



— Та бувають . (Іронія).



Авжеж, бувають ( така сама іронія). Від величного до безглуздого тільки один крок чи як там. І от явного й махрового контрреволюціонера здали під мій нагляд і відповідальність. Та як.


Е, якби ти про нього знав! Пле­туть про нього багато. Але якби ще вони знали всю правду про цього чорта, про цього дивовижного маньяка!


Таки ця людина має фантастичне життя. Ну, от, на­приклад, — чи тобі могло би прийти до голови таке: поки його ловлено після втечі з в'язниці, він спокійнісінько був собі в армії! Атож. Спочатку втесався на шахту Дон­басу (з фальшивими документами, звичайно), зробився ударником, трохи не знатним героєм труда, а тоді з та­кою атестацією поперся до армії.


Прямісінько. «Шах­тар!» «Потомствений робочий!» Га. Отак діє справ­жній, а не вигаданий, висюсюканий ворог! Проліз не ву­жем, а вмаширував навпростець, напролом.


В армії закінчив короткотермінові артилерійські курси, звичай­но, першим, з усілякими відзнаками, та й зробився вже командиром батареї тяжкої артилерії. Можна повірити? Га? Запустив густу чорну бороду.


От гад.



(«Значить, правда! — думає Павло, згадавши поголос­ку, відому й йому; він це думає чомусь схвильовано, і цю схвильованість поглиблює інша думка.— Може, Ата й має підстави до захоплення — все ж таки це героїзм, чорт візьми! Це героїзм! І це характер!!»). А Сазонов веде далі:



—. От гад! І пре собі вгору. Та викрили якось. Не прозівали.


А молодчина! Їй-бо, молодчина! Ажи? Ні, ти скажи, ажи, молодчина? Не якась жаба.


Га?



— Іди ти ік чорту!



— Ну, ну-ну. Тож він в армію ліз по науку. Чи як ти думаєш? Ну-ну, чого шарахкаєшся? Не з'їм.


Гм. Ти то­му Сміянові і в підметки не годишся. Слимак. Мені він подобається. Як жаль, що він ворог.


Отаких би людей треба, а не якусь макуху. Ну, та тепер він все одно ідіот. Пропало. А жаль, їй-бо, жаль.


Ажи?



Мовчанка. Павло дивиться задумано кудись у вікно, а потім цідить в тон Сазонову:



— Ну й чортяка ж ти, ажи? Сміх. Сазонов веде далі:



— Так от і здали цього суб'єкта під мій нагляд. Мов якийсь капітал! Пильнуй і завжди будь готовий, що йо­го лизень злиже і відповідатимеш. Я б його, чорта, дав­но прибрав, так не пришиєш діла, тепер не так просто. І маю я клопоту по вуха.


Ти тільки уяви собі, які речі цей суб'єкт виробляє!



— Чув.



— Нічорта ти не чув. Все, що ти чув, — то більше по­брехеньки. А от те, що ти не чув, — ото правда.


От, ска­жемо, чи чув ти, яка пригода спіткала Грозу недавно?



— Ні, не чув. Якого це Грозу?



— Миколу Грозу. Політрука з полку.



— А-а. Так він же ж ніби поїхав до Галичини!



— До Галичини він поїхав потім. Утік. Еге ж. Так от, ніхто ще в місті не знає, що сталося, лише сам Гроза та я один. А тепер знатимеш ще ти.


А сталося таке: йшов пару тижнів тому Гроза по мосту через нашу річку знамениту, а назустріч йому чорт несе Сміяна, як завж­ди розхристаного й простоволосого, мов Христос. Як углядів Сміян Грозу, весь наїжачився, що з ним ніколи й не трапляється, нагнув голову, як бугай, і йде напролом. Ну, в Грози й гайки всі повідкручувалися, як углядів, но­ги почали заплітатися. Якісь там у них старі порахун­ки.


Хто їх розбере. Гроза вліво — і Сміян туди ж. Гро­за вправо — і Сміян за ним. Аж поки не зіткнулися гру­ди в груди.


Подивився Сміян на переляканого Грозу й ані пари з уст, а тоді мовчки так взяв Грозу за боки, підняв угору та й кинув у річку. З переляку Гроза навіть не пікнув. А Сміян кинув та й пішов собі геть. На мосту й навколо не було саме ані душі живої. Щастя, що наша річка мілка та мулувата, а то б пропав Гроза, або б за­лився, або б утопився.


А так тільки нахлистався води та налигався мулу. Прибіг до мене. Просив кари. Я про­сив його поставити свідків, але він не може поставити свідків.


Ну й. поїхав до Галичини. Здається, далі ніку­ди вже. Ну, як це тобі подобається?



— Гм. Цікаво. А за що ж він його попер у річку?



— А хто їх там знає. Я його перекинув до центру, а ті — до Галичини.



— А-а.



— Що «а»?



— «А-а» ясно, за що він його попер у річку! — щиро зареготався Павло.



— Ну, якщо ти такий догадливий, то й помалкуй. Хіба не сатана, ти скажи. Був би втопив мені хлоп­ця.



Павло реготався від усієї душі. Сазонов єхидно:



— Е-е. Я бачу, тобі ця історія дуже сподобалась.



— Авжеж! Прекрасно! Цей ідіот в моїх очах виріс на цілий метр, і я починаю сумніватися, чи він дійсно без клепок у голові, якщо впізнав сексота[13] .



Сазонов кахикнув і удав, що останнього не дочув, спеціяльно пропустив повз вуха:



— Мені теж ця історія сподобалась. І я теж почав ще більше сумніватися. Але вчора, уяви собі, мусив я гірко розчаруватися. Вчора я мав щастя з тим ідіотом грати в більярд.



— Що?!



— Грати в більярд. В полковому клубі. Все підстроїли ті чудаки більярдисти, затягли якось, бо він добрий грач. І уяви собі — він увесь час не впізнавав мене і так і не впізнав.


Чи, мо, й справді поняття не має, хто я? Все вва­жав мене за якогось «Мишка». І набив мені по перше число — шість партій вліпив. Уявляєш собі, скільки це ми часу грали, якщо зіграли шість пірамідок! І от за весь цей час він навіть крихітки не подав знаку, що розуміє, з ким грає. А я за ним хіба ж так пильнував! Блаженний, формений блаженний! Я все боявся, ану ж візьме та й зацідить мені києм межи очі. Їй-бо, скажу по правді, на­брався я страху, тому, може, й програв.


А він як уріже ку­лею в кулю, зі свистом, аж іскри летять. Сатана! І ти ска­жи, — кулі розпізнає, чортяка, й числа на них, а мене — ані-ні. І нікого не впізнавав. Цікава була гра, я тобі скажу.


Хвилююча. Ніколи так не грав. Після того всю ніч у мене в голові шарики качались і всю ніч я думав, що б то все значило, як це так, що він кулі розпізнає, а мене ні, чи це можливе.


Виходить, що можливе. Ну, що він Грозу впізнав, у тім нічого дивного.



— Я теж думаю, що нічого дивного. Кажуть, вони ж нібито друзі дитинства. Були товаришами — водою не розлити.


А потім.



— А-а-а, ти й це знаєш? Скажи на милість.



— Чув. (Хоч Павло нічого подібного не чув, а сам оце скомпонував за законами «логічного мислення»).



— А що потім? — примружився Сазонов, втопивши погляд у Павлові очі. Павло той погляд витримав і ні трохи не стушувався, навпаки, спеціально докінчив, ви­карбував почату думку:



— А потім — злі язики кажуть, що Гроза продав сво­го товариша, оббрехав, ставши сексотом і стукачем, як то кажеться на мові сучасності (і це він скомпонував за тими ж законами).



Сазонов насупився, блиснув очима:



— Що ти верзеш. Що за тон по відношенню.



— Ах, єрунда! Ми ж — свої. І, якщо я не помиляюся, хтось тільки що говорив про те, що він шанує глибокі ідейні переконання, які б вони не були, — аби тільки гли­бокі й щирі. Я — теж.


А коли так, то хіба послідовність не вимагає затаврувати зрадництво і ницість, і продажність як явища ганебні і протилежні до ідейности?



— Ох. Зелений же ж ти, юначе! — похитав головою Сазонов удавано скорбно і неудавано саркастично. А да­лі замислився і вже іншим тоном:



— Так. Це так. Але. Облишмо про це.


Це матерія дуже сівка. Все, брат, не так просто, як здається. Еге ж. Хай іншим разом я тобі розповім дещо й про Грозу.


Але особливо цікаве і багато я тобі розповім про того Сміяна. Здається, тобі це не байдуже (єхидний смішок). Ну, ну, я бачу, що ти ще накинешся на мене. Це все жарти, друже мій!


А крім того, он сидить Зайдешнер і не дасть мене на поталу. На цім би візита моя могла й скінчитися. Чи не так?


Можу я йти, товаришу начальник?



— Можеш. К чорту. Ти зовсім неможливий зі своїми підозріннями та кивиморгами. І сам чорт тебе в ступі не влучить.



— Дякую. Твої компліменти мене тішать. А тепер на прощання я би теж хотів у тебе дещо спитати. Ти мене викликав — я прийшов чи приїхав. Так? І вволив твою волю.


Так? Хоч я так і не знаю, для чого ти мене викли­кав. Хе-хе.


Чи про Сміяна розпитати, чи що. Але ска­жемо, що ти мене обдурив, і чорт з тобою. А тепер я теж маю до тебе прохання, послуга за послугу, гаразд?



— Я слухаю.



— Чи не міг би ти познайомити мене з однією дівчи­ною?



— З якою? Чи я її сам знаю?



— Напевно. Чи не міг би ти мене познайомити з отією, як її, з отією театральною зіркою? Цебто з Дахно.


Здаєть­ся, ти з нею знайомий.



Павло зціпив зуби, відчуваючи, як під ногами йому раптом гойднувся ґрунт. Цей барбос он куди націлився!



І цей барбос знає всі його кроки! Он як. Одвернувся до вікна.


Потім засміявся.



— Чого іржеш?



— А того іржу, що ти чудак. Він просить мене по­знайомити його з дівчиною! Бідненький! Як це вам подо­бається!


Він потребує няньки! Гаразд, я можу. Але що ж ти за макуха, що не можеш сам підійти, нарешті, прийти за куліси й познайомитися.


Тим більше, що вона тебе знає, бо ж тебе навіть всі собаки знають тут і на сто кіло­метрів навколо. Лишається тільки формально предста­витися. Що це тобі стрелило до голови?



— Те, що й усім дурням у цьому місті. Всі за нею ози­раються, всі подуріли, хочуть обов'язково познайомити­ся, ну, а в мене хіба душа з лопуцька? Цікава дівчина.



— Так? Але ж вона знає про твій роман з Людочкою.



— Що ти, що ти. Скажи ти.



— Їй-бо.



Та не може бути! (Чи іронія, чи жаль, скорше зла іронія). Не може бути!



— Точно. Бо ж хто цього не знає.



— І то правда. А це, з її погляду, такий вже великий гріх?



— Безперечно.



— Тоді ти мене зовсім заінтригував. Цікава. Цікава дівчина. Обов'язково познайом. Е-е.


Між іншим, що там вони корзяють, що там вони мають ставити, що увесь город гомонить?



— Звичайну п'єсу. «Маруся Богуславка» називається. А місто гомонить, бо любить свій театр, та й немає іншої теми.



— А як ти думаєш, чи не вийде з того якоїсь єрунди. якого-небудь свинства, га? Як ти думаєш? Що то за п'єса?



— Проста п'єса. А втім, запитай репертком при Наркомосі [14] (іронія). Хоч тобі нема чого турбуватися, бо в тій п'єсі тяжко знайти контрреволюцію.



— Мені завжди є чого турбуватися, завжди! Тут всю­ди так і смердить контрреволюцією, і завжди виходить якесь свинство, еге ж. То лише ти втратив чуйність, хтось її тобі притуплює. Ну-ну-ну, не буду! Зрештою, до біса все.


Мене цікавить інше. Мене цікавить та дівчина. Цікава дівчина! Обов'язково познайом. Гаразд?


Чого ж ти став такий кислий з виду?



— А того я кислий, голубе, що я сам з нею мало знайо­мий, от що. А вдруге — роля зводні мені не до серця. Зрештою, ти в надзвичайно вигідному становищі взагалі, бо можеш познайомитися з кожним громадянином і гро­мадянкою сам дуже легко і просто — викликати до себе до кабінету.


Прийде, брат, кожен і кожна, як ягня.



— Ти думаєш, що це був би найкращий спосіб? Гм. Подумаю.



У Павла холоне на серці. А Сазонов після цих слів посміхнувся, повів бровами, замислився, а потім додав іронічно, загадково:



— Боюся, що якщо до того дійде, то тоді вже історія мого роману з Людочкою, з нашою «Генеральною лінією», буде неактуальна.



По тих словах, що ще дужче збентежили Павла, Сазо­нов встав і, весело відсалютувавши по-піонерському, пішов швидко геть. За ним звівся лотиш Зайдешнер і, як тінь, посунувся слідом.



Загула «емочка», прошелестіла гумами попід вікна­ми. Відійшла.



Павло лишився сам. Почуття досади навально об­горнуло душу. І почуття нудьги. «Ну і хто ж тут кого обставив. Хто тут лишився в дурнях?» Побачив, що він полював за одним, за своїм, а виявилося, що десь за ним самим полюють ще краще. Ой, полюють.


Він ще ніколи не знав цього відчуття — відчуття, як до тебе пхаються з чобітьми в саму душу. З брудними чобіть­ми і в найінтимніші куточки душі! Як і не знав ще відчуття польованої людини. Інтуїція підказувала йо­му, що десь снується невидима тонка павутина, в якій він може заплутатись і вже ніколи не виплутається. І ні за що, ні про що.


За здорово живеш. Яке безглуздя! І снують її різні якісь темні сили, чорні духи. А найперше — снує її цей Пінкертон з обличчям Собакевича, що насправді не такий дурний, як завжди здавалося й здається.


О, цей дух тьми, проклятий вістун всеубиваючого й паралізуючого жаху!



Одначе він не на такого натрапив! Подивимось!



Та почуття досади й неспокою не минало.



В такому тяжкому й розсіяному настрої Павло відрухово, зовсім підсвідомо подзвонив до театру, ніби хотів щось сказати важливе. комусь. Але з те­атру озвався якийсь шорсткий мужеський голос, і Пав­ло поклав рурку на вилку, так і не сказавши, кого йому треба.



Стояв і тормосив чуба. А тоді враз шарпнув зі стола таємний обіжник, упавши на нього оком, і хотів подер­ти. Але зупинився.


Поважив обіжник в руці, погойдав. І, зітхнувши, вкинув у нижню шухляду стола. На самий спід.



Храм Мельпомени.



Сіро-сталевий і блідо-зелений кольори милують око, заспокоюють душу, вічно збентежену, наполохану, втомлену рудими кольорами часу — не тільки рудими для ока, але й, що головне, для душі. Все-бо до відчаю руде в цей час, прямо й посередньо, формою й змістом. Воно мало бути червоним, але червоний колір линяє ж так прикро, від вітрів і дощів, від бур і від буднів.


Правда, стовпці, паркани, дерева й телеграфні стовпи побілено білим (вапном) на всіх вулицях міста Нашого, але це не тільки не міняє загального стилю ру­дої дійсності, а лише підкреслює її, як груба риса, підведена під усім унизу, завгрубшки в цілий метр, по­чинаючи від землі. З тим біленням парканів та стовпців взагалі вийшла ціла комедія, але про це десь згодом. Домінантою лишається колір рудий — форма і дух, змисл, суть. Це — епоха. Історична епоха рудої істерїї (червоної в теорії).


Червоний колір, колір рево­люції, колір живої бурхливої крові, колір вогню зви­роднів геть і набув відтінку безглуздя в безкінечній гра­дації. В людські-бо справи втручається час і стихія, й то­му епохальний колір червоний зжовк і набув Градації фантастичної в усіх ділянках, матеріальних і духових. От як той прапор на дзвіниці — з червоного він став жовто-рудий, божевільний, рябий. Малярі рятують той колір епохи, все підновлюють, а він рудіє знов.


А його знов підновлюють. А він рудіє. Так і триває Сізіфове змагання малярів епохи, загрожуючи стати вічним, не­виліковним, як тихе потьмарення розсудку.


Щоб таки перемогти стихію і час, і логіку, щоб люди не забували, що тепера червона епоха, а не якась інша, про це, крім упертого фарблення стін, всюди ще кричиться й наго­лошується — виповнюється життя й людські душі чер­воними плякатами, червоними (рудими своїм змістом) книгами, червоними (рудими своїм змислом) віршами, червоними (рудими в дійсності) назвами — «Червоний Шлях», «Червоний Комунар», «Червоний Клич», «Чер­воний Плуг», «Червоний Серп», «Червоний Ратай», «Червоний Лимар», завод «Червоний Ливар», «Черво­ний Пролетар», «Червоний Селянин», «Червоний Робітник», «Червона Зірка» і навіть «ЧЕРВОНА СИНЬКА»! І навіть «Червоний Учитель», і навіть «Червоний Парикмахер». Люди сміються, кажуть, що «парикмахер», тов. Корнієнко червоний тому, що вічно п'яний.


Але тут не до сміху, бо той парикмахер не один, не сам Корнієнко, а ціла артіль їх, і це над нею висить здоровенна така вивіска, офіційна вивіска, так що й сміятись небезпечно.



І ось в цю «червону» епоху сіро-сталевий і блідо-зеле­ний кольори милують око, заспокоюють душу, рятують її від рудого божевілля.



Це так гарно, так спокійно виглядить театр. Він, як тихий і радісний острів спасіння в розбурханому й підступному морі рудого шалу й рудого відчаю — «Прийдіть, страждущі й обтяжені. »



Це душа міста. Відтоді, як скасовано релігію, відтоді, як церкви, що колись були душею міста, позакривано та по­руйновано або обернено на склепи для утиль-сировини чи на зерносховища, — театр посів їхнє місце — він став ду­шею міста Нашого. Він є й його центром.


Він височіє в самій середині — яко центр фізичний і духовий. Колись за такий центр правив Успенський собор зі своєю височенною дзвіницею, але тепер це тільки пожежна каланча, на­томість піднісся цей сіро-сталевий і блідо-зелений будинок всією своєю кількаповерховою громадою й таємниче-величаво мерехтить тепер на захід, на південь і на північ, масою скла своїх великих вікон і сталевим відблиском пілястр. На схід не мерехтить, бо в той бік він стоїть потилицею. до­поміжними службовими прибудівками та Гаражами.



З фасаду — це дуже імпозантний будинок. Гордість міста Нашого. Але він ще більша гордість міста Нашо­го не з фасаду, не з матеріальної сторони, а з середини, — своєю функцією. Ставши-бо душею міста Нашого, він на цій позиції заступає собою тепер аж всі одинадцять церков.


Він і збудований так, як будуються (чи будували­ся) церкви — брамою на захід, вівтарем до сходу.



І до цієї місії великої покликано його найвищим уря­дом «усіх шістнадцяти Республік», а не якоїсь там одної. З волі того «найвищого уряду», що єдиний керує життям і душами всього живого й напівживого, й усім мертвим на цій землі, він є — Другий (чи Третій) Державний Театр Республіки. Ставиться в дужки «чи Третій», бо різниця на один номер зовсім не суттєва.


Головне — він належить до кількох найперших духовних фортець Республіки, підпа­дає під її опіку й контролю, під прапор і під охорону.



Всі про це знають. І то знають не тільки тут, а й по всій Республіці. І хто б не йшов мимо — обов'язково по­верне голову.



На сповид — ця душа зараз спить. Заплющені очі, закриті двері. Не вирує біля нього публіка (народ) вечо­рами й святами, як звичайно, лише поглядає оддалік і чекає нетерпляче, коли ж тая «душа» прокинеться. Спить. Але, то на сповид.


А в дійсності не так. Хоч те­атр і закритий зараз і немає в ньому вистав, але в нутрі, всередині його б'ється бурхливе й могутнє серце — там іде зараз шалена, напружена праця.



Щоб збагнути значення цієї фортеці як слід, до гли­бин, а, зокрема, щоби збагнути, чому люди так нетерп­ляче поглядають на зачинені двері й заплющені очі цієї сіро-сталевої й блідо-зеленої цитаделі, треба заглиби­тися дужче в сказане натяком, а то саме — що після ліквідації урядом і партією церков їхні функції перенесе­но на театр. А це означає, що з нього зроблено основ­ний, центральний, нерв духового життя мас, основне знаряддя формування людських душ й глибокого щеп­лення їм нової ідеології, нової релігії. Справедливість вимагає об'єктивного ствердження, що не йому відразу цю функцію призначувано. Основними знаряддями формування людських душ (по ліквідації церкви) мала би бути преса, радіо, література, творців якої навіть зго­ри найменовано «інженерами людських душ», але ці знаряддя не витримали іспиту, стали чомусь до того ма­лопридатними, малоуспішними, через зубожіння своє, через втрату ними найкоротшого шляху до людської душі, через спростачення, через трагічне каліцтво, що їх спіткало.


Могутні в принципі (як засоби формування людської «масової психології»), преса, радіо й літерату­ра втратили секрет своєї сили, і сила та висякла. Як той біблійний Самсон мав секрет своєї фантастичної сили в довгому, ніколи й ніким не стриженому волоссі, що не бачило ножиць, яко чужого засобу підганяння волосся до чужого смаку, потреб і уподобань; коли ж волосся Самсонові було підрізано, сила його щезла. Таке щось сталося й з пресою та літературою — десь утято секрет їхньої сили, десь в примітивній лабораторії державної пропагандивної штуки підрізано той секрет, і преса, радіо та література стали кволими, безсилими, дезорганізуючими, а не організуючими чинниками у відно­шенні до людських душ. Тоді (й через те), скажімо, у місті Нашому наперед вийшов і основним знаряддям впливу на маси став театр. Такі функції на нього покла­дено.


Й тому держава так ним опікується. Й через те державі театр підпорядкований, а репертуар перепус­кається через дуже густе решето контролі спеціальним органом при державній пропагандивній машині — т. зв. «Реперткомом» при НАРКОМОСІ, найвищому керів­ному штабі в справах людського духовного життя. Новітні пуритани проголосили війну старому, «дрібно­буржуазному» значенню театру, воюючи проти «мисте­цтва ради мистецтва», «розваги ради розваги», й зроби­ли з храму Мельпомени могутній засіб активної бороть­би за «торжество комунізму», за зміцнення й закріплен­ня в найширших масах престижу й маєстату уряду та партії почуття пошани й послуху їм.


Велике мистецтво театраль­не, чародійну силу лицедійства поставлено на службу хоч і громохкій і в цій країні найголовнішій, але все ж буденній, надто практичній і в тій буденщині мізерній меті.



Ось таку функцію приділено цьому театрові. Але оскільки все в світі має в собі дві сторони, «орла» й «решітку» (досадний для декого закон природи), й іноді криє в собі власне кричуще заперечення, то, мабуть, цьо­му досадному законові природи підданий і цей театр.



Зі звороту, з «решітки» (хоч цьому належалося б бути з «орла», але ж у нашій благословенній країні все нави­воріт!) — це таки справді душа міста Нашого, справ­жній храм людської культури. Так його й називають всі. Так його називає навіть простий і нехитрий Харитон, завгосп і сторож цього театру, — «Храм культури!». Бо він живить людські душі ще чимсь, що сягає трохи далі пласких замірів пуритан, він живить їх великим мисте­цтвом, що все ж є завжди мистецтво. Він живить їх тим, чим живить людей, здібних мислити й відчувати, книга помежи рядками.


Бо театр володіє секретом хвилювати людські душі в такій мірі, як ніщо інше, хіба ще пісня й музика, але пісня й музика — це ж теж складники теат­ру. І тому люди, на яких вже не діє ні преса, ні радіо, те­атр виповнюють завжди по вінця. Пресу ж і радіо люди в місті Нашому якщо й читають та слухають, то тільки з примусу (особливо те «радіо», що по дротику, а іншо­го тут і немає), — вони споживають цей «духовний харч» з огидою й досадою, так, як людина глитає брид­ку мікстуру. І лише театр розкриває їхні серця чарівним ключем. Особливо цей театр, краса і гордість міста Нашого. «Особливо» тому, що в нім дібралися гарні мистецькі сили, талановита молодь, що оволоділа мис­тецтвом полонити людські душі.


А ще тому, що ту та­лановиту молодь направляє організуюча воля мистець­кого керівника, колишнього учня й соратника незрів­нянного Леся Курбаса.



На сповид — ця душа зараз спить. Але за закритими дверима йде напружена праця, й ціле місто заінтриговане.



Вже три місяці не було вистав. Та скоро все місто має бути здивоване чимсь оригінальним. Чимсь таким, чого ще не було, — про це всі говорять.


Говорять так тому. що так хочуть. Ану ж справді! Чи, може, дарма колектив театру так посилено працює! Навіть від тарифних відпусток відмовилися в середині весни, в найкращій порі року, а перенесли їх на кінець літа, а може й на осінь. І працюють, працюють, працюють. Заздалегодя вивішений анонс голосить про якусь «Марусю Богуславку».


Що за така «Маруся Богуславка». Це інтригує. Чо­му стільки шуму заздалегодя.



А тим часом все дуже просто. І шум заздалегодя по­яснюється досить прозаїчно. Три місяці вистав не було в театрі тому, що репертуар вичерпався, видихався, всі п'єси «збиті», як черевики в старця від довгого вжитку, і інтерес до театру послаб. Тоді поступило завдання від начальства не .робити дефіцитних і вже безвпливових вистав, а натомість зробити «творчу» перерву й приготувати щось особливе, щось нове, щось таке, що найпер­ше наповнило би касу, а потім — щоби воно нагриміло й нашуміло, й піднесло театр знову на «належну ви­сочінь». І те «гриміння» та «шуміння» почати вже заздалегодя, мобілізуючи уваїу всіх.


Такий ось клопіт був у вищого начальства, у тих, що розпоряджають цим зна­ряддям формування людських душ.



Окремий же і ще більший клопіт був у мистецького керівника цього «знаряддя», в Сластьона. Клопіт Сластьона був у тім, що не було чого ставити. Це вічна біда, а якщо вже на те пішло, вічна трагедія сучасного режисера, справжнього режисера, а не якогось «Гаркуна-Задунайського»; останні таки мали до вибору чимало запропонова­ного і дозволеного згори — «Сатану в бочці», «Кума мірошника» і ін. «шедеври», рекомендовані реперткомом Наркомосу без жодного сорому. Але Сластьон волів би повіситись, аніж поставити «Сатану в бочці».


Та й колек­тив його не став би над таким працювати, — не так він вихований ним. І тому мав проблему — «що ж ставити?!» Куліш? Заборонений. От він би всю душу віддав, щоби здійснити свою давню мрію, поставити «Патетичну сона­ту», але — цю мрію треба тепер поховати навіки. Крапка. Винниченко?


Заборонений. Корнійчуків «Платон Кре­чет»? Скільки ж можна.


Всі вже його бачили й перебачили, його колектив і він сам витисли з себе всі творчі соки й здібності, щоб зробити з цієї речі добру виставу. Вони її зробили. Був успіх.


Але скільки ж можна. Разів зі сто йшла п'єса за ці роки, але останній раз було продано тіль­ки. три квитки! Всі інші п'єси, які тільки дозволені до ви­став, або до краю затягані, або — соромно було би тако­му колективові їх ставити, плямити свою репутацію, як-от, скажімо, поставити того самого «Сатану в бочці». Можна би було ризикнути поставити дещо з найновіших п'єс, правда, банальних, правда, простацьких славослов­лень ріжним вождям партії й уряду, але все ж — ново­творів, одначе в такі часи, в атмосфері боротьби з різними «ухилами» й «ухильниками», в часи, коли «вожді» злітають геть, як голівки будяків під палицею, й щезають невідомо де, а все про них написане підпадає осудові й ліквідації (здебшьша разом з авторами), а також в час, коли тяжко угнатися за викрутасами й змінами т.зв. «генеральної лінії», ставити нові речі — дуже великий ризик.


Хіба не бу­ло вже зняття приготованих речей і ламання всього геть перед самісінькою прем'єрою! Що ж ставити!?



Ось над цим бився давно режисер і мистецький керівник Сластьон. Шукаючи чогось підходящого, вигідного й безпечного під кожним оглядом, він радив­ся зі своїми помрежами, скликав наради цілого колек­тиву для обговорення ситуації та накреслення творчих планів. Раз з одчаю зробив пропозицію (в жарт, звичай­но) піти по лінії найменшого опору й взяти справді до робочого плану, як чергову річ, «Сатану в бочці» (і навіть показав усім примірник цієї сміхотворної п'єси, надісланий з самого центру) — зчинилася ціла буря, регіт, обурення, тюкання на адресу того Наркомосу, що таку біду прислав, і навіть заяви декого, що якщо таку п'єсу ухвалять ставити, то «прощайте! йдемо в колгоспи буряки полоти, або на Донбас вугілля довбати!»



Та «без реперткому — ні кроку нікому»; все ж таки довелося вибирати з матеріялу рекомендованого тією всесильною інституцією, шукати щось, що відповідало би бодай приблизно всім вимогам, таким суперечливим і незмістимим: і щоб було гарно, не халтурно, і щоб бу­ло модерно, і щоб було неполітично, і щоб було сценічно, і щоб було витримано ідеологічно, і щоб було естетично, і щоб було виховавчо-практично, і щоб було гарне елементарно, і щоб було утилітарно. і т. д. В цих чудернацьких пошуках і прийшов щасливий помисл дівчатам — запропонувати «Марусю Богуславку». Мірило всіх вартостей п'єси, на їхню дівочу думку, в тім, що вона починається з прекрасного слова «Маруся». Інших аргументів не було (бо не знайшлося), та й не треба. Пропозицію цю всі інші підняли на кпини.


Сластьон її категорично відхилив. Мотиви (ті, що й в усіх): хоч п'єсу і рекомендував Наркомос — п'єса сама маловартісна. Трохи-трохи ліпша за «Сатану в бочці». Щось виключно незграбне. Стара-престара тематика, неактуальна, несучасна, неспівзвучна; занадто велика відірваність від епохи, забагато шароварщини.


Та ще й віршем написане — хто з публіки той вірш (та ще такий «дубовий», неоковирний) слухатиме! Це загрожувало би провалом театру. Підемо краще буряки сапати чи вугілля довбати! «Хто на буряки. »



Але на другий день Сластьон скликав знов нараду помрежів і найліпших акторів й на ній, торсаючи за звичкою свого вічно скуйовдженого чуба, заявив:



«Устами младенців глаголеть істина. » І довів, що конче треба ставити «дівочу п'єсу» — «МАРУСЮ БОГУ СЛАВКУ». Він простудіював її старанно за ніч від «дошки до дошки» і навіть уклав уже робочий план. Всі були здивовані, але Сластьон, з властивою йому здіб­ністю захоплюватись («вже готовий!»— муркнув хтось, знавши добре властивості цього їхнього «фанатика» потрапляти в полон якійсь ідеї і тоді вже хоч кілля теши на його голові!), довів усім, чому цей помисл «мла­денців» дуже щасливий. По-перше — це ж абсолютно аполітична п'єса! І вже в ній навіть найбільший «ловець політичних бліх» не знайде жодного політичного, ані «правого», ані «лівого», ані «перпендикулярного» ухилу.


Гарантія! П'єса ця не має нині жодного політичного на­чала й політичного значення — як і всі п'єси такого ти­пу на побічну або занадто старовинну тематику. Прига­дати «Лісову пісню» або «Ніч під Івана Купала».


По-друге — п'єса надзвичайно сценічна, дуже вигідна до постави, має багато суто театральних ефектних можли­востей, а це, зрештою, головне, бо якраз це може забез­печити їй успіх у простого глядача. По-третє — п'єса ек­зотична, і ця екзотичність — річ неоцінима, в ній найбільша запорука, що глядач буде захоплений, маса любить такі треньки-бреньки, лірику і красу невідомості. По-четверте — п'єса дуже барвиста щодо зовнішнього оформлення, дає можливості мистцям розгорну­тися вповні, на всю широчінь і глибінь («якби тільки ті майстри були!» — на цім місці режисер завжди тяжко зітхає, бо це його вічна біда і клопіт — брак художника; не взагалі художника, а доброго театрального майстра, творця). Так само вона дає можливості розгорнути кос­тюмерам і бутафорам. А це дуже важне.


Маса любить блискітки-брязкітки, оту всю мішуру казкову.



І, нарешті, — п'єса затруднить собою увесь колектив, бо всі в ній знайдуть своє місце, свою точку прикладен­ня сил, — багата на масові сцени, вона дає можливості для використання всіх.



Словом, п'єса відповідає на всі сто процентів їхнім по­требам. Найбільше сценічних можливостей, і жодної політики! Сама «археологія», а значить жодного ризику для театрального колективу й його керівника.


Для ди­рекції також. І найбільше шансів на успіх у мас. Пригада­ти тільки, який успіх мала отака аполітична «Лісова пісня». Захоплений і екзальтований Сластьон, як завжди, при кінці всіх переконав і загітував, і наелектризував.



Так і було вирішено — вони ставлять «Марусю Богуславку».



Ось така передісторія того анонсу, що висить тепер (давно висить!) на театрі й упоперек площі, в центрі, й виконує завдання начальства — «робить шум і грім, і движеніє в народі».



Аті Дахно Сластьонові аргументи не дуже сподоба­лися. Більше того, — зовсім не сподобалися. Як і ще декому з її друзів. Дерзка її душа хотіла чогось іншого, екстранадзвичайного, небуденного, шукала сміливого лету, ризикованого, але хвилюючого, ради якого тіль­ки й варто жити, творити й мучитись.


Вона шукала можливості пограти з вогнем, спробувати силу мисте­цтва на масах не для розваги тільки, не для усолоджування й колисання, не для присипляння різними треньками-бреньками, блисками-лисками, а для того, щоб сказати правду, часом страшну, може, гірку, але прав­ду, так, як вона її розуміє, для формування таки їхніх душ. Всі хочуть (ті, що командують нарадою) формува­ти ті душі. Вона теж хоче! Так, як велить її власна ду­ша, як велить власне її сміливе й жадібне, дерзке своєю волелюбністю серце.


Вона відчуває своє покликання до того, вона відчуває в собі сили для того — вони бурха­ють у ній і потребують виявлення у великому мис­тецтві, як, зрештою, й у кожного з юних її колег. Ради цього і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь ве­ликої нагоди завжди, ждала її. Але як того всього до­сягти! Коли завжди все диктується згори, коли завжди все хилиться не в той бік.


От і з цією п'єсою — для чо­го їй та вся екзотика.



Під час праці молодь захопилася п'єсою. В процесі заглиблення в неї, в процесі «вростання», «вживання» в ту «археологію», в древню ту епоху й її персонажів всі почали відчувати якесь особливе значення цієї п'єси, якийсь особливий чар її й якийсь позапляновий, позача­совий смисл її. Це п'єса про їхніх далеких предків. Про предків їхніх і про предків усіх тих Перебийносів, Криво­носів, Пономаренків, Курил, Дзюбанів і інших, і інших козачих нащадків, що там, поза стінами театру, випов­нюють собою місто Наше й його околиці й завжди чека­ють там від театру якогось чуда, чогось надзвичайного. Від театру, що став їхньою душею.


Це п'єса про далеких-далеких романтичних предків, що потрапили в турецьку чи там татарську, неволю.



Захопилася п'єсою молодь, захопилися нею й всі, ко­жен по-своєму. В процесі праці виявилося, що ця п'єса влаштовувала всіх і всіх задовольняла, від режисера починаючи, через увесь колектив і дирекцію й аж до старо­го Харитона, завгоспа й сторожа театрального включ­но, що працював з усіма цілі дні й вечори, свята й будні, як «допоміжна сила».



Молоді, імпульсивній та експансивній, п'єса імпо­нувала чимсь невловимим і дерзким, якимись натяка­ми, як здавалося, чимсь, що, далебі, перегукувалося з сучасністю, якщо би його зуміти увімкнути в цю су­часність, але про це всі мовчали, не змовляючись, бо­ячись те «щось» сполохати, боячись, щоб його раптом не вихаластали офіційні наглядачі там, угорі. А воно, те «щось», під'юджувало й поривало до праці, обіцяло велике їм задоволення. якщо би хтось зумів увімкну­ти його в цю сучасність, якщо би хтось зумів увімкну­ти в нього іскру нового вогню, якщо би хтось вставив нову душу в ту всю «археологію». Тільки от — як?


Як. Відомо, що саме тут лежить джерело багатьох трагедій і поразок, коли людина дуже чогось хоче, а не знає «як», бо те, чого вона хоче, — здебільше звичай­на наївна фантастика й для здійснення її не існує ніякого «як».



Для інших — навпаки, п'єса була надзвичайна саме своєю «археологією», своєю невинною романтикою й екзотикою, блискітками-брязкітками й цілковитою аполітичністю, віддаленістю від ворохобної сучасности з її «генеральною лінією», від її досадних «кампаній» і «планів».



Для режисера і помрежів п'єса була цікава, як вдяч­ний матеріал для мистецького виявлення всього ко­лективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.



Для дирекції п'єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жод­ної в ній політики. Отака собі наївна колисанка.


Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски[15] й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону. Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава. Мінарети. Мечеті. Гарем.


Во­дограї. Синє море. Яничари.


Спаги. Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. «Археологія», — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову не­билицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя.


А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — «Маруся Богуславка». Ось на це все й розраховувала ди­рекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на «генеральній лінії».



Колектив так втягся в працю й так захопився п'єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можли­вості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над «Богуславкою», приготувати її, зробити прем'єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тоб­то піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю ви­ставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи «си­лосу», «заповнювачів», тобто старого репертуару, різ­них там «Кречетів» та «Весіль в Малинівці», зробивши таким чином велику програму.



В розпалі такої праці театрального колективу раптом з «реперткому» наркомосівського (що, звичайно, пригля­дався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній ро­биться) поступила «вказівка», зробити з аполітичної «Богуславки» таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з «Марусі» річ пропагандивну проти Туреччини, «одвічного російського ворога», й взагалі проти всього «капіталістичного світу», ворога комунізму.



Виходить, що вищі володарі цієї «душі» не дрімають.



Сластьон довго міркував над цією «вказівкою», посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних!


Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру. Ну, що ж. Політика так політика. — І зітхав, бідолаха.



Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими двери­ма й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.



VII



Ентузіасти



День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна при­повідка, «чорти навкулачки б'ються», коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тя­гучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя. І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, пе­чальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних. Гойдаються тан­ки. Вібрують піснії Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує. руйнує й почи­нає знову. деталь по деталі.


Ах, яка то тяжка праця! Але той «хтось» не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещад­ним мучителем-дресувальником.



Той «хтось» — попелясто-русявий, розпатланий, ох­риплий чаклун, такий ще молодий, але такий уже ста­рий, такий гарний і такий безпощадний. Мучитель! Та­кий ліричний і такий жорстокий.


Мучитель! А ті «заму­чені істоти» — його люблена молодь, молоді ентузіасти (серед них лише кілька старших, заслужених), яку, мо­лодь, він так мучить і яка його за це так любить і так ча­сом ненавидить. «Ух! Роздерла б!» — каже люта Ольга Шведова, дико обертаючи більмами своїх великих очей, коли нещадний чаклун примушує її, «зацьковану», знову й знову проробляти прокляту деталь мізансцени в со­тий раз, бідолашна дівчина вже мліє від задухи і шалено палахкотить лютими очима на свого мучителя, — «роз-дерррла б!» Товаришки її теж такої думки.



А мучитель не зважає, хоч прекрасно й знає, який са­ме замір зроджується в тій бідолашній дівочій душі, розтерзаній ним. Він мечеться по сцені й по залі, відбу­довуючи ту прокляту далеку й невідому епоху, коман­дує своїми будівничими, геть захриплий і схвильова­ний, і нетерпеливий, і категоричний — все мусить відповідати саме тому планові, який зродився в його душі! Він перевіряє цілі збудовані частини тієї епохи, відбігає від неї, віддаляється в темряву невідомого да­лекого (цебто в темну порожню залю), щоб подивити­ся з перспективи, сідає там верхи на крісло або й на ба­люстраду бельетажу й променіючими очима пристально дивиться й «не дає всім жити».


Потім геть руйнує все, і мука починається знову.



Так по краплині, по деталі, по частині епоха та дале­ка такії зроджується з нічого, зринає з небуття, стає дійсністю, відбудована подвійними невільниками, — так нещадно мученими рабами в епосі древній, а ще більше мученими тепер своїм головним майстром, як тії «раби єгипетські» (це хтось з мучених так охрестив себе й усіх своїх колег). Хоч ціла праця з несамовитим Сластьоном давно охрещена вже «канальськими робо­тами», терміном епохально дещо ближчим.



Коли вже всі вибиваються з сил, тоді мучитель зби­рає своїх «рабів єгипетських» і рабинь в коло на сцені, сідає посеред них, відпружений, і розповідає їм веселі анекдоти, добуваючи вибухи сміху, перед тим як почати їм викладання театральної премудрости та різних пов­чань, званих усіма «нагорними проповідями», часом терпких, як полин.



Атине життя праця виповнювала по самі вінця.



На неї покладено найбільшу відповідальність і найбільші надії, вона, відчуваючи ту відповідальність і ті надії, поринула в свою ролю з головою. О, щоб бути «зіркою», мало мати хист і мало мати красу, хоч би й таку, як вона має, треба ще й багато, дуже багато пра­цювати, їй доручено головну ролю, й вона тепер му­сить забути, що вона Ата, що вона сучасна дівчина, во­на — Маруся Богуславка, дівчина з древнього Богуслава, а потім горда невільниця-рабиня, а потім горда східна княгиня, майже цариця. Вона мусить воскреси­ти ту древню-древню дивну істоту, давно зітлілу на по­рох, вжитися в неї, стати нею. І найтяжче — що треба бути тією прапрадавньою Марусею Богуславкою, жити в цім перевтіленні вдень і вночі, і в той же час не мож­на перестати бути сучасною дівчиною, бо серце її живе і б'ється сьогодні, і від того «сьогодні» вона все-таки утекти не може.



Колектив «мучеників», очолений «мучителем», скла­дається з великого числа людей — акторів, допоміжних керівників, технічних робітників та службовців (обслу­говуючого персоналу), а якщо би ще приплюсувати сю­ди юних студійців (учнів), то це би була ціла армія.



Серед акторів — кілька зірок.



Серед дівчат перед вела Ата, душа всього колективу, що ось-ось мала стати заслуженою акторкою рес­публіки. Про це нишком, але уперто поговорюють, хоча сама вона вважала, що вона ніщо, що їй треба багато, ба­гато й багато працювати й тоді, аж тоді, аж тоді, може, вийде з неї хоч пів-Заньковецької. Та природа наділила її не тільки скромністю й хистом в галузі обраного фаху, а ще й феноменальною упертістю та працездатністю.



За нею йшли її найліпші подруги — Ольга Шведова, Оксана Чоботар, Люся Жабка, Христя Карабан, прозвана «Аніка Воїн» за те, що раз грала хлоп'ячу ролю джури при якомусь там генералі, Ната Бондаренко, Матильда Боб­рова зі славного роду Бобрових, Варвара Курило, Ліда Ісаєва — «жидівка вихрестка», як її дражнили хлопці, бо вона жидівка, і Марія Безбородько. Перераховуємо їх всіх поіменно тому, що роль їхня буде непроминальна в цій повісті, як і в житті. Ось це, так би мовити, основна дівоча бригада, не рахуючи студійок, здебільшого піонерського віку стригунців з прославленими у віках прізвищами Кри­воносів, Кисілів. Паліїв, Перебийносів, Сірків. Дівоча бригада — це було блискуче сузір'я не тільки красунь, а й талантів, окраса не лише театру, а й взагалі міста Нашого.


Товариші (хлопці, звичайно) прозвали, цю веселу чарівну дівочу бригаду «ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ», за назвою однієї п'єси (Івана Микитенка), яку вони грали колись. «ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ»! Краса й гордість Мельпомени й об'єкт зітхань всього хлоп'ячого й мужеського на­селення міста Нашого й його найдальших околиць.



«Дівчата нашої країни» становили дуже міцно злютовану групу, дружну й веселу, хоч були вони різного т. зв. «соціального походження». Були тут дочки селян і дочки індустріальних робітників, були тут і дочки колишніх «буржуйчиків», як-от Люся Жабка, донька колишнього дрібного місцевого крамаря (дореволюційного), власни­ка крамниці дрібної галантереї, про що вона сама тільки чула, але вже не пам'ятала свого батька й матері, загиб­лих в хаосі перших років революції. Були тут і взагалі невідомо чиї доньки (для загалу невідомо), як-от Ата, «Ататюрк», їхній дівочий «отаман», «отаман» усіх «дівчат нашої країни». Бригада була настільки дружна й брава, що, наприклад, у грі в волейбол з командою хлопців наби­вала останнім, в користь «усіх дівчат нашої країни!»



Мужеська половина колективу не була такою злютованою, бо ж хлопці більші егоїсти й індивідуалісти, й їм не властива така міцна дружба, як дівчатам.



Зіркою серед хлопців, до пари Аті, був Григорій Мо­роз, колега знаменитого Донця, заслуженого артиста республіки, й сам кандидат на такого «заслуженого». Йо­го протилежністю був Січкаренко — досить бліда фігура, але з несамовитими амбіціями й претензіями, єдина, ма­буть, на увесь колектив особа, так шалено й так явно одержима комплексом злоби до всіх, виплеканої на буй­ному ґрунті заздрості, — заздрості до ліпших і до кож­ного, хто вище нього в ієрархії вартостей театру й вза­галі. Решта — були добрі, працьовиті й талановиті акто­ри з великими перспективами й можливостями, що рос­ли кожноденно в напруженій праці й шуканнях.



Як не дивно, але серед «дівчат нашої країни» таких осіб, як Січкаренко, з такими рисами заздрості й інтри­ганства зовсім не було. Тому що це не театральна боге­ма старовинного зразка, а все молодь сучасна, з однако­вими об'єктивними передумовами, перед якою стелився шлях однакових творчих можливостей, де кожен міг осягнути максимум, аби лиш хотів. Через це, як нещас­ливий виняток, призначений стверджувати правило, Січкаренко був об'єктом іронії й тихого глуму. Він це знав і платив у стократ. Особливо він божевільно. не влюбився, ні. божевільно ненавидів Ату.


Бо розум йому зовсім завертало від заздрощів. Дехто думав (і жарту­вав), що це від безнадійного кохання, бо дівчина ані руш не звертала на нього уваги, та це неправда. Він не був настільки наївним, щоб без шансів закохуватися в таку.



Крім акторської частини, театральний колектив ви­повнювали ще люди різного фахового профілю, як-от — декоратори, бутафори, костюмери, механіки, електро­техніки, білетери й інші допоміжні робітники й службовці.



Якщо поминути славних «зірок» та мистецького керівника з директором, то найоригінальнішою з усіх постатей театру був, безперечно, старий Харитон — вічний завгосп, сторож, розпорядчик матеріальної части­ни сцени й найкращий її знавець, і взагалі — «за старшо­го куди пошлють». В цілому ж — він «батько театру». Не взагалі театру (ця роль ніби належить Кропивницькому), а оцього театру, «хазяїн» його, як його величали, бо він найстарший тут стажем театральним, він був при побу­дові цієї споруди 30 років тому, вступив в обов'язки його завгоспа, на цім посту пережив усі бурі війни й революції, й анархію, зберігши в тих бурях театр від розграбування й поругання, і на цім посту лишився й тепер. Він любить цей театр, як своє власне дитя. Він пережив усіх знамени­тих режисерів і знаменитих акторів, і незчисленних ант­репренерів, різних «Гаркунів-Задунайських», пережив різні влади, пережив різні напрямки й різні епохи в теат­ральній історії, все.


Все те щезло, зійшло в непам'ять, а він — ні. Він собі існує й гордо походжає, як переможець, по всіх поверхах і підземеллях театру, погукує й покрикує, яко господар, чекає нових зірок і нових періодів та на­прямків в розвитку театру, присутній на всіх нарадах та при всіх починаннях, подає свої зауваги й мудрі поради; допомагає декораторам, робітникам сцени, електрикам і директорам, усім, — тягає «ставки» й лаштунки, забиває цвяхи де треба (й де не треба) і — вічно посміхається своєю доброю, батьківською посмішкою. Вона, та посмішка, у нього якась сонячна — добрячі його очі проміняться внутрішньою невгасимою радістю, що назовні розбігається безліччю малесеньких зморщок навко­ло очей, які розходяться (сяють!) радіусами в усі бо­ки. Він ту посмішку носить всюди, погукує та покрикує. І ніхто без його згоди нічого не може й не посміє тут зро­бити.


Не тому, що його, скажімо, директори бояться, а тому, що така вже тут жартівлива традиція, така ознака доброго тону, такий порядок — питатись про все в «найс­таршого», в Харитона. Жартома, але питатися. Він тут, як англійський король, — царствує. ну, а управляє вже директор та мистецький керівник.



Ще на свій кшталт оригінальна постать — замдиректора, товариш Сметана, прозваний «комісаром». Він же й цікава постать взагалі в місті. Тому він потребує окре­мого портрета.



Комсомольців у театральному колективі досить значний процент (навіть Мороз комсомолець), але з партійним т. зв. «прошарком» було зовсім зле. «Проша­рок» той увесь складався тільки з двох осіб — з директо­ра та його заступника, тов. Сметани.



Ну, директор Ткач — такий собі партієць, що нікому не ліз з тим у вічі, хоч і належав нібито до верхівки партії; спокійний, стриманий, малоговіркий, вічно заклопота­ний своїм театром, який він дуже любив і через те (на думку партійних зверхників) був досить пасивний як член партії. А як на думку редактора місцевої (вірніше, обласної) газети «Червоний Комунар», то й «досить за­гадковий». Але це була людина з досить сильним і са­мостійним характером, і йому в дуже великій мірі завдя­чує театр своїм існуванням.


В справи мистецького керівництва Ткач зовсім не втручався, хоч і був при­сутній (бо запрошуваний) завжди на нарадах, одначе речі апробував до вистави завжди після думки Сластьона, бе­ручи на себе повну відповідальність за все на підставі тієї думки. Ткача всі шанували й виказували йому це належ­но, — він був як батько, що тримав усе вкупі.



Натомість друга половина «партійного прошарку» театру, заступник Ткача товариш Сметана — це щось зовсім інше, що не користалося жодною пошаною в усьо­го колективу й було більмом на оці, а зрештою, не мало аніякісінького значення. Це був би дуже цікавий персо­наж для доброї комедії. Та зрештою, він зіграв і ще тро­хи дограє химерну свою роль в комедії життьовій.


Зсу­тулений, заїкуватий, пристаркуватий і малопомітний чоловік, але по-своєму знаменитий, своєрідна історична постать міста Нашого.



Характерний цей Сметана тим, що мав Божий дар спритно достосовуватись до ситуації та був одержимий вічним бажанням усім догодити (не усім взагалі, а всім власть імущим). За думкою аборигенів міста Нашого, він міг би правити за ілюстрацію до чеховського хамелеона. Яко заступник директора, Сметана особливого нічого не робив, тільки сидів у директорськім кабінеті або «стовби­чив» там («стовбичив» — це за виразом Харитона), коли не було місця сісти, та тягся всюди за ним хвостиком, як його тінь або як нитка за голкою. В цьому й полягала йо­го функція заступника.


Коротше кажучи, він виконував ролю своєрідного політкомісара при Ткачеві, «на всяк ви­падок» приставлений на цю роль не ким іншим, як Сазоновим. Негласно він ніби ще виконував обов'язки зав. секретної частини, чи пак «спецвідділу», тобто — «відділу кадрів». Але це неофіційно. Хоча доба явних політкомісарів на всіх ділянках ніби й давно минула, але практика неявних комісарів тривала, тобто приставле­них «соглядатаїв».


Таким був Сметана.



З основного фаху Сметана вчитель. Колись, ще за ца­рату, цей Сметана учителював у церковноприходській школі (найбільшого приходу таки в місті Нашому, со­борного) і прославився серед стовпів суспільства своєю ревністю в службі «царю й отєчеству», а серед населен­ня (а надто учнів) навіки прославився тим, що бив не­щадно бідолашних малих аборигенів темної імперської провінції лінійкою по голові й навіть по губах за сакра­ментальне «мазепинство» — за невміння, і нездібність по-людськи, сиріч «благородно», говорити, за навертання «варнякати», тобто говорити по-своєму, як Бог по­велів. Цією лінійкою вірнопідданий Сметана викрив і потаврував яко «мазепинців» усе молоде покоління імператорських тубільців: «Мазепинець ти нещасний!»



Коли вибухнула революція, Сметана швидко пере­орієнтувався й став не чим іншим, як автокефалістом і. «мазепинцем». Та події розвивалися непередбачено швидко, він переорієнтовувався кілька разів, — при чер­воних «почервонів» і «розстригся» з автокефалії й став продкомісаром; при денікінцях якось викрутився й «побілів» і став завшколою; за Махна двічі «чорнів»; а як уже власть устабілізувалася совєтська, устабілізувався й Сметана й став посуватися успішно по урядовій драбині, як вірний і сумлінний, і «незамінимий» служака на різних ділянках. Вступив до державної партії. Згодом набув спеціального амплуа політкомісара. Вже не продкомісара, а ПОЛІТкомісара спеціального призначення.


Та особ­ливо такий ужиток зробив з нього тепер Сазонов, зовсім спростивши цю функцію до звичайного «соглядатайства», використавши той факт, що Сметана колись був автокефальним діячем і чимсь там ще в Денікіна; знаю­чи це, Сазонов накинув на Сметану уздечку страху та й зробив з нього найвірнішого собі, безсловесного попиха­ча. В такій ролі, в ролі спрощеного «комісара» Сметана був при покійному Ляшенкові в дитреспубліці, як його ніби заступник; той боротьбист чи анархо-синдикаліст конче-бо потребував такої сметанівської «помочі». А те­пер в такій ролі він при Ткачеві, та, далебі, й при всьому персоналі театру. Тихенький, потайний, сумирний і на­шорошений, як щур. Він не дивиться на боки й ні на кого, але бачить все.


Такий сумирний і скрадливий, чисто тобі єзуїт. Сама смиренність. Ходить дрібненьким шажком, нечутно посувається.


Говорить тихо, безвиразно. За та­кою вдачею й за віком йому би бути архіваріусом десь в якомусь монастирі чи що, якби вони були.



Скрашувала цю мізерну й несимпатичну фігуру тільки пікантна його слава, вірніше, слава однієї анекдотичної події з ним, що колись нашуміла на всі околиці й насмішила людей майже на пару десятиліть і тепер товаришить Сметані та й, мабуть, товаришитиме до гроба.



Прізвище його С м е т а н а, і він заїкуватий. Отже, років з 18 тому, коли Сметана працював яко директор найбільшої в місті «Ленінської» школи, приїхав до міста гість зі столиці — інспектор шкільництва при Наркомосі на прізвище Вареник і теж з а ї к у в а т и й. З наго­ди приїзду такого високого гостя спілка РОБОС (проф­спілка робітників освіти) й вищі кола міста влаштували великий і пишний банкет. А на тім банкеті комусь (а дех­то каже, що цей «хтось» і банкет для того влаштував спеціально) спало на думку звести докупи тих двох заїк, які досі не були знайомі, — цей «хтось» вирішив познайо­мити їх і тим сподівався трохи розважити суспільство міста Нашого. І ця мета була досягнута блискуче.


На пишному банкеті в залі клубу РОБОСу їх і було зведено привсенародно: знайомтесь. Все завмерло з остраху й хвилювання, збагнувши, що це за диявольський жарт хтось придумав; деякі навіть подерлись на стільці, щоб краще бачити сцену знайомства Вареника з Сметаною, — в залі стало тихо. І в тій тиші відбулося таке:



— В. в. в. ва! В. в. в. вареник! — простиг руку інспектор.



— С. с. см! С. с. сметана! — випалив Сметана в тон і простяг руку назустріч з великою важністю, набун­дючений з такої честі.



Інспектор збуряковів, затрясся увесь від образи, бо вирішив, що з нього глузують, копіюючи його нещастя, і — трах Сметану по вуху! Заля вибухнула з реготу. А Сме­тана інспектора й собі в ухо! І в друге. «Ага! Ти зне­важати. » І зчепилися Вареник з Сметаною.


Билися во­ни смертним боєм. І могло скінчитися трагічно, якби не розняли їх. Але й так вийшло досить-таки трагічно — Сметана як сильніший і, виявившись раптом надзвичай­но агресивним (і хто б подумав), добре потовк Варени­ка. Він виказав дивну силу, гонор і хоробрість у цім бою.



Це було вперше і востаннє в його житті, отака боє­здатність, такий гонор і такий темперамент. Після того Сметана, опам'ятавшись, хотів з переляку повіситись — «що ж він наробив! Та ще з начальством!».


Але не повісився, бо аж так далеко сягнути його сила характеру не могла. Тоді почав бігати з ідеєю перемінити своє сак­раментальне прізвище, маючи нишком на думці убити двох зайців — змінити своє нефортунне, та ще й таке «мужицьке» прізвище (а він про це мріяв усе своє життя і тепер така прекрасна нагода!), а по-друге — сховатися від можливої помсти, від відплати того могутнього Ва­реника, яка, на його думку, таки колись мала впасти на його голову, — змінити прізвище — й шукай, Варенику, Сметани, як вітра в полі. Був Сметана й нема Сметани, а став з нього, скажем, якийсь Жемчужин, або Златогоров, або Орлов-Львов-Горкін.


Попробуй тоді знайти Сметану! Він проводив цілі дні й ночі над добиранням прізвища і навіть втягнув у цю роботу таємно кількох своїх приятелів, а ті «по секрету» поінформували кожен приятелів своїх (звичайно, «найближчих і найвірніших»), і таким чином було таємно втягнуто в цю тяжку працю ціле місто. І яких тільки прізвищ не вигадувано й не по­давано, — до Олександра Македонського включно. Скінчилося все нічим, бо знайшлися щиросердечні люди й одрадили Сметану від такого кроку, виставивши непе­реможні аргументи. По-перше — прізвище змінити не штука, а от, міняючи прізвище, треба ж змінити й заїку­ватість, бо що то буде, коли, скажем, Олександер Маке­донський — і заїкуватий! Хто повірить!


Треба змінити заїкуватість, а як ти її зміниш! Це раз. А вдруге — без заїкуватости само по собі прізвище його не таке вже й погане. Де!


Навпаки! Чудесне прізвище! Був же ж десь композитор, славний на увесь світ, і теж називався «Сметана», і увесь світ йому з таким прізвищем б'є бра­во.


Отже — прізвище гарне.



Так Сметана й лишився Сметаною. Але згаданий турнір з Вареником, отой його чин героїчний прославив його й навіки увів в історію міста Нашого, й відтоді він там возсідає, оповитий легендою, осяяний авреолею сла­ви переможця великого наркомосівського Вареника. Хоч, сказати правду, неспокій, і тривога, і трепетне чекання не­минучої відплати жили вічно в його полохливій, здисциплінованій і вірнопідданчій душі: ану ж Вареник того не забув і колись згадає про свою кривду на своєму урядово­му Олімпі, а може, ще стане наркомом та тоді: «А пода­ти сюди Тяпкіна-Ляпкіна!


А подати лишень мені, столич­ному Вареникові, ту провінційну Сметану!» І що тоді?



Ще й тепер рецидиви цього страху мучать іноді Сметанину душу. Ану ж згадають про ту ганебну бійку при якійсь черговій «чистці» партії чи «радапарату». Що ж, що він комісар.



Директор з своїм «комісаром» зовсім не числився. Не числилися й інші. Ніхто не визнавав у Сметані помічника директора, ніхто не визнавав у ньому заступника Ткача, бо ж він таким і не був. Він — «комісар», хоч офіційної та­кої посади він не мав й такого офіційного титулу він не мав права носити.


Це начепила такий титул йому молодь, добираючи його до його делікатної функції й приставив­ши через це лапки. І пристав цей титул міцно, а звучав як прозвище, на зразок тих драстичних прозвищ, що їх дають пустотливі школярі найнелюбішим представникам казен­ного шкільного персоналу — «Комісар».



Молодь дозволяла собі різні вибрики, коли Сметана заходив за сцену під час інтенсивної праці колективу, — хтось невідомий чіпляв йому за хлястик піджака паперо­вого хвостика, абощо, а серйозні люди серйозно вітали­ся з Сметаною руками, вимащеними в грим. Цей жарт був оснований на тому, що Сметана мав вічну свербляч­ку в носі й завжди тер його долонями. Таким чином Сметана часто дефілював через усю сцену, через усі фойє й навіть іноді по вулиці з червоним або синім но­сом, поки йому хтось не звертав на те увагу. Раз такого його, розмальованого, зустрів у фойє якийсь язикатий знайомий з парткому, що за чимсь прийшов сюди:



— А, товаришу Сметано! А яку ж це ви ролю маєте грати? Чи не в «Марусі Богуславці?»



Сметана, уколотий нелюбим приятелем і мацнувши за носа, розсердився страшенно й перевершив сам себе, здобувшись на надзвичайний старечий дотеп:



— Турецького євнуха! — визвірився Сметана на того, хто питав, хотівши його в такий спосіб вилаяти. — Ту­рецького євнуха!!



Про це взнав увесь театр, і всім було весело.



Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не при­пускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жарту­вати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, «все вимащено в грим та різні фарби». Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що су­воро забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма «красяшими веществами» (не зміг подо­лати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з «общепонятного»), — забороняється акторам і маля­рам під час праці братися за різні «публічні речі» — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов дов­гий перелік «публічних» речей, за які акторам забороня­лося братись). По тому всьому йшов пишний підпис: «Замдиректора Сметана».



«Як у П'ятакова на червінцях!» — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на «директорському» наказі ще й свої додат­ки до переліку «публічних» речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: «За публічні місця. За публічні ліхтарі. За публічних женщин і мущин. »



Так Сметана здійснював керівництво партії в ділянці театрального мистецтва.



Найкраще поводився із Сметаною Харитон, що якось особливо, стихійно не любив Сметани. Коли Сметана з'являвся на сцені під час праці, Харитонові конче в цю хвилину треба було щось волокти через сцену — то якусь там «ставку» (величезну декораційну раму для кімнат і павільйонів), то грубий кабель електричний, то наставне «дерево», то «спинку» до «задника» або й просто драбину, — він пер таку ставку чи драбину, ар­тистично обертаючи нею, просто на Сметану й гукав заклопотано, ділово, сердито, безцеремонно, так, як це вмів тільки старий Харитон:



— Гей! Гей! Гей! А відступімся, товаришу комісаре.


Соб! Соб. Соб. — і пер на комісара щосили, наступав з тією жахливою своєю морокою, обертаючи нею. І ку­ди би не повернувся комісар, у Харитона все виходило «соб!» Бо Сметана не знав, куди ж саме треба було по­вертати, як «соб!». Так Харитон заганяв комісара «соб» десь в пильний закапелок, на потіху молоді, і ще й бур­чав сердито, й оком не змигнувши:



— Ах, ти Боже! І чого воно лазе. Не ходіть тут, товаришу комісаре, бо тут люди працюють.



Це було зовсім неприємно Сметані, але не міг ні до чо­го причепитися, бачив-бо себе винним, бо не знав, куди саме треба повертати, коли Харитон каже: «Соб!» Через те Сметана став дуже рідко появлятися за сценою. Хай він сказиться, той Харитон! І що ти з ним зробиш!



І виходило так, що для Сметани на старості літ було тільки двоє найстрашніших і наймогутніших людей у всьому світі — Сазонов і Харитон.



Та цей замдиректора — це весела анекдотистика; хоч і життьова, але анекдотистика. Для скрашування буднів. Життя улаштоване мудро: щоб було в ньому над чим поплакати, та й над чим посміятися.



Воно (життя) постаралося й ще трохи, далебі, щоб зрівноважити з тим Сметаною, — до особливо ко­медійного додало й особливо трагедійного, а до різних снованих небилиць навколо театру й «Марусі Богуславки», до гострої інтриги додало ще трохи свого перцю, загострило її: воно вкинуло до театру ще й Сміяна.



VIII



Примха випадку



Сміянова течка, що він її було забув у читальні й що була потрапила на міліцейський смітник, не загинула. На неї якось натрапив начальник міліції і, хоч він і не ро­зумівся зовсім на малярстві, проте з професійного обов'язку змикитив, що тут щось може бути важне, і пе­редав течку з помальованим папером начальникові НКВД. А начальник НКВД переглянув усе пильно й доглупався, що то не якісь там звичайні помальовані шмат­ки паперу, а театральні рисунки і проекти декорацій до п'єси «Маруся Богуславка», назву якої й на деяких рисун­ках понаписувано. А так як він знав, що цю п'єсу ставить їхній театр, то взяв і подзвонив до театру, і між ним та директором відбулася приблизно така розмова:



— Слухай, директар! Ти ничіво не патєрал?



— Ні.



— Врош!



— Таж ні!



— Гаварі мнє. Ви там ставітє ету «Маруську» ілі как єйо. Стало бить, гета принадлежит вам.


Прийдіте за­беріте!



Яке ж було здивування директора, режисера та помрежів, коли вони дістали до рук течку, передану начальни­ком НКВД! У ній, поміж недбалими різними шкіцами деталів машин, фрагментами орнаментів тощо, були теат­ральні ескізи, і якраз. до «Марусі Богуславки»! Проекти оформлення сцен, проекти костюмів, рисунки типів.


Та які ескізи! Такій роботі міг би позаздрити не тільки їхній театр, а навіть найліпший московський, хоч там, як відо­мо, добираються найкращі мистецькі сили з усього СССР.



Почали дошукуватися, хто ж ті ескізи зробив. І на чиє замовлення? Шукали довго, і марно. Давали оголошення в газеті. Перепитали всіх місцевих художників і навіть усіх хоч трохи подібних до художників, чи це ча­сом не він утнув. Марно.


Ніхто таких ескізів не втинав. Ще якби йшлося просто про продаж, то, може, хтось і знайшовся б охочий одержати гроші, але тут ішлося про те, щоб здійснити ті шкіци на театральній сцені, і то як­найскоріше, можна сказати — негайно. Ні, на це смілив­ця не знайшлося.


Так би, може, й не дошукалися, коли б не випадок; власне, коли б не жарт одного з помрежів, який з досади порадив запитати ще в Давида, знамени­того дурника, що шукав п'яте колесо, чи не він це малю­вав або в того другого божевільного. Ідея всіх насміши­ла, як вдалий жарт. Одначе Сластьон якраз і вхопився за цю думку, — а чому б дійсно й ні? Як мистець сам, тоб­то до певної міри фантаст і «ненормальний», за його власним висловом, він мав свою оригінальну теорію (напівсерйозну-напівжартівливу) про те, що великі, не­ймовірно хороші речі неодмінно межують з божевіллям, а звідси — вони часом криються там, де ми ніколи й не запідозрюємо. Варіант з Давидом, звичайно, був забракований зразу, бо то вже явна була би нісенітниця, тут і Сластьонова теорія пасувала.


Натомість щодо Сміяна, особливо на тлі всіх тих фантастичних легенд і байок, наснованих навколо цього імені, — то все можливе. І навіть по відношенню до цього імені: фантастика з ескізами видається зовсім не фантастично на тлі фан­тастики іншої. І сам Сластьон взявся до розшуків. І роз­шукав. І, на своє здивування та здивування інших, вияви­лося, що шкіци до «Марусі Богуславки» зробив таки Сміян. А для чого зробив — він і сам не знає. Так. Знічев'я.


З божевілл я. Зі звичайної реакції на нас­тирливу, часто бачену рекламу цієї майбутньої вистави. Ще що вразило Сластьона, це те, що Сміян ані збенте­жився, ані здивувався, а просто сприйняв факт його роз­шуків та заінтересованости його ескізами як явище аб­солютно закономірне й саме таке, яке й мусило би ста­тися неминуче. Нічого ані розпитував, ані нічого особливого сам не говорив.


Відповіді його на запитання Сластьона видалися цьому останньому не тільки занад­то скупими, а й досить-таки безглуздими. Ледве Слас­тьон виловив зі скупих, понурих і здебільшого зовсім алогічних фраз, що Сміян колись навчився декоративної штуки в якійсь «колонії Дзержинського», а потім «ко­лись» працював не то в столичному театрі, не то на «Біломорканалі». Тут Сластьон злякався і більше не розпитував. Треба сказати, що він взагалі не надто ліз в душу, а коли ж почув про «Біломорканал», то власна його душа отерпла і він зовсім перестав питатись. Зрештою, яке йому до всього діло, що та як.


Його ціка­вило мати цю людину для свого театру, решта — це не його діло.



Мати би цього чоловіка до своїх послуг! І це видава­лося найтяжчим. Як до цього приступити, як до діла взятись, щоб цю людину не наполохати, не турнути? Як йому пояснити.



Але все розв'язалося на диво просто. Прослухавши всі схвильовані й плутані (від остраху й ніяковості) ти­ради Сластьона, Сміян ані не сполохався, ані рівно ж не виявив особливого інтересу, а чи, може, й належного розуміння, про що ідеться. Сприйняв усе якось без краю байдуже, без краю спокійно, навіть ніби з неприявною при розмові душею.


А замість відповіді, якої чекав Сластьон, без жодних слів прийшов з ним до театру й так само без жодних зайвих дискусій отаборився в деко­ративній майстерні.



Правду сказати, Сластьон набрався страху, — ану ж цей маньяк все перепартачить, все перепсує, переламає, перепакостить. Та коли по якомусь часі Сміян (мовчки й майже не виходячи з своєї, приділеної йому, робочої кімнати, поринувши в працю з головою) зробив макети оформлення всіх сцен «Марусі Богуславки», Сластьон аж у поли вдарився від зворушення та захоплення. Роз­хвильований внутрішньо і нахмарений ззовні, він оббігав разом з директором Ткачем ряд «професійних та громадських» установ до НКВД включно, гаряче й рішуче вимагаючи віддати їм в їхнє розпорядження Петра Сміяна, чи то шукаючи в когось санкції.


Але виявилося, що жодна установа Сміяном не цікавиться, що він ні до кого не належить і всім до нього байдуже; він — нічий. Покидьок такий собі. І «санкціонувати» ніхто нічого не збирається. Ніхто не сперечається. Не опирається. Лише кепкують собі: «Та беріть, беріть його.


Заберіть з уздром! Будь ласка. Лише той. Будьте «бдітельні!»



Відтоді пішла поголоска, що божевільний оформляє «Марусю Богуславку». «Уявіть собі. »



Хоч в анонсах і пресових різних повідомленнях ди­рекція театру не насмілилася поставити прізвища того божевільного, більше того, фігурував у тих повідомлен­нях і анонсах яко художник цієї вистави і рекламувався поруч з автором, режисером та «зірками», штатний де­коратор театру Костров, — одначе містом і околицями шастала уперта й інтригуюча поголоска, що божевіль­ний маньяк, божевільний Сміян оформляє «Марусю Бо­гуславку», то пак — малює Марусю. »



Це було зовсім цікаво.



Один іспит



Ата лежала в гамаку під старезними яблунями й чи­тала «БЄСИ» Достоєвського. Вона так заглибилася в чи­тання, що не помічала нічого, ані того, що сонечко вже хилиться на захід, ані того, що хтось підійшов тихенько й став оддалік за дуплястою яблунею й визирає на неї з-за китиці сивого яблуневого листу. Підперла ліктями розкуйовджену голову, звела круто брови й гнала через океан тієї пожовклої премудрості, чи пак «глитала» цю книгу сторінка за сторінкою.


Це вже були останні сторінки. Вона добігала до краю, як той розпалений і задиханий змагун з бігу марафонського до фінішу. Вона так завжди читала книги — навально, в марафонський спосіб.


Сонце пробивало зелене шатро, падало на неї золотими, сліпучими зайчиками й робило її плямистою, як пантера. Пантера лежала спружинена, ніби націлена до хижого скоку, — ось-ось стрибне. Зайчики ворушили­ся на ній, і було враження, що пантера вже вхопила біло­го птаха й тепер бавиться з ним.



Ата зупинилась втомленим зором на однім місці, ли­бонь, на останній крапці, і так завмерла. Дивилась неру­хомо. Потім відірвала зір від сліпучого паперу, зітхнула й наставилася очима в сизу глибінь занедбаного саду — туди, де буйно перлись до неба кропива й малина, пе­ресновані срібним павутинням. Дивилась туди, не морга­ючи й, напевно, нічого не бачачи, так була заглиблена в думи. Химерна усмішка блукала по її обличчю.


Потім Ата згорнула книгу, перевернулась горілиць і, підклавши під голову руки, а під руки «БЄСИ», наставилась очима в синє небо крізь гілки. В небі там пливли бліді пір'ясті хмарин­ки високо-високо, Ата дивилася на них і все посміхалася. Ворушила губами.


За гіллям збоку десь в Сонячному сяйві стояла височезна й буйна осика, сягала вершиною ніби аж до самих тих блідих хмаринок і трепетала.



Постать з-за дуплястої яблуні вийшла й стала ти­хенько наближатися. Це був Павло Гук. Він тримав у одній руці пишну червону півонію, а в другій свого шкіряного портфеля. Рука з півонією була простягнута наперед, і він так ішов, ніби ніс викуп за своє зухваль­ство (з'явитися непроханим і збаламутити дівчині спокій — це ж зухвальство!). Ата зачула шерех, здригну­ла, але не обернулася, лише повела оком.


Побачила гос­тя — розсердилась, бо не любила гостей непроханих і невчасних. Але вгляділа розкішну півонію в руці й роз­гублену міну на закохано-розпроміненому Павловому обличчі й засміялася:



— А-а-а. Це ви, мій Ромео!?



— Уявіть собі, Ата-тюрк, що це дійсно я.



— Боже, і з портфелем! А-а-а. Та це ж ви, пак, прийшли втягати мене до комсомолу?!



— Т-так.



— О! Як це мило з вашого боку! Будь ласка. — Ата звелась і простягла гостеві руку, — привіталась і водно­час забрала півонію. — Сідайте, — показала на ослін збоку. — А де ж ваша гітара?



— Яка гітара?



— Або принаймні балабайка. Серенади співати. І плащ.



Павло почервонів, скривився, але відповів ніби спокійно, підкреслено серйозно:



— Ні, я справді прийшов втягати вас до комсомолу.



— Та-ак? Та ні! О, Павлику! Який же ви й послідов­ний! Ну, що ж, добре, хочу бачити, як би це мало вигля­дати.


Та сідайте, сідайте! Так. А тепер берімось до ро­боти.


Налигач маєте?



— Не дотепно, Ато! — образився Павло, все не мо­жучи дати ради з юнацьким замішанням. — Не дотеп­но. — Сів на ослін і поклав за ним геть у траву порт­феля. — Не дотепно. — І наставився на Ату розгуб­леним і ніби «сердитим» поглядом. — Хіба аж так по­гано стоїть справа, що треба налигача? Ви це серйоз­но?



— Цілком. — Ата спустила ноги на землю, зручно вмостилася на краєчку рухливого гамака, поклала книгу на коліна, взяла півонію до обличчя й приготувалася до, здається, серйозної розмови, ушнипилася в Павла ціка­вими, мерехтливими очима. В тих очах бігав лукавий, злий і дерзкий бісик, бігав виклик, ховаючись за мрійли­вими, меланхолійними хмаринками, віддзеркаленими з синього неба.



Павло сопів і не знав, з чого почати. Боже, він хотів би не про те з цією дівчиною говорити! З цією одчай­душною, з цією божевільною, з цією неможливою дівчи­ною, що притьмарила йому розум і тримає в руці його серце!


Павло хвилюється і не знає, з чого почати.



Чекаючи, що буде далі, Ата перевела очі на височен­ну осику, що стояла осторонь в сонячнім сяйві й, здава­лося, сягала вершиною до самісіньких білих пірястих хмаринок. Осика трепетала безліччю листочків, а Ата, піднявши лице, дивилася на них і ворушила губами, ніби хотіла повторити їхній лепет.



— Ви що, молитесь Богу? — зіронізував Павло на­решті.



— Ні, я складаю вірші, — не розгубилась Ата.



— Ого! І що ж, виходить?



— Авжеж, виходить.



— Гм. Цікаво. — Та ж іронія. — І що ж саме виходить?



— А ось, будь ласка. — Ата заплющила очі, як то, вона бачила, робить один знаменитий поет, подумала й продекламувала:



Гей, на нашій осиці



Три мільйони листочків!



Аж три мільйони! Аж три мільйони!



Вони організовують мітинги



І сваряться за промінчик сонячний.



І розплющила очі. Це була явна пародія на вірші су­часних поетів. А може, й не пародія.


На всяк випадок Павло, як не спеціаліст у віршах, зробив глибокодумну міну й похитав головою заперечливо.



Ата:



— Що? Погано?



— Ні. По-мойому. вірш кращий, аніж у Тичини, а Маяковському взагалі далеко до такого вірша. Тільки я не вірю, щоб на цій осиці було три мільйони листочків.


От що.



— А-а. Дійсно. Так не вірите?



— Ні.



— Провірте. Злічіть.



— Справді! Мені це навіть і на думку не спало, — засміявся. — Якби я був літературний критик, то



справді скористався б з вашої поради, щоб не бути «го­лослівним».



— А вам личило би бути отаким яким-небудь Добринею-Романовим. Ха-ха! Але до діла!


Так де ж ваш налигач?



— Ви це серйозно про налигач?



— Цілком.



— Е-е. Налигача то я й не взяв. Але чого так, що аж налигача треба?



— Бо, мабуть, буде занадто багато перепон.



— Ви будете собі ставити перепони?



— Не я, а дійсність їх понаставляла, й мені буде тяж­ко без вашої допомоги їх поперелазити. Боюсь, що й на­лигач не допоможе.



— Щось ви мудруєте, туманно говорите. Як той піп притчами. Ну, добре, що ж то за перепони?



— Ви так хочете все зразу! Не можна, ж так. Треба за порядком. Я й сама не знаю, як їх отак одразу назвати, яким словом. Ну, от, скажімо, що всі ті перепони в мене в душі.


Ну, от душа моя, мабуть, не підходить до того стандарту, який існує при прийнятті до комсомолу. Ах, лихо з вами, ну як це вам пояснити?



— І чого ж та душа не підходить?



— Та хоч би й того, що в ній той увесь світ, який у ва­ших душах стоїть твердо на ногах, у моїй душі стоїть до­гори ногами. Не вкладається інакше туди, лише як до­гори ногами.



— Гм. Оригінально, але. Рисуєтесь ви, от що.


Мов­ляв, от яка я, дивіться — в моїй душі все стоїть догори ногами.



Ата закусила губу й зітхнула, трохи зніяковіла.



— Що ж тут приємного, як усе шкереберть. — Очі її посмутніли, примеркли, ховаючи дерзкі, злі вогники. — Нема чим оригінальничати. Я б хотіла, щоб в моїй душі був мир і спокій і щоб у ній не було того страшного, бо­лючого, дикого кипіння, того хаосу почуттів, сумнівів, зневіри, розпачу, мук. Я б хотіла, щоб у моїй душі було все так, як у вашій, — жодної «опозиції» й жодного «ухилу», все розставлене на полички, все суворо визначено статутом комсомолу чи партії, ніяких вагань і сумні­вів, — є приписи й визначену згори на все, є рубрики, скриньки, полички — у них вміщене все життя і навіть увесь світ, все просто, ясно, зрозуміло, нормально: отак — «капіталісти», так — «імперіалісти», так — «пролетаріат», так — «партія».


Все чітко й ясно. Душу вашу не гризе ніякий черв невіри й сумнівів, ніякі болі душевні не баламутять вашого спокою.



— Ви думаєте?



— Що. Гм. Я певна.


Але я не можу бути такою. Те, що у вас стоїть на ногах у душі, у мене стоїть геть шкереберть.



— Дурниці. Рисуєтесь. Ви така, як і всі, як і я.



— Тепер я скажу — ви думаєте?



— Авжеж. Зітхнула.



— Ну, так, звичайно, я така, як і всі. Але все-таки в душі в мене (за приписами діамату, ніякої душі не­має, знаю, але. про приписи діамату ми поговоримо колись іншим разом) — в душі в мене щось зовсім не те, що потрібне за статутом для нововступаючого до комсомолу.



— А ви статут читали? (Скептичне запитання).



— Звичайно, читала.



— Та що ви. — аж скинувся Павло щиро. — Ну й як?



— Та от так, як і кажу. Замість проясніння — кипін­ня й зудари протиріч в моїй душі лише посилилися. Реш­тки того, що ще сяк-так трималося в моїй душі нор­мально, стали цапки.



— Киньте, Ато! До чого ці всі тайномовки, загадкові словечка. Не вдавайте з себе оригінальну дівчину, бо ви й так оригінальна, дійсно оригінальна, але не якимсь там «кипінням і муками», а своєю красою, своїм розумом, енергією, нарешті, виключним талантом сценічним.



Ата єхидно, з убивчим сарказмом:



— І, значить, я цілком придатна до комсомолу?



— Іменно! Цілком. Ви на голову вище багатьох інших дівчат.


Ви будете красою й гордістю цілої області, де! — цілої республіки!



— Дякую.



Ата помовчала кілька хвилин, сердито й зосередже­но розправляючи пальцями заломи на книзі.



— Гаразд. Тоді давайте поговоримо щиро, товари­шу Павле!



— Он як! То хіба ми досі говорили не щиро?



— Ні, ми говорили. щиро, але як равлики, як. як без'язикі. А тепер поговорім по-справжньому щиро. Чо­му б нам не поговорити щиро?



— Справді. Ну, давайте. Але я з вами все говорю щиро.



— Я також. Ви знаєте. А тепер давайте ще щиріше.


Ще. І от, скажу я вам зараз щиро-найщиріше, мене не беруть завидки, що у вас у душі все так спокійно, ясно, просто, як у солдатській казармі, а бере мене жаль.



— Як, як?



— Жаль.



— Дякую.;.



— Не кепкуйте. Почекайте. Жаль! За вас жаль! І зди­вування. Страшенне здивування.


Як це так, коли існу­ють такі колосальні й безглузді суперечності, або, як то було модно говорити, «ножиці» між життям і вами, тоб­то між практикою й теорією, а ще точніше, між життям і пропагандою, — як це так у вас у душі мир і спокій. Таж ви жива людина! Ви жива людина, друже мій!


Та невже ж у вас немає розуму, душі і серця? Та невже у вас, нарешті, немає відваги, мужності.



Павло насупився, почервонів, але настроївся слухати терпляче, міцно стиснув уста, не перебивав. Нехай гово­рить. Проте видно було, що те, що говорила Ата, не бу­ло для нього несподіванкою, десь, у якомусь куточку душі його, лежали саме такі думки, зваляні на купу й присипані порохом живосильного забуття, заборонені думки, а тому саме й обернені на попіл, убиті при самім народженні.


Власне, не думки, а лише паростки думок, живосилом припорошені. І тому він почервонів, як спійманий зненацька. А Ата говорила:



— Як же може бути мир і спокій у вашій душі, коли по­рядній людині тут треба криком кричати, соромитись са­мого себе, якось дати з тим раду — тобто узгіднити дійсність з теорією, зовнішній світ та свої діла з своєю совістю або. Або збунтуватися й відпекатися від усього, піти геть, піти в монастир, як то, кажуть, колись було, піти геть в скит, а як немає, то самому зробити такий скит («Та чого ж, скитів не бракує», — промовив Павло тихо й досить уїдливо, про себе, але Ата не чула, вона взагалі нічого не чула від хвилювання, вела далі) — зро­бити таку нору й заритися від всієї тієї брехні, а головне — від того всього нещастя й ганьби, що вродили на місці великих поривів людських, від того чортополоху, що виріс на святій крові батьків і дідів наших. Говорю фігурально про батьків і дідів наших.



— Гм. Ви говорите про забріханість, в чому ви бачи­те забріханість?



— Ой, Боже! Як, ви не розумієте чи присинебожуєтесь. Таж усе ясно й без слів.



— А все ж таки?



— Та візьмем хоч би й вашу програму, ваше комсо­мольське «вірую», воно ж «вірую» й партії. Що там напи­сано? Там написано про комунізм, там написано ніби про вселюдське щастя, справедливість, рівність, свободу, соціялізм. Може, я дурна, але я розумію так, що ви про­пагуєте віддати себе в жертву за це ваше «вірую», ви ви­магаєте від усіх, а насамперед від молоді, жертв, жертв, жертв. Це добре ніби.


Перші християни теж ішли на жертви. Тільки ж. Тільки я не бачу послідовносте. Я ба­чу велику брехню. Десятки років ви вимагаєте жертв (не ви персонально, а хтось там, а ви самі жертва!). А тим ча­сом навіть не помічаєте (а чи помічаєте, лише мовчите), Що мету пропагандивно-шляхетну давно перемінено на мету ганебну.


Еге ж, милий мій друже. Я говорю, мабуть, дурниці, але ви терпіть, коли прийшли втягати ме­не до комсомолу. Через ці дурниці ми мусимо перелізти.



— Ну, ну. Далі. Ліземо. — промимрив Павло ніби апатично, а насправді не в силі заховати здивування — чи то зі змісту говореного, а чи з зухвальства, з яким ця божевільна дівчина викладала йому, секретареві комсо­молу, такі дикі, єретичні речі.



— Мету шляхетну перемінено на мету ганебну. Я го­ворила про батьків і дідів наших. Ви пригадуєте?



— Авжеж. Це було тільки що.



— Ні, це було не тільки що. Це було чверть віку тому, коли нас іще на світі не було, ані мене, ані навіть вас. І от вони боролися і вмирали за вселюдські ідеали, а по­тім виявилося. О, Боже! Виявилося, що на тім святім вогні, на тій наївній вірі й на тій крові заробили. спеку­лянти, так скажемо. Заробили, і добре заробили.


Про це все сказано було добре, здається, в Хвильового ніби. Чого ви морщитесь і озираєтесь? Зрештою, не важно, в кого сказано, аби правда. Там було говорено про. е-е-е. про нового Івана Калиту, збирача нової імперії.


Ви пригадуєте?



Павло насуплено:



— Ні.



— Та що ви. Неправда. Як же ви прийшли втягати мене до комсомолу, а не знаєте про ці речі? Ні, ви знаєте.


Ви пригадуєте. Ви краще мене ці речі знаєте, вже хоч би тому, що ви там усі боретесь з всілякою такою єрессю. Ану ж, дивіться мені в очі!


Сміливо! В мої очі! Так велить вам ваш Ата-тюрк! Добре. Ви пригадуєте.


По очах бачу.



Павло не витримує погляду мерехтливих дівочих очей і сміється.



— Ну от, бачите. Ви пригадуєте.



— Киньте, Ато.



— Що ви! То це ви вже й злякалися? Е, як же це! Ми ж перелазимо бар'єр до комсомолу.


Трішки відваги лишень.



Павло посірів.



— Гаразд. Далі що?



— А далі той же Калита. Про Калиту це я таки, зда­ється, здерла з Хвильового, але то не важно з кого, аби правильно. Та й ні з кого більше ж. У нас немає більш єретиків, у нас нема пророків.


Ну, так от Калита той святі жертви, кров і сльози забрав у свою брудну торбу. І то в інтересах тієї торби підношено й зараз підносять­ся кличі про ідеали, бач — поставлено знак рівности: вселюдські ідеали — це те саме, що ідеали тієї брудної торби. Інших вселюдських ідеалів немає, спробуйте це заперечити, й ви переконаєтесь, що ви «помиляєтесь» і що ви «ворог людства». Хіба ні, товаришу Павле?



Павло озирнувся навколо. Ата це помітила.



— Не бійтесь! В крайньому разі той, що підслухує, ствердить, що це не ви, а я говорила. Але тут нас ніхто не чує, ніхто, можете бути спокійні.


Та й місія ж ваша цілком похвальна — ви ж втягаєте мене до комсомолу, тож дискусія при тім річ нормальна.



— «Божевільна», — видихнув Павло ледве чутно, а вголос: — Я не тому озираюсь, а, скажу вам по-щирості (посміхнувся) — чомусь моїй голові стає ніби мулько на плечах біля вас.



— Чого б то?



— Так, — ухилився Павло й наставився на Ату очи­ма запитливо й так само запитливо підвів брови, че­кав. Ата помовчала, дивилась кудись невидющим зо­ром, розхвильована. А тоді вела далі тихим, але терп­ким голосом:



— Вам це не болить, а мені все це страшенно болить. Страшенно болить. І ще одна кричуща нісенітниця! Всі її бачать, але всі удають, що не бачать і аж із шкіри лізуть, щоб довести, що цієї нісенітниці немає, що все в порядку. Безглуздя це таке: від нас вимагають щоденно й щоночно жертв в ім'я «вселюдських ідеалів», а тим часом виявило­ся вже давно, що світ, що всі народи світу, тих жертв на­ших дітей, тієї нашої крови за «вселюдські ідеали» і не потребував і не потребує. А ми ту кров і піт ллємо, ллємо, ллємо.


Для чого? І чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), що то жахливий злочин, ошуканство, брех­ня, колосальна, ще не бачена в світі підлота. Чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), мовляв, що ж це за математика. — для того, щоб ощасливити десь і ко­лись якесь там «майбутнє людство», треба принести в жертву інтереси кількох сучасних поколінь нашого народу і взагалі всіх народів наших, — інтереси маленьких безне­винних дітей, інтереси великих мільйонів і наші з вами! Для того щоб колись щасливо жили пара мільйонів дітей, скажемо, якихось там американських пролетарів, у дуж­ках (які, до речі, пролетарі американські, їздять сьогодні авто власними і не знають навіть, що за їхнє майбутнє, за майбутнє їхніх дітей так дбають десь у заморській країні, в країні старців, і ми з вами недосипаємо й не­доїдаємо!) — отже, щоб пара мільйонів майбутніх дітей американських пролетарів жили колись щасливо, треба щоб сьогодні десятки мільйонів дітей нашого народу, і ми з вами, мучились в злиднях, терпіли голод і холод і ходи­ли босі й голі, наживали туберкульоз й передчасно вмира­ли.


Де тут логіка? Боже мій! ї хто тут ошуканець, милий мій товаришу!?



Павло мовчить нахмурений, а божевільна дівчина ве­де далі:



— А не бійсь, той Калита, що веде таку пропаганду і що так настирливо вимагає від нас все нових і нових жертв, живе сам в розкошах, не чекає майбутнього «раю» земно­го. будованого на такій народній біді, що «ридати хочеть­ся». — Ата спіткнулась, нахмурилась. — Ви іронізуєте. Ви скажете, що це все ніби газетна передовиця. Ну, що ж, така епоха — епоха газетних передовиць.


Але все ж таки в цій епосі таких газетних передовиць не буває. Чи бува­ють? Павло мовчить. Ата, почекавши, зітхає й веде далі: — Ридати хочеться.


Ви гляньте на наших дітей голопу­зих, золотушних, брудних, животатих, а особливо отих безпритульних! Вони веселі й не помічають свого лиха, вони думають, що так і мусить бути; бач, їх навіть переконали, що іменно їхнє життя є найщасливіше, бо в усьому іншому «капіталістичному» й «реакційному» світі діти «жахливо бідують». Уявляєте, як ще можна бідувати. А діти виходять від порівняння — якщо вони живуть най­щасливіше, гарно, то як же буде виглядати «бідують»! Ви­ходить жах. І тому вони вважають себе щасливими. до пори до часу. вони сміються й ростуть оптимістами.


Як і ми виростали. А тим часом. Господи! Чи ж мені про це говорити й чи до вас! Я чула, та й навіть у офіційних на­ших журналах читала, там, де цензор проґавив (а всього не вбережеш, шило вилазить!), як живуть діти в світі.


От, скажемо, в Японії. Або в Німеччині! Або в Фінляндії, де побували наші хлопці недавно, та й в Польщі навіть, де теж побували наші люди недавно.


А вже про ту Америку й говорити нема чого. І ридати хочеться. І хто ж тут барбос, скажіть мені, друже мій, друже мій. Е-е-е.



Ата махнула рукою й замовкла. Досить. Як для іспи­ту на придатність до комсомолу, то цілком досить.


Схвильована, тамувала себе, тамувала серце й дивилася просто в обличчя Павлові. Чекала. Вона виговорила принаймні головне, що її мучило. І то виговорила не кому-небудь, а йому, «самому» Гукові. Знаменитому Гу­кові. От.


Нехай знає. Їй чомусь на тому залежало. І те­пер зімкнула уста й чекала. Згодом ще прошепотіла, щоб якось округлити, якось завершити свою довжелез­ну й гарячу, й тому досить хаотичну тираду:



— Ось такі думки рояться в моїй голові, і ось такі му­ки роздирають моє міщанське, некомсомольське, дурне серце. Що?



Павло мовчить. Стоїть насуплений, міниться на об­личчі червоніє, блідне, знову червоніє. Мовчить. Ата почекала відповіді й, не дочекавшись, почала собі гой­датися в гамакові.


Дивилася на Павла спідлоба й тоненька-тоненька усмішка кривила їй кутки уст. Але далі усмішка та почала бліднути, почала сповзати. Душу вже проймав холодок остраху, підіймаючись десь з гли­бин опритомлюваної свідомості.



По довгій-довгій мовчанці Ата перестала гойдатися, зупинилася, подивилась надзвичайно пильно Павлові в лице та:



— Ну, що. Тяжко мене втягати до комсомолу? — тихо так, вже зовсім без задерикуватості.



— Тяжко, Ато. Але мене дивує, хто ж це вам такі думки втовкмачує в голову, от що.



— Ніхто мені не втовкмачує! — спалахнула Ата. — Я не дитина, якій «втовкмачують». Сама думаю. От дивлюся на все й думаю. Вишукую, читаю й думаю. Голова розсідається, а я думаю. І не можна, не дума­ти.


А ви не думаєте?



— Гм. Д-думаю.



— Ну й що?



— Та що ви?!



— Серйозно.



— Е, киньте! Не вийде. От ви дійсно тепер рисуєтесь. Щоб мені подобатись.


Але я кривляк не люблю, фе!



— Чому ж кривляк? В кожного свої причини, щоб го­лова розсідалася.



— А-а-а.



Зайшла незручна мовчанка. Ата почувалась трохи ніяко­во, відчувши враз, що перед нею людина не тільки щільно замкнена, але й сильної вдачі, та ще й така, що, мабуть, має що замикати. І що справді має над чим розсаджуватись го­ловою. Ну, що вона, зрештою, про нього знає. Що вона знає про його душу, про його думи, про його болі?


Нічого. Равлик. Ще й герметично закритий. І навіть не равлик, а ціла черепаха. Роздумуючи над цим, Ата протягла мляво:



— Якщо пам'ять мені не зраджує, хтось обіцяв бути щирим і одвертим зі мною. Це правда?



— Правда.



— То доведіть. От скажіть мені щиро, що ви думаєте з приводу моєї. моєї сповіді, так скажемо? А? Але щиро!



Павло мовчить. Ледь посміхнувся. Подивився пильно Аті в очі, але нічого не каже. Чомусь перед внутрішнім йо­го зором зринув товариш Сазонов.


Товариш Сазонов з товаришем Зайдешнером. Розмова колишня. Обіжник з Центру.


Посміхнувся і нічого не відповів на Атине запи­тання. Він волів більше слухати. Ата дивилась все з тим же запитанням, і під її тим поглядом Павло покрутнув голо­вою в плечах, так ніби їй було там справді мулько й незруч­но. А потім, щоб перевести розмову на інше, запитав: — Ви згадували про «діамат».


Ви вчили його?



— Так.



— Де (іронія)!



Не іронізуйте. Уявіть собі, я вчила «діамат». Та ще й на «відмінно».



— Так. І де б то?



— Уявіть собі, що я закінчила театральний технікум.



— А-а. Я й забув.



— Не забувайте ж.



— Т-та-ак.



Незручна мовчанка. Око впало на грубу книгу в Ати на колінах, і Павло простягнув руку. — Можна?



— Будь ласка.



Взяв книгу до рук. Одгорнув зашмаровану палітурку — «Бєси» Достоєвського.



— О-о! Що це?



— Книга.



— Я бачу, Ато, що це книга. Навіть знаю, що це за книга. Більше того, я навіть знаю, що це заборонена книга.


Де ви її взяли?



— Купила. Позавчора. На базарі. В барахольника.


В тім ряду. Де продається. Різний мотлох.


Я часто там купую різні цікаві речі. Навіть. уявіть собі. комплект «Вапліте» купила. Ах, як добре, що наша цензура випустила з ока ба­рахолку й не накладає на різне сміття своєї лапи!


Ажи?



— Слухайте, Ато! Божевільна Ато! — відкарбував раптом Павло тихо, але з якоюсь лютою ноткою. — Чи ви, нарешті, знаєте, де є межа.



— Чого? — наївне запитання.



Мовчанка. Павло опановує себе. Прикушує губу і зітхає. Дивиться пильно на Ату, занадто пильно, та, карбу­ючи тихо кожне слово:



— Ви — ніколи — не вимагайте — прямої — відповіді на ваші — зрадливі — й єхидні — запитання! От. Я знаю — одного — чоловіка, який — теж — ста­вить зрадливі запитання. І хоч між вами і ним колосаль­на різниця, проте це іменно його мені нагадує.



Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбу­вається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія!


Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему «зрадливих запитань» та «нагадування когось»:



— І вам це неприємно?



— М-м. Майже.



— Гм. Я знаю, кого ви маєте на увазі.



— Ой?



— Сазонова. Павло аж скинувся:



— Що. Як це ви вгадали?



— Не велика мудрість. Хто може викликати не­приємність і острах навіть. навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах зале­жить. І це — товариш Сазонов.



Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:



— Від того, що ви зараз подумали, можна б зависну­ти. Еге ж. Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте «Бєси». Ви читали їх ?



— Колись.



— І?



— І читав.



— І?



— Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?



— Так. Цікаво.



— Контрреволюційна книга.



— Чому?



— От причепа. Тому. (Зовсім роздратовано).


Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!



— О-о-о. А ще що?



— А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не ра­див би вам таких книжок читати й вишукувати по бара­холках.



— Гм. Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні мож­на знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в ме­не враження.


Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: «Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!» Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився. — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо. Єй-бо!



— Все-таки я не раджу вам читати. Це небезпечно.



— Ви думаєте, що й я повішусь?



— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю. що не ви, а. навпаки. Кгм! Ви зб'єтеся з дороги самі й зб'єте інших (крива посмішка).



— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно.


Більше того, коли б я мала та­лант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух.



— І про що?



— Про все. І про вас. Про вас особливо! Про людсь­ку трагедію. Про брехню.


Про равликів. Коротше — про той самий «апофеоз», що ви про нього оце говорили. Про подібний.


Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?



— Ні, не здається.



— Ви хочете сказати «не полагається, щоб здавалось»?



— Гм. Ні, не так.



— Ох, так. — зітхнула, замислилась. — Шкода. Як же ж шкода. що ми такі різні люди.



— Так. Шкода. Дуже шкода.



І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка?


От питання.



Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала ма­ху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі.


Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки. Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки по­за спиною — вона уяснила собі чітко, що «мишка» та­ки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжи­ти, то її життя в його руках.


Вона вся тепер в його ру­ках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шан­тажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих.


А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злос­ті й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його муш­ля, й побачити, що там у ній.


Що він думає, цей чортів равлик. Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?



Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки. Такі злі чортики.


Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те «щось» крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав.


Лише тонка усмішка грала на його устах.



— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.



— Так.



— Будь ласка.



— Кгм. Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?



— А-а-а. — Ата насупилась. Мовчала. А потім про­мовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю.


Одно я знаю напевно — що він у мене був.



— «Був»?



— Так. І нема. Я втратила батька ще маленькою.



— І хто він був все ж таки?



— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й ви­мовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товари­шу Гук. Він був мужчина!



— Та-ак? Гм. Ви так промовили слово «мужчина», ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.



— Можливо. В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.



— Я цього не сказав. (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом «мужчина» треба розуміти «контрреволюціонер».



Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:



— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень. Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно.



По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зро­зуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся. На лиці була досада й розгубленість. «Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!» Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави. І вони пішли геть з саду.


Півонія лишилася лежати на гамаку. Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупи­нилися.



— Т-та-ак. — протяг Павло тихо, роздумливо.



Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:



— Т-та-ак. Надіюсь, що ви більше не будете втяга­ти мене до комсомолу?



І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.



Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, поди­вився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим погля­дом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:



— Ні, буду.



Диспут



В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, по­нурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись «пустив пару з уст».



До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов'яга, — колишній повстанець, а потім «червоний партизан», орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалю­вати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мов­чазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки.


Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзя­ми дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок.


Один був «великий на­чальник», а другий — «пшик». Але в суті різниці ніякої, однаковий «пшик», і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.



Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий ми­лувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обид­ва димили махорку «в затяжку».



Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й не­сподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як са­мохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гу­мористичному репертуарі міста Нашого:



Дід був козак — Чуб, як дуб!



Батько — дубок, козачий синок!



А внук — Чубенко п'яниця, гнилий пеньок!



Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п'яних уст, але народом була сприйнята, як верх «самокрити­ки», і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а нав­паки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.



Або ще таке, що злетіло з п'яних Чубенкових уст:



Бережися, НеКаВеДе! —



ЧУБЕНКО йде!



Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти.


Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:



Бережися, НеКаВеДе!



ЧУБЕНКО йде!!



Здоров, Сазон!



Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.



Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з гли­бини «простого партизанського серця», і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.



Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцт­во, авторитет його в верхах суспільства стояв досить ви­соко, всі його шанували, й він був одним з найавтори­тетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо «найзаслуженіший», а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної «КК») як «найстарший» член партії. Але за пияцтво «полетів» з такої «високої драбини», так що він там побув кілька хви­лин, як той «Мітька на царстві». Одначе ця хвилинна «Мітьчина» кар'єра не пропала безслідно, — цей ко­лишній маєстат і слава давали йому право тепер поводи­тись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно.


Тим більше, що, зреш­тою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право за­воював у громах і бурях революції і, якщо він після тих «громів і бур» так понуро глушить горілку, а з «високої драбини» полетів сторч головою, — ну, то буває.



Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись «завойовував усе для народу», то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди.


А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити («І кому я там потрібен. Заважати?!»), то він заходив до столярні, до най­головнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше.


А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найго­ловнішою персоною.



Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як зав­госп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.



Раз таку розмову «ветеранів революції» мала щастя почути Ата. Випадково.



Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче по­говорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:



— Ех-хе-хе-хе. — зітхає Харитон. — Літа, літа наші.



Мовчанка.



— Літа, кажу, наші.



— Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згод­жується Чубенко. А Харитон позіхає знову:



— Ех-хе-хе-хе. І обратно ж — діла, брат, діла наші. Ой, діла.



Мовчанка.



— Діла, кажу, наші.



— Та діла. — згоджується нарешті так само безви­разно й апатично Чубенко.



— А все, брат, від Бога — карбує категорично Харитон.



Чубенко мовчить. Пихтить димом. А Харитон на­стоює:



— Від Бога, кажу, брат. Об'язатільно від Бога. Чубенко мовчить.


Пихтить димом.



— Від Бога, кажу, дане.



— Та дане. — нарешті згоджується Чубенко.



— Та ще й «кинуте», — вставляє несподівано пону­рий Гилимей, проглядаючи тим часом пильно націле­ним і примруженим оком обстругувану фуганком рейку. Його репліка видається такою несподіваною, що аж Чу­бенко озирається й знизує плечима.



— Чи кинуте, чи не кинуте, а дане, брат! Дане. Ага.


Га-га-га. — тріумфує Харитон як переможець.



Після цього Харитон замовкає на якийсь час. Перемігши цих «бузувірів» у першій турі, він лаштується до другого туру цього оригінального диспуту. Потирає руки й мружить очі, від яких у всі боки розбігаються, як промінчики, тоненькі зморшки, такі сонячні й такі доб­родушні. Націлюється й починає другу туру:



— А все за гріхи. За гріхи. Еге ж! Мовчанка.



— За гріхи, кажу, братця. За тяжкі гріхи наші така кара. Га?



— Та кара. — зітхає Чубенко.



— Ага. Заробили чортови сини! І так і треба. Хіба ми люди?



Мовчанка.



— Хіба ми люди, я вас питаю? Мовчанка. Дим.



— Свині ми, а не люди! От що. Недарма кажуть, що людина пішла від облизяни. Ну, хто ми, я тебе питаю, Чубенку?


Чого вуса звісив, як Сірко хвоста? Хто ми?



Чубенко мовчить задумано. Помалу димить. Нареш­ті меланхолійно:



— Свині.



— Правильно! Ну, от. Аг-га-га-га! — сміється вті­шений Харитон, перемігши і в другому турі. Відпочивши й витерши сльози сміху з очей, Харитон приступає до третьої тури:



—А тепер нащот Страшного Суда обратно ж. Ану, братця! Буде Страшний Суд? Га?


Кипітимемо ми в смолі у чортів на вилах? Як ви думаєте, братця?!



«Братця» мовчать. Задума. Байдужість до всього.


А Харитон насідає.



— За діла наші, за діла. Нєт, ви скажіть! Ви не круті­ться, чортови сини.


Підете на Страшний Суд?



Мовчанка. «Чортови сини» зовсім не крутяться, а один курить, другий струже. Обидва байдужі, занурені в таку приємну задуму й меланхолію в присмерку майс­терні, сповненої терпкого запаху живиці й ладану, ніби мріями далеких борів, або в церкві в часи дитинства. А Харитон напосідає:



— Ага. Ага. Натворили свинств, а тепер в очерет.


Ні, братця! Все должно буть по закону й по писанію. Кажіть, підемо на Страшний Суд? Візьмуть нас на цундру[16]. як облизянячих синів?


Ага. Боїтесь.



Нарешті Чубенко зітхає й ворушить вусом:



— Та вже підемо. тільки відчепись. Харитонові якраз цього й треба. Повна перемога. Вигравши так цілий диспут, задоволений Харитон



радісно сміється — коло очей збираються цілі сонця рясних, веселих зморщок, показуючи тим увесь блиск його душі, що її навіть пекельна перспектива для його друзів і для нього самого не дуже-то журить. Так промінячись сміхом, Харитон ляпає Чубенка по плечі й, спитавши в Гилимея про якусь там «ставку» чи «ряму» й чи скоро він її зробить, йде собі геть. Іде й іще й на схо­дах десь там бурчить, але тепер по-хазяйському:



— Онучі скрізь порозвішували й сушать. артисти теж. І обратно ж штани. І всякі такії причандалії. На балкон вийти не можно. Не храм науки, а сушня для галантереї.


Хіба для того це народ вам виплакав!?



«Орденоносець»



Невідомо з чого і для чого постала, але десь виповз­ла чутка й почала розходитися по місту, що молоду зірку, Мавку з «Лісової пісні», Аталею Дахно мають на­городжувати орденом. Вістка пустилася в мандри й га­сала, де радісна й грайлива, де жартівлива, а де й терп­ка та іронічна або повита серпанком жалю й смутку, що от, мовляв, пропала дівчина — була така чиста й прек­расна, непідкупна й щира, з душею кришталевою, ніяким орденам не підпорядкованою, їхня краса й гордість, і. тепер уже не буде її! Зроблять з неї якесь «орденоносне опудало», призначене бути казенною ля­лькою, приплетуть казенною залізячкою, зборкають — ані вільно ступити, ані вільно сказати, ані всміхнутися від власної душі, ані заспівати вже не можна буде без строгої відповідности до ордена, до бажань тих, що той орден чіплятимуть на ці юні груди.


А то й загублять, як ту Оксану Петрусенко. Були от і такі інтерпретації цієї веселої чутки.



А пішло все, мабуть, з того, що в газеті «Червоний Комунар» з'явилася стаття про державний театр, а в ній проспівано особливо палкі дифірамби цій дівчині; влас­не — вся стаття тільки навколо неї й крутилася. Правда, це ще не підстава для зовсім точно окресленої чутки про орден, яка (чутка) зродилася десь сама по собі, либонь, паралельно, але це й не було так собі. Бо підписав стат­тю «сам» редактор, він же й культпроп Обкому партії, тов.


Страменко, хоча ніби й прикрився криптонімом «Стр-енко», та це ж так прозоро.



Ата була скорше здивована й збентежена всім, аніж втішена. Та скоро заспокоїлась — мало хіба буває чуток і мало хіба було статей ще кращих про театр і про неї.



Все, зрештою, нормально — писати в газетах, і робити з того поголоски.



Та одного дня прийшла ціла делегація за сцену, — прийшов «сам» Страменко з високим партійним почетом та з купою репортерів і фотографів. Ату відклика­ли від її праці, й сам директор офіційно представив її гостям, і вони з нею офіційно знайомилися (хоч не­офіційно знали її давно зі сцени), говорили їй комплі­менти, особливо розсипався перед дівчиною «сам» ре­дактор і культпроп, такий запопадливий і дотепний, як видалося Аті в перші хвилини знайомства. Потім Ату фотографували, просили її відтворити кілька найліпших деталей з її ролей, що вона й виконала, хоч зробила це зовсім неохоче, бо це вже скидалося на комедію. Потім пішли, а відходячи, запрошували (Страменко запрошу­вав) одвідати редакцію, щоб там взяти докладне інтерв'ю в редакційній діловій атмосфері. Ата пообіця­ла.


Але йти не збиралася. Чого вона піде?



Одначе по обіді прийшов з «Червоного Комунара» такий Колька Трембач, юний співробітник газети й Атин знайомий з офіційним запрошенням на папері, ад­ресованим до Ати, — завітати сьогодні до редакції. Ата відмовилась, бо «ніколи». Тоді Колька пішов і за хвили­ну вернувся з директором Ткачем і мистецьким керівником Сластьоном.



— Ідіть, Ато! — сказали вони їй; причім Сластьон посміхався підбадьорююче, мовляв, «таж небо не зава­литься на твою голову, дівчино ти смішна!», а Ткач був нахмарений, чимсь незадоволений чи зачеплений до обурення, а чи просто своїми директорськими тяжкими ділами заклопотаний. Колька ж Трембач був задоволе­ний — він свою місію «заганяння» виконав успішно, — можна сказати «загнав» негайно.



Ата випросила собі пару хвилин, щоб перевдягтись і причепуритись, а після того вже й пішла. Була вона в скромній темній легенькій суконці з моряцьким ковнірцем, і в ній вона була більше подібна до молодюнької скромної студентки, аніж до театральної зірки. Була трохи засмучена й через те особливо гарна, як замріяна квітка. Вона трохи підмалювала уста, й вони виглядали дерзко; зробила вона це з вічного жіночого інстинкту бути ще кращою, і тільки, але, може, й для то­го, щоб ще більше уяскравити презирливу гримаску тих уст. Бо ж вона мала зараз йти грати роль кандидатки на майбутню орденоноску!


Такої ролі у неї ще не було. Хіба не пікантно!?



Редакція містилася за широченною площею, в ве­ликім рудо-рожевім будинку; Ата проходила поуз[17] нього багато разів, але ніколи не була всередині. Той будинок завжди гудів (і тепер), як велетенський вулик, — там працювали якісь невгамовні великі машини. В нижнім поверху крізь великі вікна навіть було видно деякі з тих машин.


Це тут була друкарня. Вище — складальний цех, лінотипний[18]. переплетний, експедиційний. А найвище — сама редакція.


Така піраміда. Вся ця піраміда назива­лася «Червоний Комунар», обласний часопис Обкому КП(б)У. Це зафіксовано не тільки в головах людей, а ще й на дзеркальній табличці з правого боку вхідних две­рей.


Ні разу Ата тут не була, хоч це так близько і хоч тут і працювало чимало її знайомих, в тім числі й молодий поет Олекса ВІТЕР, приятель її, якимсь там коректо­ром чи літературним редактором.



Вони піднялися на третій поверх, минули ряд дверей з написами назв різних редакційних відділів та підвідділів, бухгалтерії, загальної канцелярії тощо й зу­пинилися перед дверима з написом «РЕДАКТОР ГАЗЕТИ «ЧЕРВОНИЙ КОМУНАР» ТОВ. СТРАМЕНКО. Без докладу не заходити!».


Та тут двері самі відчи­нилися назустріч, так що не було потреби «докладувати», й вибіг сам Страменко, простягаючи гостинно й картинно руку: «Будь ласка. » Він був чисто виголений (чи взагалі такий стиль, чи тільки сьогодні?), в нове­сенькій, свіжо випрасуваній т. зв. «косоворотці», причісано-наодеколонений.



— Будь ласка!



В кабінеті сиділо ще кілька осіб, що й звелися на­зустріч. То були співробітники Обкому та інші спів­робітники чогось, — якісь, як видалося Аті, занадто бу­денні, порівняно з Страменком, люди, бо неголені, не­охайні, в заношених сорочках, — тут-бо (в цій країні взагалі і в місті Нашому зокрема) не прийнято щодня голитися та міняти сорочки, по-перше, нема коли й нема за що, й нема тих сорочок подостатком у крамницях, а по-друге, це ж «дрібнобуржуазний забобон гнилої Европи»! Тому голений і чисто вбраний чоловік виглядить усюди, як грішник, як біла ворона, бо. бо дійсно по-буржуазному, ніби дитя, щойно вийняте з купелі. От як Страменко те­пер.


Всі привіталися з Атою за руку й сіли. Обличчя у всіх засвітилися щирими привітними посмішками, бо без доб­рої людської усмішки не можна було дивитися на цю дівчину в скромній суконці з моряцьким ковнірцем і з тільки трішки-трішки підведеними устами, немов зумис­не, щоб поглузувати з такої звички «красунь», що від Бога краси не мають. Ату запросили сісти теж: в м'якому, шкірою оббитому кріслі-фотелі.


А в Страменковому кабінеті були тільки такі крісла — оббиті чорною шкірою, глибокі й вигідні фотелі, та ще така ж чорношкіра канапа під однією стіною, на якій навіть лежала маленька бар­виста подушечка, вишита українським орнаментом, на­ставивши лукаво й нашорошено вушка вгору.



Всі сиділи, лише Страменко стояв посередині, ніби зу­мисне рисуючись перед гостею своїм випрасуваним і та­ким панським виглядом. Він щось там говорив, важно, велично жестикулював, а Ата й не чула допуття — вона дивилася на Страменкову фігуру взагалі й їй було чомусь досадно. Вона би мусіла пишатися, що стільки їй уваги й що це редактор так вирядився заради неї (заради неї ж!!), а їй — досадно. Не сподобався він їй на цей раз. Набундю­чений, пиховитий, зарозумілий, а вигляд, як у кота.


Ну зовсім, як у кота! Він так походжає, ну, так якось набундю­чено й «елегантно», й так рисується, а риси обличчя. ну, як би їх схарактеризувати. Підлабузник, не підлабузник, але щось таке подібне, — величні і в той же час вкрадливі жести, єхидні очі, тонкі злі уста, нахил голови такий, як у того достославного «чєґо ізволітє. » Хоча він і тримає ніби її гордо. Ата згадала байку про Чубенкову дискусію з цим Шефом і організатором «Червоного Комунара», ще й винахідником цієї назви — згадала дискусію й Чубенкове резюме в ній:



«Ех, ти, Страменку! Почервонив ти червоне й без те­бе. Так ніби комунари бувають білі! Отут ти й увесь, та­кий як є. Застрахувався в благонадійності на цілих 200 процентів!


Але той, що вигадав назву «Завод ЧЕРВО­НА СИНЬКА», все-таки побив тобі рекорд, бо він пере­виконав план на 400 процентів. Доганяй же, Страмен­ку, «Червону Синьку». » — згадала це і засміялась. Всі присутні сприйняли це як вияв великої радості з їхньої уваги, й почали ту увагу виявляти ще пильніше, енергійніше, — розпитували про се, про те. І Ата всім гостям охоче відповідала (зумисно охоче).


Розмова вив'язувалася так, що Страменкові, господареві цього кабінету, ніяк було й слова вставити. Але він на те гос­подар, опанував ситуацію — заліз за стіл, накритий склом поверх зеленого сукна й заставлений різним ре­дакторським причандаллям — приладами для писання, стосами книг і довідників, аж двома телефонними апа­ратами, скринькою для тютюну тощо, — всівся важно в своє крісло й кахикнув значуще. І вся увага перейшла до нього. Страменко керував тепер бесідою.


Ату питали про її працю, про її біографію, про її плани. Ата ніяковіла, бо занадто офіційно починали копирсатися в її житті, але відповідала, — стримано, стисло, коротюнько. Де вчилась? — там-то. Скільки років? — стіль­ки-то.


Плани? — жодних поки, працюю. Не планую. Біографія? — не пам'ятає дитинства, трохи пам'ятає роки безпритульності. Чи член комсомолу? — ні.


Це викликає щире здивування й явне огірчення у присутніх. Хтось запитує-стверджує, що вона хоч і не член комсомолу, але напевно вступить в найкоротшім часі. А Стра­менко навіть досить прозоро й недвозначно натякає, що перспектива, яка її чекає, навіть вимагатиме того, щоб вона була комсомолкою. Інші стверджують кивками та мугиканням Страменкові слова, здогадуючись, про що мова. «Отже, йдеться таки про орден», — думає Ата, але не каже ні «так», ні «ні». Перевела розмову на інше, їй мулько.


Вона зовсім не розуміє, для чого Страменко накликав цих, заштурханих дійсністю й «політикою», людей, — адже ж не вони видають ордени, й це не уря­дова комісія! А втім, почім вона знає, як то видають ті ордени. Ату питали про її працю, захоплювались її мистецтвом, пророчили їй велике майбутнє. Потім зайшов Колька Трембач з фотоапаратом і спеціальним приладом для запалювання магнію й сфотографував усіх, власне, Ату в оточенні всіх цих неголених і досить замотеличених людей. Потім сфотографував ще раз Ату і то так, що вона ніби сидить поруч зі Страменком, в оточенні знову ж таки всіх тих неголених і замотели­чених людей.


Після того всі інші пішли геть, попрощав­шись з Атою й з редактором, лишились вони тільки вдвох. Ще трохи побув Трембач, сфотографувавши Ату (саму), а також Страменка ще кілька разів, а потім і він пішов. Лишилась Ата з редактором.


Редактор зразу змінився — вигляд його став занадто ліричний і з натя­ком у всій фігурі, мовляв, — «це ж я все для Тебе так ви­рядився!» Його огорнула легенька меланхолія й найшла «надзвичайна щирість». Він вийшов з-за столу й хотів сісти біля Ати, але не зважився, — дівчина так нашоро­шилась, що відвага геть щезла зразу й він знову заліз за стіл. Закурив і почав говорити про свою пошану до неї та що це він, іменно він! хоче «організувати» їй орден. Ата слухала його через п'яте-десяте, а сама думала, як би їй вибратися звідси. «Він хоче «організувати» їй ор­ден!?» Досі думала Ата, що то робиться інакше, що ор­дени не «організовуються». Але не стала сперечатись.


Зрештою — може, й так буває, може ж, і «організовуються». З нудьгою озиралася по кабінету. Страшнува­то їй тут. Але — «та соромся ж, боягузко!» вже глузува­ла з себе, оговтуючись; нехай говорить. Страменко го­ворив, а Ата розглядалася, які то апартаменти в редак­тора «Червоного Комунара», змагуна з «Червоною Синькою».


Це були досить імпозантні, як на місто На­ше, апартаменти. Кабінет великий і дуже добре обстав­лений, і так обчіпляний різними мапами, телефонами та різними схемами й діаграмами, ніби це штаб світової революції. Звичайно, Ата штабу світової революції ще ні разу не бачила, але бачила багато інших «штабів ре­волюції» на сцені, й вони були куди менш імпозантні, а значить, це більш подібне до штабу революції світової, отак той штаб мав би, далебі, виглядати. На одній стіні висить величезна мапа обох півкуль земної планети, об­тикана якимись прапорцями різнокольоровими та різними значками й фігурками. На іншій стіні — до­кладна мапа України.


Потім мапа їхньої області. І все це в прапорцях, у значках, в червоно- й синьоголових бу­лавках. Над столом великий кольоровий портрет Сталіна. Обабіч нього менші портрети Маркса й Леніна.


В кутку етажерки з книгами в червоних палітур­ках — твори Сталіна й Леніна. На столі — посередині — гіпсові бюстики Сталіна й Леніна, потім телефонні апа­рати і безліч різного причандалля для вигідної редак­торської праці. А Страменко говорить.


Ата вслухаєть­ся одним вухом — він, здається, закінчує свій штурм словесний. А закінчуючи, він говорить щось таке, що Ату й здивувало, — він «зовсім не настоює, щоб вона вступала до комсомолу», навпаки, потішає, що то нічо­го, що бувають люди, як-от вона, потрібні й вартісні навіть поза комсомолом. Навіть, може, це добре. Ав­жеж, дуже добре!


Він їй допоможе вибитися в люди. Це він хоче організувати їй орден. Страменко вважає за потрібне повторити це кілька разів, з особливим натис­ком, з підкресленням.


А закінчив Страменко зовсім твердою обіцянкою, як присягою, що таки «організує» орден, бо це «від нього й тільки від нього залежить». «Від нього залежить все».



Ата подивилась на канапу й на подушечку, що так лука­во наставила вушка, й раптом спаленіла вся — занадто виразні наголоси ставить Страменко в павзах помежи словами! Сиділа, як на голках, — мука це все слухати. Та ось Страменко запропонував їй оглянути цехи, машини, всю «технологію» — «як-то тую газету робиться».


Ата зраділа, зітхнула, визволена, й згодилась; аби лиш не сидіти тут один на один з цим всесильним організатором «орденів». Страменко телефоном викликав завідуючого виробництвом, і вони втрьох пішли оглядати господар­ство «Червоного Комунара». Вони оглянули химерні ро­зумні машини, т. зв. лінотипи, що стояли в окремім цеху рядочком і так манірно цокотіли, і так смішно носили залізними кулаками на довгих ліктях якісь мосянжеві[19] залізячки вгору, потім вниз, спускали їх, одливали готові рядки набраного тексту, десь вгорі в коробці самі розси­пали ті мосянжеві пластинки, розносили по канавках, де якій належиться бути, звідки вони вистрибували знову на легенький торк пальцем складача-лінотипіста. Смішно.


Лінотипісти всі молоді, гарні й всі такі важні (певно зада­ються!), при появі Ати всі так зосереджено й так красиво працюють. Потім оглядали ще химернішу машину: ро­таційну. Такий цілий сталевий дракон, що працює «як жи­вий» — друкує, сам ріже, сам фальцює[20]. складає й відрахо­вує часописи. Потім оглядали інші цехи — ручний скла­дальний, літографський[21]. цинкографський[22]. переплетний книжковий, друкарський, цех з багатьма маленькими машинами-автоматами.


Ату водили, як королеву. І всюди, куди вони приходили, робітники затихали й пильно диви­лися їй услід; напевно, чутка про орден давно й до них дійшла. Так вони обійшли всю «піраміду». Страменко був такий запопадливий, такий уважний, заглядав їй у вічі й, користуючись тим, що вражена баченим Ата не зверта­ла уваги ні на нього, ні на другого супутника, він все норо­вив торкнутися плечем до її плеча або ліктем до ліктя у вузьких переходах помежи стосами паперу, помежи тісно поставленими великими клітками-скринями, що їх тут звуть «реалами».


Ата зразу цього й не помічала, зосере­дившись всією увагою на зовсім іншому.



Це наддало Страменкові зовсім відваги («не помічає — значить дозволяє!»), й коли вони повернулися знову до Страменкового кабінету на хвилинку, перед тим як Аті відійти, за забутою хусточкою Атиною, він досить про­зоро натякнув, що орден здобути зовсім легко, лише Аті треба буде до нього прийти. е-е. ну для того, щоб де­що устійнити остаточно, деякі там дані, бо від цього, зрештою, залежатиме справа ордена. І зайти вона му­сить найближчим часом. Завтра. Неодмінно!



Ата не зрозуміла Страменка, бо в голові їй шуміло від усього баченого й чутого, від ритмічного й безугав­ного шуму машин та вентиляторів у цехах і від власної тепер хапливості швидше відійти звідси, — і вона нічо­го не сказала.



Проводжав Ату той же Колька Трембач, молоденький фоторепортер газети, комсомолець, колишній безпри­тульний і взагалі «шибайголова», як його називали Атині подруги, «дівчата нашої країни», до речі, безсловесно й таємно закоханий у Ату по самі вуха. Але він про те ніко­ли навіть натякнути б не зважився, де! хіба такий «смаркач» про такі речі зважився би говорити! У нього ще й язик для того не повертається; його тільки зраджували наївні очі, що ще не навчилися криводушити.



Проводжаючи Ату з доручення «самого» Страменка, Колька вивів її на площу, озирнувся на редакційний «хмародряп» і досить таємниче та загадково посміхнувся:



— Я той. Я Вам зроблю картку на пам'ять. з това­ришем Страменком. От буде гарна пам'ять.


Ще й побільшу. — а усмішка, крива й зла, блукає на устах.



— А чого ви посміхаєтесь. Ще й так криво!



— А так.



— А все ж таки?



— Зі знаменитим чоловіком ви знялися, товаришко Дахно. Власне, я вас зняв. Це велика честь.



В голосі глум, і Ата почервоніла. Розгнівалась. Вона знала, що глум той з «великого чоловіка», але в якійсь мірі це тепер торкалося й її.



— А все ж таки. Ваша посмішка єхидна. Ну, го­воріть!



— Гм. Цей підлабузник і безпринципний хам. Ох!


Вирвалось. — Слово, що вирвалось, злякало самого Кольку, він схаменувся, озирнувся навколо, подивився спідлоба на Ату, закашлявся удавано, потім позіхнув широко й махнув рукою. — Ах, киньмо.



— Ні, ні, говоріть!



— Киньмо. Я взагалі нічого не говорив!



— Це правда, ви дійсно нічого не говорили. Але — все ж таки.



— Нічого. Гм. А як він дер на вас баньки!


Ух. О, він давно й дуже вами цікавиться й дере баньки. (А в голосі ніби нотка особистої образи).



Ата посміхнулася. «Ну, хто на неї не дере баньки!» А вголос:



— Що за дурниці ви говорите!



А Колька вже ніби й не чує. Уникаючи вже зовсім цієї теми, підносить футляр з фотоапаратом на долоню, тримає його так, задуманий, насуплений, такий смішний, як півник цибатий наїжачений, хотів щось іншого сказати й передумав.



— Нехай колись. Як уже ви станете орденоноскою. Чи ви тоді так забагатієте, що.



Ата зломила брови, почервоніла буйно й брякнула люто:



— Не меліть катзна-що!



Тут їх здибали знайомі, й розмова на тім урвалася. Так і лишилося невідомим, як треба розуміти «не меліть казна-що». Чи «не меліть катзна-що», що я стану



орденоноскою? Чи «не меліть катзна-що», ніби я запи­шаюся, як стану орденоноскою?



А чи «не меліть казна-що» взагалі?



Лишившись сама, Ата спробувала розібратися у всьому, що сталося. Виглядає на те, що таки хтось всерйоз заміряється начепити їй ордена. А також ви­глядає на те, що хтось хоче при тім зварити свою ка­шу. Згадала, як Страменко супроводив її по цехах, і аж тепер дійшло до її свідомості, що він уперто тор­кався плечем до її плеча, так уперто й так змислово ж і так зазирав їй у очі.


Дійсно «дер баньки», мовляв той малий. Бр-р-р! Аті стає бридко.


Ату розбирає до­сада і в той же час розбирає сміх.



Досада й сміх!



Їй хочуть «організувати орден», і зовсім дешево.



Ну, не досада. І не сміх.



Але по спині повзе легенький холодок, і робиться зовсім не до сміху.



«Ну, а як тобі таки справді запропонують орден. І що ти зробиш? Га? Га? Плюнеш у очі. »



Але це ще не страшно, орден — то й орден, а страшно те, що стелило слідом, так боляче стьобнуло по свідомості:



«Купують тебе! Купують, дівчино. » — і тут їй стає моторошно. «І за орден той запросять високу, ой яку ви­соку ціну! Вже просять!


Не просять, а вимагають. Ви­магають. Але й це ще не вся ціна, що хоче той Стра­менко (від цієї думки її кидає в жар), а головна ціна в іншім — станеш ти канаркою.


Зв'яжуть тебе золотим тим ланцюгом орденоносним. Вже в'яжуть!»



Чим більше Ата думає, тим ясніше бачить, що її в'яжуть і таки зв'яжуть. Якщо заповзялися, то напевно зв'яжуть.



І тут Аті згадалася Оксана Петрусенко, ця краса й гордість цілої республіки, згадалася нагорода її орденом, спекуляції навколо цього, загадкова її смерть, либонь, за участі тих, що давали орден. Ату огортає отороп.



А вона ж Оксану Петрусенко не тільки обожнювала й любила до безтями, а й була її, так би мовити, підшеф­ною, ще студенткою бувши.



В театрі всі — товариші й товаришки — поздоровля­ли Ату. Неприховані нотки заздрощів бриніли в щирих і нещирих тих поздоровленнях. А Ата була сумна.



Того ж вечора передали їй, що дзвонив редактор «Чер­воного Комунара» й просив сказати їй, щоби вона не забу­ла про заповіджене інтерв'ю. Зразу Ата не зрозуміла, про що мова й що це значить, а потім згадала Страменкове запрошення при кінці візити! Згадала його натяки, згада­ла шкіряну канапу з вишитою подушечкою, що так лукаво виставила вушка, і — в душі її закипіло, заклекотало.



Ата більше не зайшла до «Червоного Комунара», до кабінету її великого редактора — ані на другий день, ані на третій, ані на четвертий. Ніколи!



Сластьон, що належав до числа небагатьох, які не поздоровляли Ати, дивився на дівчину й чомусь посміх­ався. Аті страшенно хотілося спитати в нього, чого він посміхається. Але не спитала — ану ж він з властивою йому прямотою бахне щось таке, від чого вона згорить з сорому.


Ткач теж зустрів якось Ату в фойє і потис їй ру­ку міцно, і на цей раз не був такий понурий, як раніше, а засміявся зовсім безпричинно.



А Страменко був дуже й дуже на неї розгніваний і взагалі на всіх розгніваний. Так передав їй той смішний Трембач. А передавши, потішив:



— Не журіться, товаришко Дахно! Я вам колись сам «організую орден», та не такий, в сто разів кращий! їй-бо!



Він так і сказав — «організую орден».



Ата спалахнула на ті слова і страшенно здивувалась:



«І звідки він те чув!?»



Страменко ще двічі присилав спеціального якогось «редактора» з «Червоного Комунара» й дзвонив теле­фоном. Але Ата не пішла, мотивуючи тим, що їй «стра­шенно ніколи» та що в неї «голова болить». Знала, що накликає на себе велику біду, а в кожнім разі наживає ве­ликого ворога, та що це їй може коштувати праці, але ж. Так багато ходити по той орден.



«Ні!» На тому й крапка.



Але фотографії й інтерв'ю Ати таки з'явилися в га­зеті. Чи по інерції? А чи, може, справді він хоче таки втелющити їй ордена?



Чого не договорив Колька Трембач? — от що цікави­ло Ату.



Але вона того не взнала. Та й сам Колька Трембач не знав як слід, чого він не договорив. Він тільки хотів сказа­ти (власне, й сказав, тільки не розшифрував), що Страмен­ко хамелеон і безпринципний кар'єрист, і шкурник, лізе по головах людських без жодних викидів сумління.


Та що йо­го побоюються й не люблять навіть однопартійці, видатні діячі міста Нашого, ставляться до нього трохи з огидою, як до безоглядного вислужника, що пробиваючи кар'єру, не пожаліє й рідної мами. Ось це хотів сказати Колька Трембач, те, що йому достоменно відоме. Але за цим ще ж було те, що Кольці зовсім невідоме або мало відомо, бо він дуже молодий. А втім, він щось таке чув теж, підслу­хав.


Бо хіба мало чого говориться поза життьовими офіційними лаштунками, особливо коли старші люди за­ховаються десь на відлюдді, й добре вип'ють, і мають ілюзію безпеки. А те, що він чув одним вухом, це ось що:



Цей «безпринципний хам» видряпався нагору по го­ловах своїх найкращих друзів, колишніх своїх товаришів боротьбистів та інших «ухильників націоналістичних», зрадивши їх і продавши поштучно. Оклепував їх і відда­вав на розп'яття, як той Юда Христа за тридцять срібних. Останнім боротьбистом, якого він допоміг розп'ясти, був один нарком. Ось таке підслухав Колька і міг би розказати. А може, й не зміг би розказати, бо та­ки страшнувато.


Авжеж.



Для чого це Колька підслухав? Хто його знає. Є вуха, і в них набивається всіляка всячина. А, зрештою. хто ж його знає! Це загадка.


Зрештою — все може бути. Як вільно старшим видряпуватися без жодних викидів сумління по чужих людських головах, то чому не вільно молодим теж? І таке може бути.



Все може бути.



Серед цього торжища різних «героїв нашого часу», се­ред потворного цього маскараду, серед жорстокої гри в піжмурки одного з усіма і всіх з одним — гри в піжмурки з честю, з совістю, з життям і смертю, — все може бути.



Все може бути!



XII



«Генеральна лінія»



Сам паша турецький Гірей стрепенувся й забув про свою кохану «ханум» якраз посередині зворушливого ліричного монологу, й стрепенулися всі одаліски, ле­жавши так мальовничо біля «водограю», втратили вмить горду й ліниву апатію східних красунь, коли до них, на самісіньке нібито подвір'я паші з'явилися не­сподівані гості — знаменита Людмила Богомазова, «Генеральна лінія», і. Сазонов! Тільки хто прийшов у супроводі кого. Вона прийшла в супроводі Сазонова?


Чи Сазонов прийшов у супроводі Богомазової.



Від несподіванки всі заворушилися, а потім знову завмерли.



— Можна до вас? — напівсерйозно, напівбайдуже спитав Сазонов, звертаючись до всіх зразу і в той же час ні до кого, як справжній владика тут і на всій землі цій.



І, не чекаючи відповіді, почав роззиратися біля себе нав­коло, очевидно за стільцем, пошукуючи, щоб сісти.



Сластьон спалахнув, нахмурився. Він страшенно не любив, коли перешкоджають йому в праці, коли захо­дять за сцену чужі люди, і згарячу міг полохнути не тіль­ки Сазонова; в ньому жила гордість і амбіція мистця, що вважав себе й свою працю понад усе й понад усіх, і навіть понад королів. Борюкаючись, щоб опанувати се­бе, спитав хрипко:



— Чим можу е-е. служити. е-е.



— Та ми так, подивитись, — посміхнувся Сазонов, все роззираючись. — Можна?



— А-а. «так».



— Та можно, чого ж. — перебиваючи Сластьона, швиденько й сердито буркнув Харитон за спиною Сазо­нова, рятуючи ситуацію, зумисне втрутившись, щоб не дати Сластьонові чогось «самашедшого» бабахнути. — Та можно чого ж. Просю. ось тут. — Харитон встав із стільця, на якому сидів у кутку величезної сцени, біля вхідних дверей, у які ввійшов Сазонов з компаньйон­кою, швиденько дістав з-за декоративного мотлоху ще одного стільця й поставив поруч:



— Просю, ось тут. — і змахнув полою піджака зі стільця пилюку.



Сазонов подивився на стільці, потім подивився на Людмилу й показав очима, мовляв, «сідай», а сам ви­йняв цигарку, спокійно постукав мундштуком об ніготь, спокійно вклав її в уста під пильними поглядами усіх присутніх і при загальному нашорошеному мовчанні за­курив, а сам усе посміхався, трохи байдужою, трохи іронічною посмішкою, оглядаючи всіх примруженими очима (а може, тому, що очі мав примружені, видавало­ся, ніби вугласте його, щелепате лице посміхається). Подивився на чарівних «одалісок» і на чарівних «ра­бинь», подивився на пашу турецького, подивився пиль­но на «ханум» — і по обличчю перебігла якась загадко­ва гримаска й щезла.



Сердитий Харитон кивком голови показав Сазонову, на плакат на стіні під протипожежними балонами — «КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО!», але Сазонов явно збирався відходити — курив і застібав ґудзики на гумовому військо­вому плащі. Ще якусь мить постояв, пустив хмару диму, потім мовчки приклав руку сталінським жестом до дашка кашкета на прощання й пішов собі геть. Людмила Богомазова лишилася сама, віч-на-віч з усіма незнайомими, таки­ми відчуженими, нашорошеними. Вона теж відчужена. Постояла трохи, струнка, гнучка й дуже вродлива, — ніби демонструючи себе з викликом, свою вроду, свою суконку, капелюшок, нафарбовані уста й налаковані нігті, білі рука­вички й гарну шкіряну торбиночку на блискучім ланцюжку, — потім обернулася до стільця, подивилася на нього апа­тично, явно наслідуючи Сазонова, й обережно сіла, ніби зробила стільцеві велику ласку.


Сіла. Така горда й байду­жа, самозакохана і в той же час з тавром безмежної нудь­ги на обличчі. Вийняла з торбиночки цигарку, теж посту­кала мундштуком об налякований ніготь, вийняла таку са­му коробочку сірників, як і в Сазонова, запалила.



Перервана праця не клеїлась. Якось всіх вибито з колії, збито з ходу. Лише помалу-малу все розгойдалося знову, але вже йшло не як раніше, а так, ніби тому ходакові загнато в ногу шпичку, — йшло, шкутильгаючи.


Сластьон був лютий, всі актори нашорошені, надто дівчата, — якось воно паскудно стало працювати під безвиразним і холодним, і по-чортячому демонстративно гордим та презирливим поглядом цієї зухвалої гості, цієї прославле­ної «Генеральної лінії», оповитої пікантною славою ко­ханки всіх вельмож, більших і менших.



Ось вона яка!



Усім відомі були чутки й різні «історії» про неї, знали її страшну славу, але ніхто не мав ще нагоди спостеріга­ти це «сьоме чудо світу» отак на своїй сцені, зблизька, при самій рампі. Тепер вона прийшла сама сюди і кожен не міг одвести від неї очей з цікавості.



«Так ось вона яка!»



А Людмила Богомазова прекрасно знала, ЩО саме про неї всі присутні думають, що їм відома вся її історія і всі її «історії», й кути її нафарбованих уст демонстра­тивно опускалися — демонстративно презирливо й бай­дуже, холодно так, а очі мружились згорда.



Людмила сиділа на однім стільці, а другий стояв тісно поруч, і той стілець, будь він неладний! — псував усім настрій. Так ніби на нім сидів «він», її невидимий супутник, той грізний гість, що так по-сталінськи відса­лютував рукою до дашка форменого кашкета; він ніби зовсім і не вийшов, а лише одяг шапку-невидимку (чи «шапку-енкаведимку», як хтось десь колись пожартував у місті Нашому) й сидить тут же, на тім порожнім стільці. Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — «а, нехай ти сказишся!» — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама.


Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щи­том непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її по­тривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, зги­наючи червоні п'явки повних губів підківками.



Людмила курить цигарку за цигаркою, і ніхто їй не може заборонити того. Харитон кахикнув був і заїкнув­ся, як завжди, сердито й безцеремонно, що курити б уже й годі, але Січкаренко шикнув на нього, а вголос промо­вив (щоб і Людмила ж чула!) — «Лишіть людину в спо­кої!». А Сластьон нетерпляче махнув рукою, мовляв — «Ах, тихо там.


Залиште її, нехай собі сидить! Не пере­шкоджайте праці!»



Так і лишили Людмилу в спокої. Вона просиділа до самого кінця, не проронивши за увесь час ані слова, ані звука. Чого вона сиділа? А так, сиділа собі, та й усе.


З ви­разу обличчя виходило, що ніщо її абсолютно не ціка­вить, що до всього їй байдуже, що вона сидить, бо діти­ся їй ніде, що вона нудить світом і не знаходить собі місця на цій землі. Що вона самотня, всіма презирливо обшіптана й обзлословлена.



Принаймні такі рефлексії зринули в Ати. Ця диви­лася пильно, дуже пильно на гостю помежи ділом, роз­двоївшись увагою між тим ділом і «Генеральною лі­нією». Вона бачила її кілька разів мельком і зовсім зда­леку, чула про неї всі фантастичні речі і не сподівалася, що вона така, як от зараз виглядить, — така гарна і та­ка. трагічна.


Атож. Слава пропащої повії робила, як звичайно, її образ в уяві кожного зовсім потворним. А в дійсності — той образ гарний і дуже трагічний. І чим більше Ата дивилась на цю повію, тим глибшало це її враження, незважаючи на всю браваду Людмили й її злобну машкару, тим більше їй було її шкода. Аті зда­валося, що вона бачить її наскрізь за тією злобною машкарою.


Це колишня дочка купця чи навіть архієрея; їй приділено долею цвісти б пишно і мріяти ніжно, як і кожній дівчині, а особливо багатій, — мріяти про казкових лицарів, про королевичів, про каз­кове майбутнє, про святе кохання. про дитячий сміх. про родинне щастя. про блискучий феєрверк радості. Але сталося з світом те, що сталося. І через оте, що сталося, з причине не від неї залежних, вона упала з високих високостей на самісінький низ, на саме дно трагічної дійсності, аж на самісінький спід, в кате­горію «соціально чужих», «класово ворожих», «бившіх». І все, що потім вийшло, вся ця кар'єра «Ге­неральної лінії» — це вислід того соціального падіння вниз, на соціальне дно, жорстокий жарт химерної долі. Вона така юна, як і всі «дівчата нашої країни», їй років 26, не більше, і в той же час — вона така стара.


На ній трагічний досвід цілого пропащого покоління, скинутого на соціяльне дно, з якого можна піднятися їм тільки дуже дорогою ціною. отакою ціною.



Аті було жаль цю демонстративно горду й таку де­монстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, ко­ли погляди їхні якось зустрілися.



Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і спов­нений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, «бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!» Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої «лінії» жодної риски, яка би виклика­ла співчуття.


Просто тупа, горда з того багна, в якому зав'язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пи­шається своїм становищем і своєю дикою славою.



А Людмила Богомазова курила; характерно так, як ку­рять подібні жінки в Одесі або в американських кінофіль­мах, і кутики уст її. Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли.


Во­ни зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно. І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,



— вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але. ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і бру­тально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє. Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік



— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося. то її власне серце тремтить, її шляхетне серце.



Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро про­пащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зне­ваги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього ото­чення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказа­ти, що до всього іншого їй байдуже. «Наплювати!» — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія.



Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші «джиґуни»; не зважили­ся приступити до цієї «Генеральної лінії», оповитої славою «приступної для всіх».


Ясно, для всіх «вели­ких».



Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюва­ної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні «здраствуй», ні «прощай». Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.



Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише не­означено рукою.



А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:



— Шльондра. — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а.



Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул «Генеральна лінія», але ніяк не міг то­го перетравити своєю упертою й простою головою, що значить «генеральна» та ще й «лінія»? Смішно й непра­вильно!


Генеральна репетиція — це так. А «Генеральна лінія» — ні. Треба казати «Генеральська» і, очевидно, «шльондра», а не «лінія».



І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає. тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би «куртизанка», вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка.


Словом — «Генеральна лінія», як не крути, як не верти.



Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над «МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ». Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й кури­ла. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. «Хай сидить!» І навіть Харитон подобрішав і вже не ка­зав на неї «шльондра» позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: «Отут. »



А відходячи, додавав про себе: «Сиди собі й мовчи!»



І Людмила сиділа й мовчала.



Але що ж її сюди гнало? Чого?



А хто ж його знає.



Найбільше скидалося на те, що їй робило величезну затаєну приємність демонструвати тут свою зневагу й презирство до всіх і до всього і що вона якраз заради цього сюди й приходила.



XIII



Культпохід



Багато часу й енергії забирали культпоходи на заво­ди й у навколишні колгоспи та на цукроварні. Це, прав­да, множило славу театру, але не і вимучувало людей до решти — бо тяжко пхатися по кепських шляхах, з кепсь­ким транспортом, у весняну або осінню негоду, тягти з собою увесь реквізит і навіть декорації (спеціальну гарнітуру оформлення для малих сцен), а потім грати на тих колгоспних манюсіньких, найпримітивніших сце­нах. Ліпше в заводських клубах та театрах при навко­лишніх цукроварнях і комбінатах, бо там більші достат­ки; й культурний поступ пішов наперед порівняно з се­лом, але все ж і туди відбувати «культпоходи» було тяж­кувато. Хоча, сказати по правді, це завдавало надто ве­ликого клопоту тільки адміністрації, яка мала з тими транспортними й іншими труднощами ламати голову, молодь же не дуже-то тим і печалилась. А часом їй навіть було й цікаво відбувати такі «циганські» мандри по своїй землі й відкривати на ній «Америки» невідомо­го й незнайомого досі.


Буває так, що людина живе на своїй землі й відкриває на ній «Америки».



Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому «комі», з нагоди «прориву» по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають «прориви», на тему, як же й цей «прорив» залатати, — аж похрипли, якщо судити з ди­ректора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання про­ривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведе­но — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецт­во як — «засіб організації» душ і тіл на «героїчні», «соціяалістичні подвиги труда».


Повернувшись злий і по­нурий, Ткач звелів театральному «ударникові-стахановцеві» Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбу­ти в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпохо­ду. Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати. Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь голов­ний ентузіаст латання прориву з центру категорично ви­магав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поста­вив нову п'єсу, ту, що тепер готують. Уявити тільки, Що може стрелити в голову від ентузіязму! Ткач всі нер­ви Стріпав, і охрип, і ламав руки з одчаю, доводячи безглуздість пропозиції.


Але високий гість з центру, з само­го ЦК, товариш Маслов, був невблагальний, тим біль­ше, що дерзкі заперечення Ткача були зовсім противні його «нраву», — він спокійнісінько й категорично насто­ював на своєму. І аргументи виставляв непереможні: «Що, п'єса не готова? Нічого, нічого, це не хліб пекти, що мусить бути готовий, без закальку. Та й то й з закальком[23] люди їдять, коли треба.


Зараз — треба! Ви пра­цюєте над якоюсь там п'єсою вже три місяці! Аж три місяці.


Товчете в ступі все те саме! І увесь час дістаєте державні гроші! За що дістаєте? Це марнотратство! А щоб не було марнотратства — їдьте в колгосп і ставте!


Не готова? Нічого, для колгоспу зійде. Це навіть добре, перевірка в масах, а тоді допрацюєте решту з заувагами трудящих — внесете корективи на підставі досвіду й виставите в місті. Дві користі зразу.


Я настоюю на цьому! Кампанія підтягування головних колгоспів ва­жить більше за всі ваші театральні амбіції!!»



Ну й що ти зробиш з таким ентузіястом!?



Після гарячих, і довгих, і небезпечних дискусій з гос­тем з центру упертий Ткач все-таки переміг.



Зійшлися на тому, що Ткач дає театральну бригаду, яка поставить одну дію з «Платона Кречета» (цим, го­ловне, й було заткнуто рота гостеві з центру, попробуй-бо поперти проти такого партійного туза, як автор тієї п'єси, товариш Корнійчук, сталінський протеже! — хоч і було явним безглуздям ставити для колгоспників одну дію, без цілості!). З вдячності Ткач ще гарантував пару концертових номерів — солоспіви і, може, та­нок.



Так зачинався цей культпохід. Досить анекдотично.



Січкаренко сформував культбригаду з самої молоді (щоб не тривожити кості старших), на другий день уранці їм подано вантажну машину, вже наповнену іншими культпоходівцями, і вони рушили в якийсь там «колгоспний кущ» (кілька об'єднаних колгоспів) під на­звою «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».



Культпохід пхався кількома машинами вантажними, в яких, як виявилося, було ще багато додатків до «культбригади» — від учителів, від піонерів, від комсомолу, від жінок, від профспілок, від т-ва безвірників. А також їхало й головне начальство. І Павло Гук теж їхав з на­чальством. Це-бо мав бути дуже важливий і вирішаль­ний «культпохід» — в найголовніші-бо колгоспи об­ласті, в найголовніший колгоспний «кущ»! І гість висо­кий з центру їхав, і Людмила Богомазова теж з ним, бо ж. бо ж «не могло ж все начальство партійне їхати на таку вирішальну битву без своєї генеральної лінії!» — так зізлоязичив хтось.



Для Ати цей культпохід був дуже цікавий тим, що во­на мала побачити найпередовіший колгоспний «кущ» области влітку, в порі найбільшого цвітіння й вагітності всієї природи й всієї землі цієї щастям і всіма благос­ловеннями неба. І вона побачила.



Начальства напхалося в «кущ» повно, насмерділи ма­шинами, наробили рейваху, ніби сталося щось не­ймовірне, надзвичайне, ніби це вже мають починати світову революцію, але в «кущі» самім ніякого особливо­го відруху, тиша, утома й безлюддя. Увесь цей «кущ» — це велике й колись багатюще село К-ва. В ньому було аж п'ять церков колись, з чого можна судити про його величину. Тепер не бовваніє ані один хрест ніде, тільки можна бачити оддалік кілька облуплених і понадщерб­люваних бань (бо їх потрохи розбирають).


В селі —аж сім колгоспів, і вони ото й становлять собою «кущ», тобто об'єднання тих колгоспів у своєрідний, так би мо­вити, соціалістичний трест.



В центрі «куща» величезна площа, ніби поорана, так укрита сухим груддям глеюватого ґрунту, розчавленого після дощу тракторами та возами та так і присохлого, і міцного, немов бетон. Поміж тим груддям, помежи глибокими, на всі боки продавленими, борознами колій шаліє бур'ян і колючі будяки. В центрі площі — якась фантастична будівля з ґратчастими вікнами — гамазей[24] чи якийсь окремий колгоспний склеп[25]. а при ньому й кон­тора «куща». Колись, кажуть, то була Троїцька церква, потім з неї зняли хрести й дзвони й звалили геть бані, а решту достосували до нової дійсності — тому в цієї будівлі такий фантастичний, зовсім модерний вигляд.


Оградки навколо церкви теж не зняли, і через ту оградку вся будівля скидається на якусь фортецю. Навколо жодного деревця — чи вирубали, чи й не було ніколи. По один бік величезної площі стоять рядочком кілька­надцять. ні, кілька десятків. селянських комор; всі во­ни вишикувані рівненько і. побілені, одні цілком, інші наполовину. Таке враження, що їх побілено спеціально для того, щоби старі хазяї не впізнали своєї колишньої власності, — це ж їх постягано сюди з одноосібних, а найперше з колишніх «куркульських», садиб і тут усуспільнено, на майдані, посеред села.


А усуспільнив­ши, побілено, щоби так відзначити їхнє вихрещення в нову віру й почати нову еру їхнього існування. Так циган перефарбовує коней.



По другий бік площі — велике подвір'я колгоспу «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА», що видно з вели­кої вивіски над брамою з обаполів, яка нагадує більше «тріумфальну арку» часів громадянської війни. Ім'ям цього колгоспу названо цілий «кущ». На шпилі арки мо­тається вицвілий прапорець (був червоний, та дощі ви­прали, а вітри витіпали геть червоний колір). Вивіска на­писана сільським малярем якимись фантастичними літерами, що ніби перепилися самогонки й тиняються, яка куди втрапить. Праворуч колгоспного двору — шко­ла, старого земського стилю. Ліворуч — якась довга спо­руда, не то воловня, не то барак.


Це, власне, й є колгосп­ний «кущовий» клюб. Так пояснив хтось. Тимчасово клуб, бо приміщення це спроектоване під воловню, та немає волів, через те його обернули на клюб.


Що це клюб — видно й з напису, коли придивитися зблизька, над вхідними дверима-брамою: «КЛУБ-СОЦ. перебу­дова». Далі праворуч і ліворуч поза майданом, обрамляючи його, як вистрьопана лиштва, садиби, власне, не са­диби, а лише стирчали самі покривлені хати, як старці потомлені, та де-не-де кілки помежи ними; ні тинів, ні плотів, ні загат, ні воріт — анічогісінького такого подібного не було; все геть розгороджене — гуляй вітер! Якийсь такий незвичний, космічно-неутульний вигляд.



Гості приїхали, а господарів нема! Лиш вийшов ста­резний якийсь горбань — сторож колгоспний, та назбігалося кілька голопузих малюків, витріщаючи зди­вовані й перелякані очі на приїжджих. Сторож пояснив, що голова в полі й велів, якщо приїдуть з города, дзво­нити в рейку, бо нікого дома нема — всі на буряках, про­ривають та полять, та на картоплі — обгортають саме, та й на інших різних роботах. Всі бригади гарують з досвіта до смерку. Зчинився дзвін-тарарам, бо в рейку, що висіла біля брами, взялося калатати кілька душ од­разу великими билами.


Дзвін підхопили по інших кол­госпах, в усьому «кущі», і в селі наче ковалі заклепали. А тим часом приїжджі почали господарити в клубі, лаш­туючи сцену — прибираючи та підмітаючи горбатий до­щаний поміст, навіть без заслони й без жодних інших те­атральних устаткувань. Ліпше з залею — там стовпці, а на стовпцях поприбивано неструганих дощок — є де сісти, є де й стати.



Після дзвону-лементу довго не було нікого. Десь хтось упертий і неначе розгніваний гатив у рейку далі щосили — таке враження, що люди поховалися від якоїсь біди, від якоїсь непередбаченої страшної екзекуції, яку приїхали робити невідомі чужаки й от виганяють усіх зі схованок, і наказують, наказують, наказують збиратися. збирати­ся. збиратися. примусово. примусово. обов'язково, під страхом ще тяжчої кари. Нарешті примчав голова, розхристаний, на замиленому коні, мовби на пожежу, сам теж: «замилений» — сорочка прилипла до ребер.


За голо­вою примчали різні його помічники, хто охляп на коні, а хто просто так. Потім почали помалу збиратися люди. Повільно, тиняючись, ніби їх хтось на налигачі тіг.



Уповноважений ЦК супився, гнівався, як же це так їх зустрічають! Га. А голова понуро кусав вуса, гриз їх і слухав нагінку великого начальника, слухав тупо й зітхав не до нього; сам він був ще зовсім молодий, але якийсь наче закам'янілий, вимотаний-бо дорешти. Потім голо­ва спокійно й тихо втомлено поясняв, що у них прорив на всіх ділянках — на буряках (і досі не проривано й не по­лото!) і на жучках (сила-силенна їх, і люди падають з ніг, борючись з тією поганню), і на довгоносиках (мільярди їх наповзло звідкілясь, з сусідніх радгоспних бур'янищ і пус­тирищ!), і на ховрахах (хай вони виздихають!), і на совці (хай вона пощезне!), і на коноплях. і на картоплях. І на шляхах (план великий мають!), і на меліорації (теж план!) — і всюди.


Прорив!



Гість поясняв, що тому вони й приїхали, що прорив, — з допомогою приїхали. А вони цю допомогу саботують, чи що?!



Ата чула їхню розмову одним вухом, і було їй того го­лову жаль — мило з чоловіка встає від тих «проривів», а вони от приїхали йому «допомагати» — будуть у ко­нюшні оцій «приставляти», ораторії «відчубучувати», «блазнювати».



Аті соромно самої себе, ніби вона у всьому винна, і на серці тяжко. А люди збиралися, ледве тягли ноги.



Поки люди отак збиралися, Ата пішла з «клубу» по­тинятися, щоби час згаяти. Вийшла й пішла навпрос­тець, куди вийде. Йшла понад якимсь окопом, зарослим кропивою. Звернула вбік — поминула кілька хат. її роз­бирала цікавість і острах — вона ніколи не бачила села зблизька, лише читала про села, але те, що вона читала, й те, що бачила тепер, не сходилось. Це було щось зовсім інше.


Оце село. Оці такі розкидані погорблені хатки, з підсліпуватими малесенькими вікнами, позати­каними ганчір'ям? Оці напіврозібрані хлівці, оці стовпці на місці тинів, і знову хатки з прогнилими, попровалю­ваними стріхами, зарослими бур'яном і нехворощею? Смішно навіть і страшнувато — на жилій хаті цілий ліс бур'яну! — як на могилі. Помежи хатами, скільки вона йшла, аніякісінької живої істоти: ані корови, ані кози, ані вівці, ані курки.


Ані романтичних мальв біля хат, ані та­ких же романтичних опішнянських глечиків і горщиків на тинах — свідків і супутників все ж якогось добробуту й комфорту, — бо й тинів катма. Лише де-не-де вору­шиться життя — півголі худі дитинчата кубляться в пи­люці. І якийсь жаль, якась насторожена й нікому не ви­словлена печаль на всьому. І здавна села не пишались особливим добробутом (згадала «Фата моргана» Коцю­бинського), але це й зовсім щось особливе. Це село. Та це ж пак і не село, це «колгосп».


Біля однієї похиленої на бік хати, з проваленою призьбою й зеленою від моху й лободи покрівлею, що згорбатіла на дві стороні, бави­лося на землі двоє малят, зовсім голісіньких, замурзаних, — вони їли жадібно лопуцьки кінського щавлю, аж очі заскалювали від оскоми, й щось будували в пісочку. Ата зупинилася біля них, — такі смішні й такі милі дітки! «А де мама?» — спитала меншенького, присівши біля них, аби щось спитати, бо де ж мама — на роботі, звичайно. Мале подивилося спідлоба, вовкувато так, во­роже, а далі бачить, що перед ним така гарна й привітна дівчина, посміхнулося й махнуло рукою в неозначеному напрямку, що треба було розуміти — «там десь», й зно­ву запхало щавель у рот. Ата пошкодувала, що не має при собі ніякого гостинця, бодай якоїсь грудочки цукру чи що.


Ну й щоб було захопити щось із собою! У вікні помітила сиву голову бабусі. Підійшла — «добридень». Бабуся закивала привітно головою, так здалося Аті. «Чи можна, зайти?» Так само бабуся закивала.


Зайшла до хати. І аж поточилась. Вона не знала, що це, власне, стара, доісторична картина — така-от хата селянська, що її ще Шевченко оспівав, ота, що в ній «неволя като­ржна», де й помолитись не дають. Вона таку бачила тільки в театрі, але там вона виглядала симпатично, бо мальована й опоетизована, романтикою оповита, а тут. Стіни цвілі й вогкі, хоч і літо, темно, низька стеля придавлює, гнітить, сволок ось-ось упаде, аж викри­вився від натуги, держачи старезну стелю й стріху, й лободу ту на собі, долівка горбата й пліснява, якесь ганчір'я у кутку поруч з піччю, — то постіль цілої сім'ї, либонь, колиска на довгих верьовках, смердюче повітря, затхлість, темрява. ледь-ледь її гострий зір юнацький розтинає ту темряву.


Біля вікна сидить ба­буся, сива-сива й згорблена, і киває головою. Киває безупину. Ба, вона киває зовсім не до Ати! — а взагалі, від старості та голова хитається, як засохла квітка на билині, сама хитається, безперервно, безупинно, як маятник на годиннику, який ось-ось стане нарешті.


Тоді голова перестане хитатися. Але поки годинник життя не став, голова хитається автоматично. Очі дивляться на Ату, пильні й чорненькі, як у мишки, але вряд чи вони її бачать. Зовсім не бачать.


Бабуся ди­виться, а мовчить. Ані словечка. Шийка у неї зморще­на й тонюнька-тонюнька, ось-ось уломиться. Як древ­ня чарівниця зі старовинної казки.


Аті робиться страшно. Вона змобілізовує всю свою відвагу, щоб не втекти. В хаті більше нікого. Ата постояла трохи, по­дивилась на бабусю й, бачачи, що та її не помічає, зітхнула й помалу вийшла.


От! Тільки малюсенькі го­роб'ята оці та столітня бабуся, а решта. Згадала роз­мову голови з гостем з центру.


Решта «на прориві», «гарують»! І діти теж усі старшенькі на прориві — десь довгоносиків збирають та ховрашків ловлять, та буряки полють.



Ата пішла назад, минаючи порожні, засмучені хатки. Тепер вона знала, чому така тиша й пустка кругом — у хатках тих тільки сидять старенькі-старенькі бабусі й хи­тають головами, вже непритомні, до краю спрацьовані, а біля хаток бавляться ті, що ще не вміють працювати, бо не вміють ще на ноги зіп'ятися як слід. Решта — «га­рує» десь за трудодні.



З тяжким серцем Ата прийшла назад через браму-ар-ку з написом «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».



В клубі вже було повно народу й іще та ще підходили нові групи. Люди йшли, як були на праці, — босі, прос­товолосі, чорноногі, замурзані потом або й мазутом, з попідкасуваними латаними штаньми, в порозхристуваних зашмарованих сорочках, в латаних спідницях, звісивши тяжко натомлені руки, ступаючи врозвалку натруженими ногами. Ніби дістали тяжкий наряд після й так тяжкого дня й мусять його виконувати, — йшли огинаючись, але йшли — мовчки, покірно.


Покірно, ось що впадає в око насамперед! Ата ще ніколи не бачила, щоб отак люди йшли до театру чи до клубу, — мов на каторгу. Так, як ото часом заганяють коня в стайню, де його щось раз налякало, а він все хоче обминути двері, норовить пройти мимо, якось прослизнути.


Але як ти прослизнеш, коли наказано йти — значить треба йти.



Всі примітивні ослони «партеру» були вже зайняті. «Гальорку» мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозо­лясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й тракториста­ми та ковалями кінчаючи. «Клуб» наповнився смородом бензину й автолу[26]. гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би на­зиватися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру.


Коли би їм навіть було звелено пе­ремінити робоче на парадне, вони би не змогли того зро­бити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те ска­зати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді роз­бредуться й не поприходять.



Старі люди сиділи похнюпившись, тупі, збайдужілі. Молодь пасла блискучими очима спідлоба за приїжджи­ми, вовкувато поглядала на «городян», що метушились, проходячи на сцену й зі сцени. «Городяни приїхали!» Молодь перешіптувалась, кой-де пирскала смішком, по­бачивши Людмилу з підмальованими губами чи когось із хлопців, вбраного по-городському, цебто в самих тру­сах, по-спортовому. «Городяни приїхали!» Дівчата й хлопці таки почувалися поганувато, бо вроджений інстинкт чепуритися перед собі подібними, щоби при­вернути увагу, заявляв себе, але зразу й пасував — дівча­та бгали під себе (під лавки) свої репані босі ноги, по­биті на груддях та колючками поколоті, ховали свої под­ряпані литки; а хлопці не знали, де подіти їм свої заш­маровані й латані штани, часом продерті на колінах, і такі ж нефасонні сорочки. Добре, що хоч в «залі» півтемно, а ще краще, що так тісно.



Але й ці іскри живої реакції на дійсність пригасали, — бо навіть молодеча невтомність має межу, особливо коли вона прийшла сюди просто від буряків, від майстерень, від тракторів, з полів і плянтацій, від будованих доріг і канальських робіт меліоративних, — з усіх місць, де вони ла­тали вічний «прорив», як ту діряву стару свиту, що її ла­таєш, а вона услід розповзається. Усіх їх утома пригинає до землі, приковує до ослонів, до сусідського плеча.



Вечір почався з промови товариша Маслова, пред­ставника центру. Він говорив довго, говорив натхненно, він уже кричав патетично: про потребу працювати, пра­цювати й ще раз працювати. Говорив запальні слова про «партію й уряд», про Сталіна, про «дєло слави, дєло честі» — всі такі ударні, пробоєві слова.


Дуднів. дуднів. дуднів. А людські голови хилилися все нижче й нижче. Товариш Маслов уловлював вухом то там, то там уже хропіння сплячих від утоми й підносив голос.


А може, він не чув хропіння? Ні, не міг не чути, бо Ата чула те хропіння виразно. Маслов підносив голос і го­ворив, говорив. Таке змагання ентузіязму зі сном! І ніхто не насмілився промовця перебити, сказати йому: чоловіче! Та змилуйся вже нарешті!


Ата з-за улаштова­ної з ряден перегородки на сцені стежила за залю, і в неї було на душі так само темно, як і в тій залі. Помалу вона вибралася з-за ряден і протиснулася в масу людей. Це було вже півсонне царство. Товариш Маслов гово­рив красиво, милувався своїм голосом, упивався красно­мовністю своєю й заколисував залю все більше й біль­ше. І про культуру, й про «батька народів», і про соціалістичну батьківщину, й про соціалістичну рево­люцію, й про соціялістичну перебудову всього світу.


А люди обпиралися плечима одне об одного, щоби не впасти додолу зі сну, з яким вони безнадійно борюкали­ся. Можна сказати — боролися зі сном колективно. Ніхто нічого не розумів з того, що говорилося зі сцени.


Голови-бо й так не призвичаєні до думання за тяжкою безпросвітною працею, а тут ще після такого довгого та гарячого дня робочого. Ата підсіла до якоїсь жінки — та куняла й з усієї сили не піддавалася в полон остаточ­но. Ата торкнула її за плече, жінка глипнула очима й ніяково посміхнулася.



— Ви не спіть, — сказала Ата підбадьорливо, — скоро скінчиться, а тоді буде цікава вистава, п'єса така, і музика.



Жінка покліпала очима жалібно й винувато, й махну­ла рукою, немов вибачаючись, і прошепотіла:



— Ох, дочко. Де вже нам до тих пієс-тіятрів.



А збоку хтось говорив до іншого півсонно, спантели­чено:



— Чи я дурний, чи це він так по-панськи джеркотить, як той москаль, що я нічого й не второпаю.



А другий збоку спросонку:



— Га. А що ж це він, вже заготівлю велить везти, чи Що. Тю!


Так ще ж не жато й не кошено.



Третій:



— Та ні. Про «побєду» якусь рече.



Маслов того не чув, співав соловейком. Допомагав ліквідувати прорив. Говорив він уже години з дві.


Ата теж вже очманіла й не схоплювала смислу говореного (якщо взагалі смисл був) і недалека була від такого ж розпачу, який вирвався й у того про «не жате й не кошене». З зали перемандрувала знову до своїх за рядняну перетинку. Там теж усі були посоловілі — хто зі злости, хто з досади, а всі разом з утоми.



Маслов ще якийсь час говорив, явно плутаючись при кінці, ніяк не можучи гідно завершити свою патетичну промову. А як закінчив нарешті (голосним кличем про ліквідацію проривів на усіх фронтах при допомозі уряду, партії й Сталіна, отак, як сьогодні!) — з перших рядів, де сиділи свої люди, «начальство», проляпотіло кілька шалених, але ріденьких оплесків. Решта залі відповіла хропінням, зовсім недвозначним і безпомилковим.



Маслов вилетів «за куліси» — цебто за рядняну пере­тинку — й від сказу не бачив нічого перед собою. Дійсно, як же він красиво промовляв, а вони сплять! — «Хами. Мерзота. Дикуни.


Готтентоти. Готтентоти-и! — кипів він, клекотав так, що й у «залі», далебі, було чу­ти. — Готтентоти. Куркульські недобитки. Це зумисно.


Це демонстрація. Це саботаж!!»



А «готентоти» прокидалися, жахалися зі сну, прихо­дили до пам'яти від тиші, що запанувала після промови й ріденьких оплесків, й ніяковіли, бідолашні. Промова була для них ширмою, маскувальною заслоною, за якою так гарно спати, а настала тиша — й чути їхнє хропіння!



До «готтентотів» належав і голова колгоспного «ку­ща», — він сидів у першім ряду серед начальства, і з то­го, як він скинувся, коли заляпотіли його сусіди, видно було, що він міцно спав. Так само міцно, як і все його обідране й голопузе військо трудове. І щось, може, гар­не йому й снилося. Може, нарешті ліквідація проклято­го й вічного «прориву».



Серед начальства обурення на масу. Хтось помірко­ваніший рвав на собі чуба, що не захопили з собою духо­вого оркестру, — от би ніхто й не спав, бо така музика «й мертвих підіймає».



Виручив гармоніст, місцевий таки, — виліз звідкі­лясь. Він приніс гармонію, двохрядку, й запілікав якісь «вальси», сівши перед сценою на купі піску. Розворушуючи людей, принесли багато ліхтарів «летучая мишь» (позбирали, либонь, з конюшень і свинарників), по­засвічували й почіпляли всюди на стінах, а сцену освіти­ли електрикою, що якимось дивом узялася тут, як доказ наявності комунізму (монтери нарешті справили непо­ладок, що так недоречно унеможливив появу цього сяй­ва на самім початку дійства).



Після промови Маслова говорили представники ор­ганізацій і профспілок і, як то заведено, розробляли ту саму тему, задану згори. Говорили від спілки учи­телів. Від товариства безвірників. Від піонерів.


Від комсомолу. від. від. від.



А люди. Бідолашні «готтентоти»! Воістину, це для них інквізиція.


Це куди тяжче, аніж найтяжча праця в полі, там хоч вітер віє.



Після всіх промов, що нарешті (нарешті!) скінчилися, пішов уривок з «Платона Кречета», друга дія. І тут Корнійчуків геній драматичний потерпів цілковиту, найповнішу, драматичну поразку. Ніхто нічого з того уривку, з тієї дії другої не зрозумів, ніхто нічого не вто­ропав. Навіщо воно? Для чого воно?


З якої нагоди це воно? І як це воно допоможе ліквідувати прорив, скажімо, на буряках. От якби усім тим, що балакали й балакають і що викаблучуються, дати сапачки в руки, ну то так була би поміч якась! А так — нічого не зро­зуміло.


Проте ніхто не розходився, всі героїчно лупали очима, трималися до кінця, до перемоги.



Після Корнійчукового «Кречета» Аті так було сором­но, як ніколи в житті, хоч крізь землю провалюйся: для чо­го вони оце людей мучать. Отак уночі! І отакою нісенітницею!



Павло Гук зайшов до них за лаштунки, й видно було, Що теж мучається, він уникає Атиного погляду, ніби це він за все винен: за тих, що сплять, і за тих, що не сплять, а людей мучать.



Одначе при кінці виявилося, що вони не марно «пер­лися» сюди, до цих «готтентотів», та що ті «готтентоти» — дивні люди, — замість того, щоб дедалі дужче спати, во­ни раптом розбудилися. Це коли після «Кречета» вийш­ло в концерті троє дівчат — таких молодесеньких і го­лосистих — і проспівали кілька народних пісень, так добре дібраних до сезону, а серед них:



Коли б уже вечір та й завечоріло…



І другу –



Повій, вітер, ой да вітерочок, Тай з глибокого яру.



Сон утік геть. Людей розворушило, за душу взяло. Надто ж гойднуло ними, коли двоє хлопців, тенор і ба­ритон, проспівали:



Де ти бродиш, моя доле.



Це була пісня до часу й місця. Тільки ж вона була за програмою остання.



Молодь розцвіла. А старенькі натруджені люди ви­тирали очі долонями, билися об поли й казали:



— Ну таке. Господи! І чого ж ви з цього не починали.



Культпохід, виходить, тільки оце почався. Але вже було пізно, й через те він на цьому й закінчився.



Люди щиро дякували. Всім. Навіть товаришу Маслову, вибачаючи йому таку страшенно довгу промову, якою той годин зо три латав прорив; про «готтентотів» вони не зрозуміли, але теж вибачали, а якби зрозуміли, то теж би вибачили, бо хіба це образа. Тільки де їм до таких мудрих слів.


Ліпше нехай усі приїжджають, і товариш Маслов теж, після жнив у якесь свято, — може, вони до того часу таки вилізуть з вічного прориву, як з того вічного пекла, та добудуть горшки. та накачають меду.



Начальство ще мало якесь «засідання» вночі (як до­помагати, так допомагати!). Такі роботяги. Ну там ще, може, мимохідь, «ночувати», й «вечеряти», й «горло мочити».



Решта культпоходівців і культбригада молоді гибіла тут же в «клубі» на ослонах і біля «клубу» на колодках, куняючи та мріючи до зірок рештку ночі, до ранку, пове­черявши з своїх рюкзаків. Правда, їх усіх запрошувано по хатах, але мало в кого вистарчило відваги й совісти йти й турбувати людей, завдавати клопоту, бачивши, які во­ни ухойдокані працею та «латанням прориву» тут. Так і збавляли ніч.


Не вперше!



Хтось над ранок, трясучись від холоду на голій лавці, деклямував весело Володимира Маяковського крізь цо­котіння зубів:



Для вєсєлія



планета



наша



мало оборудована.



Ата теж не пішла ні до кого ночувати. Бо їй увіччю стояла та бабуся, що безпам'ятно хитала головою серед темної, злиденної хати, як живий мрець в домовині. І вже їй видавалося, що то не бабуся, ні! То ж змучена, згорьована, непритомна від утоми бідолашна душа оцього соціалістичного села нашого! Вона хитає голо­вою й крізь поволоку утоми каже:



«Ах, дочко! Де вже нам до тих тіятрів. »



Додому поверталася культбригада театру пішечки.



Вони могли поїхати автом, тим самим вантажним тритоновим «ЗіСом», яким приїхали, але не схотіли. Автом поїхали їхні манатки — декорації й реквізит та торби з харчами й зайвими речами, а також поїхали, як зайві (нарешті поїхали!) культпропи та агітпропи та інше начальство, і тов. Маслов, прозваний уже позаочі «ревізором». Це вночі хтось після лицедійства в «клубі» так прозвав гостя з центру — наіменував «ревізором», щоб не називати Хлєстаковим.


Це було сказано чемненько і в темряві, але Січкаренко, придобрюючись до своїх колег, підхопив це й розтряс повним голосом, ще й зіскалозубив, що товариш ревізор приїхав ревізувати «генеральну лінію», викликавши тим шале­ний регіт. Тільки регіт той швидко вщух, бо знали всі, що з Січкаренком не розсмієшся дуже, як би не засміятись часом на кутні; одначе кличка «ревізор» при­липла до імени товариша Маслова.



Поїхав «ревізор», поїхала з ним і Людочка Богомазова, «лінія Генеральная». Примостився з ними й Січкарен­ко. Решта зітхнула вільно.


Молодь не схотіла сідати до машин, а виявила радісне бажання пройтися пішки. Пробігтися лісами, полями, гаями заквітчаними, закоси­ченими. Вони ж бо не тільки ентузіасти культури, вони ще й фізкультурники.


Вони й натуралісти, що так люб­лять свою землю, її природу, ріки й озера, ліси і луки, і всі стежки-доріжки. «Ой, ви веселі, стежки-доріжки, там, де ходили милої ніжки. » Треба бути калікою або при­наймні безнадійним стариком, щоб лізти в той брудний «ЗіС», в той просмерділий бензином і нафтою «ковчег» і пхатися ним пісками або гикати і клацати зубами на ковбоїнах, а то й витягати з ковбоїн, та ще в таку спеку! А чи не краще пробігти ці «надцять» (вісімнадцять всьо­го лише) кілометрів у веселому товаристві зеленими ки­лимами лук, казковими колонадами дібров, синіми сутінками борів столітніх, голубими озерами ланів! Пройти їх босоніж по гарячій землі, приспівуючи, при­танцьовуючи, закохуючись у травинки й квіти, в пташок і метеликів веселкових, у малахітових ящірок, в луни бага­тоголосі, в далекі-далекі сильвети козацьких могил у сте­пу, заткані маревом, звабливі, як ніжно-фіалкові брами на шляхах, у чарівне невідоме, вічно зовуще, нове, бо не­знане. Є. Програма схвалена. Всі йдуть пішки.


Поски­давши черевички й черевики, попідкасувавпш штани та геть постягавши панчохи, щоб перебродити брідочки, всі йдуть пішки! Наввипередки!



Від'їзд начальства — це немов би усунення болячки, що так муляла й псувала все. Ніхто таких думок не ви­словлював уголос, але саме такий висновок напрошував­ся сам собою з того гарного, піднесеного настрою, що запанував після від'їзду різних «тузів».



Лишився серед молоді тільки один начальник — Павло Гук. Але присутність цього «начальника» цілком доречна й більше ніж виправдана, і ніхто не відчував її тягару на собі. По-перше — він милий і симпатичний юнак.


По-друге — він тут не як начальник, а як полоне­ний. Значить, як підлеглий. Авжеж! Він тут як смер­тельно закоханий, у ролі джури однієї дівчини.


Це було й приємно, й весело, й нікому не перешкоджало, навпа­ки, це всім підносило гарний настрій до найвищої риски. Подумати тільки — «четвертий вождь» області в полоні в простої, безпартійної дівчини! І головне — не при­знається, а всі про те знають! Шильдом чи виправдан­ням присутности Гука в цій культбригаді є наявність у ній кількох комсомольців; цього досить, щоб серед них був і їхній вождь.


Проте, якби треба було перед кимсь там (скажімо, перед яким-небудь там ревізором із цент­ру) виправдовуватися, то секретар може виправдатися дуже легко й просто: секретар скрізь на варті — він втя­гає молодь до комсомолу. Хто тут може щось подума­ти? Ніхто, звичайно, нічого не може подумати; лише ве­селі дівчата посміхаються, бо вони якось уміють читати правду по очах закоханих, навіть хоч би яку казенну машкару чоловік намагався на себе нацупити. Саме той факт, що Гука всі трактували як закоханого, робив з ньо­го страшенно милого, симпатичного хлопця в очах усіх.


Та й насправді Павло Гук сьогодні був надзвичайно ми­лий і симпатичний.



Коли машина з найвищими «рибами» щезла, вірніше, коли щезли ті «риби», так і не вмовивши Павла їхати ра­зом з ними, Павло, головний ініціатор «фізкультурного кросу босоніж», помахав рукою на прощання «ревізо­рові» й його «Генеральній лінії» з кепсько прихованою іронією, зареготався невідомо з якої причини, а тоді, насвистуючи арію з «ЗАПОРОЖЦЯ ЗА ДУНАЄМ»: «Тепер я турок, не козак!» — сів роззуватися. Це він зро­бив, наслідуючи всю компанію, що на вигоні біля «гамазеїв» лаштувалася в дорогу — зв'язувала черевики й че­ревички докупи шнурками та чіпляла їх на паліччя. Пав­ло виломив і собі паличку з верболозу, обстругав її, зро­бив таку гарну, рівненьку. Але, помітивши, що Ата не може підібрати собі зручної палички, віддав їй.


Це він зробив з підкреслено театральною міною. Ата прийня­ла дарунок і віддячилась — схилила голівку набік і, притримуючи граційно двома пальчиками краєчок су­конки, зробила кніксен[27]. зовсім як старосвітська панноч­ка в старосвітському водевілі. Ця глузлива пантоміма всіх розсмішила. Після того Павло виламав собі сукува­ту палку, начепив на неї черевики, і вони всі рушили, пе­ребрели потічок і, як зграя гомінких шпаків, подалися навпрост.


Вони не пішли шляхом услід за машинами, а пішли зовсім у інший бік — вони пішли в луг. Вони йти­муть ці «надцять» кілометрів якомога навпростець, стежками, доріжками, манівцями.



Супроводила культбригаду молодь з колгоспу — кілька хлопців і дівчат, на доручення голови. Всі ці хлопці й дівчата були вже закохані в міську культбригадівську молодь, в «городян», позирали на них з непри­хованою заздрістю, а хлопці зорили очима на Ату й не могли тих очей від тієї дівчини одвести. Вони пе­решіптувалися між собою, удавали, що дивляться в інший бік, а очі самі поверталися все до тієї самої точки.


Ата це помітила й мимоволі червоніла під настирливи­ми й досить-таки «зажерливими», й досить-таки приємними для дівоцької пихи поглядами тих простих, але гарних хлопців.



Йшли лугом, або, як прийнято говорити в цих місцях, йшли низом, тобто не битим шляхом, не трактом, а понад водою. Кепсько в'їжджена доріжка вилася помежи буйними заростями верболозу, помежи острівцями вільшини, через перегати на висхлих протоках, випина­ючись гнилими обаполами й хворостом, помежи свіча­дами саг, обставлених очеретами — мурами очеретів! — що кивали назустріч веселій компанії шовковими «лисицями»-мітелками. Часом збивалися з доріжки (зу­мисне збивалися) й чимчикували упрост по високих тра­вах, виходили на глибокі броди, на круті береги річки й милувалися блакитною безоднею, в якій пливли хма­ринки і в якій дерева й увесь світ стояв догори ногами. Кидали в воду камінці (хто далі!), порпались, як діти, в жовтому піску оббитих берегів, де худоба за багато-ба­гато років прочовгала цілі ущелини, ходячи на водопій. Зривали квіти й бавилися в «любить — не любить», об­риваючи пелюстки.


Причім, деякі хитрували, приноровляючись так, що вкінці неодмінно виходило «любить». Такі «хитрування» Ата помітила за Павлом. Він це про­робляв глузливо — скуб квітку, дивився на неї й промов­ляв зосереджено — «любить — не любить». Виходило «любить», і Павло говорив наївним голосом про якусь третю особу, ділячись цим секретом з Атою: «Вона ме­не любить». Це все були жарти.


Але за тими жартами були не жарти. І тому Ата увесь час норовила, щоб Пав­лові не вдалося бути з нею на самоті, відбитися від ком­панії, а чи й у компанії бути близько біля неї. Для цього вона оточила себе муром з чотирьох хлопців-колгоспників. Вона серйозно розмовляла з ними на різні кол­госпні теми.


Хлопці здебільша одмовчувались, бо запи­тання часом були досить слизькі, але Ата не конче по­требувала їхніх відповідей. Вона просто спостерігала цих юнаків зблизька, представників нового, соціалістичного села. Хотіла на їхніх обличчях прочитати, чого це їхній колгосп називається «СОЦПЕРЕБУДОВА». Хлопці бу­ли міцні, засмалені вітрами й сонцем, виспортовані тяжкою працею, але якісь мовчазні, замкнені в собі. Не те, щоб вовкуваті, ні, вони дивилися прямо й твердо, але якісь загадкові, ніби застебнуті на всі ґудзики.


Ата питала їх про колгоспне життя, а вони посміхалися й го­ворили про інше, показували на фіалкові далекі обрії залужанські й називали села та діброви, говорили про нічний концерт, висловлюючи коротесенькими, малоскладовими репліками своє задоволення та побажан­ня, щоб отак до них частіше приїздити. Вони надзвичай­но змужнілі, передчасно змужнілі. Вони явно уникали розмови на теми колгоспні, бо брехати такій дівчині, далебі, не хотіли, а правду говорити. гм. хто ж тепера говорить правду!


Незважаючи на химерний стиль роз­мови, Аті було приємно з хлопцями розмовляти. І саме такий химерний стиль розмови був для неї найзрозуміліший. Тим більше, що вона відчувала їхню велику симпатію до себе. Вона, наприклад, питала високого чорнявого парубка, що називався Микола й що був одяг­нений у занадто вже полатані штани й сорочку (до непристойності полатані, аж видно було, що Микола від того мучиться перед дівчиною, але, не мавши ради, ря­тується за напускною бравадою), Ата питала:



— А скажіть мені, товаришу Миколо, як у вас тепер з харчами, тобто в колгоспі?



Микола посміхається кутиком ока, мовчить якийсь час, дивиться задумано на далекі голубі пагорби залужанські, де мерехтять віконцями і біліють кілька хаток, і каже нарешті замріяно:



— Ото Скелька. Колись там кріпаки повстання ро­били. Давно.



Ясно! Кращої відповіді Ата й не потребує. Вона при­гадує бачені вчора злиденні хати, замурзаних і худих дитинчат, порозвалювані тини, мозолясті, запрацьо­вані руки матерів і дівчат, безпросвітні злидні й мо­ральну депресію колись веселих і гостинних людей, ка­зенний «патріотизм», а ще казенніший «ентузіазм» — і вважає відповідь Миколи за абсолютно точну.


Ні, цей Микола їй рішуче подобається. І всі вони подобаються Якісь немов спеціально дібрані, симпатичні хлопці.



Оце вона — молодь «соціалістичного села». Не мо­лодь, а сфінкс. Мовчазний, нерозгаданий і тим, ма­буть, небезпечний.


Хто знає, що в цих комсомольських головах роїться. Якщо в них от бродять дивні, невідо­мо ким заронені рефлексії про кріпацькі повстання, як­що вони вміють зв'язувати героїчну давнину з сьо­годнішнім днем, то який же контраст між убогими їхніми лахами, між їхньою зовнішністю і між їхніми серцями!



Задоволена з відповіді, Ата ставить нове запитання:



— А скажіть, товаришу Миколо, чим живе ваша мо­лодь? Га?



Микола дивиться Аті в очі й посміхається. І крізь ту посмішку помалу говорить:



— Ай-яй-яй. Мені здається, що ви, товаришко, зовсім не читаєте газет. А ще з город а!



Знаменито. Ата заливається сміхом, а за нею сміються всі хлопці, вся її колгоспна охорона, вторячи дівочому сопрано тенорками та басками. Не розмова, а чудесна гра в стукалочки-палочки.



Та ця прекрасна розмова мусила, на жаль, урватися, бо дехто з компанії почав занадто вже дослухатися, з чо­го це так сміється Ата й її гвардія. Аті навіть здалося, що Павло теж дуже пильно дослухається, кидаючи з-під приплющених вій ревнющі погляди. Але в інший мо­мент їй зовсім виразно почулось, як Павло з непідробленою щирістю сміявся з Миколиної сентенції про чи­тання газет. Проте Ата перестала ставити дразливі за­питання, шкода їй було хлопців: мало чого буває на цьо­му світі, ану ж втратить міру котрийсь і бабахне що-не-будь таке, за що потім і не оббереться біди. Перейшли на дурниці — хто в кого закоханий, та хто коли зби­рається женитися, та чи глибока ця річка й чи «далеко до неба».


Все це — під веселий сміх.



Аті все свербів язик запитати хлопців, чи знають вони, чого це їхній колгосп називається «Соцперебудова», як би вони це пояснили? Цікаво! Але не зважилася на такий жарт.


Пошкодувала хлопців. Натомість приступила до Павла: сама підійшла до нього й голосно та наївно-наївно запитала його на військовий штиб, беручи «під козирок»:



— Товаришу начальник! Дозвольте звернутися?



— Дозволяю, — милостиво відповів Павло.



— Поясніть мені, будь ласка, просю вас, як це ро­зуміти «Соцперебудова»? Чому це колгосп, який ми вчора бачили, називається «Соцперебудова»?



Павло червоніє і прикушує губу з досади — він зро­зумів, що дівчина глузує й спеціяльно приступила до нього — хоче розіграти його, щоб він казенною мовою тут викладав політграмоту. Та ще про такий колгосп! На таку дурну тему!


Вона хоче зударити дійсність з про­пагандою. Нахмурившись, Павло пробубонів:



— Вас цікавить взагалі чи іменно про цей колгосп?



— Іменно про цей. Який ми бачили. Бо що говорити про те, чого ми не бачили!


Ажи?



— Так. То що ж вас цікавить?



— Чому він називається «Соцперебудова»?



Павло помовчав. Пожував зірвану травинку, помор­щив чоло, ніби розв'язуючи трудну шараду. А тоді, да­лебі, знайшовши рішення, підняв голову й наставився колючим поглядом на злоязику свою приятельку:



— Ви вчора там були?



— Була.



— Бачили?



— Бачила.



— І голову бачили?



— Бачила.



— То чому ж ви його не спитали?



Аті стало шкода хлопця. В цю хвилину він нагадав їй припертого до муру й ощиреного від розпачу звірка. Во­на знала, що пояснити ці «ножиці», які існують між те­орією й практикою, він не зуміє, вірніше, не схоче, не зможе, бо то є й ножиці його душі, то є, може, найбіль­ше й трагічне протиріччя в ній. На самоті, може б, він і сказав їй щось несподіване, але в такій великій компанії.


Ата відчула, що вона чинить по-свинськи, став­лячи хлопця в неймовірно тяжку ситуацію. Вже те, що він не хоче вдаватися в казенну офіційну патетику й тарабанщину, мусить бути оцінене належно. Навіть коли це просто почуття такту чи почуття міри.


Ну, а як це ще й вислід критичного ставлення до тієї самої дійсности? То чого ж вона хоче? Щоб він про це сказав уголос.



— Вибачте, — промовила Ата вже іншим, примирли­вим тоном. — Я задоволена вашою відповіддю. При другій нагоді я конче спитаю про це в голови.



— Без політики, товариші. Без політики! — закрича­ло тим часом кілька дівочих голосів, відчувши, що стру­на вже перетягнута. — Давайте краще співати! Або біжімо наввипередки!


Ану, хто кого пережене!



І вся компанія кинулася по травах навзаводи. Писк, вереск, хтось когось наздогнав і вимагає програш — на­магається поцілувати, хтось комусь підставив ніжку. Без політики, товариші!


Без політики.



Колгоспній молоді «городяни» так сподобались, що вона вирішила супроводити симпатичних гостей якнай­далі, тим більше, що це їм доручено офіційно. Таке враження, що ці юнаки, ці передчасно змужнілі діти хотіли би йти аж у саме місто й покинути тую свою «соціалістичну перебудову» навіки. Ата вже майже загітувала остаточно хлопців і дівчат вступати до них у театральну студію, довівши їм усі вигоди від такого кро­ку. А потреба в них велика.


От, скажімо, тепер потрібно багато статистів для сцен з бідними невольниками, об­дертими, закутими в кайдани, вимученими, але не по­доланими. Це ж їм так пасує. Тим більше, що й гриму­ватися дуже не треба би було.



Перейшли луг і пішли піщаними дюнами, помежи червоною шелюгою й малою сосновою посадкою. Потім увійшли у високий та густий бір і пішли ним. Зби­рали бирки й кидалися ними. Гукали на всі легені, до­слухаючись до лісових лун. З соснового лісу перейшли в дубину, що широкою смугою тяглася межи лугом і степом.


Дубовий ліс поріс папороттю, йти ним було ро­мантично, бо папороть і синій присмерк у гущавині на­гонили думи про «Ніч під Івана Купала», про «Лісову пісню», зроджували чуті легенди про казкові скарби, про страхіття народної міфології. Дівчата всерйоз шукали бодай натяку на якусь квітку на кущах папороті й усе гірко розчаровувались. Деякі з них не бували в полі і в лісі, народившись і виросши в великому місті, а якщо бу­вали, то давно, й тому почувалися надзвичайно, як відкривателі нових, незнаних світів, як Колумби в оке­ані Маловідомого.



Нарешті ліси скінчилися, перетяті навскоси, і почав­ся степ. Це сталося раптом, ніби хтось несподівано пе­реставив діяпозитив у чарівному ліхтарі.



Широкий і безкраїй степ відкрився очам, хвилю­ючись блакитними хвилями аж ген до обрію, немов оке­ан. Правічною силою й містичним чаром війнуло в душі, змусивши їх затрепетати. Вийшовши на якісь пагорби, порослі буйними травами й ще якимись рослинами, компанія отаборилася, солодко розпростуючи натомлені ноги, підставляючи груди під ніжний вітерець, що гнав зі степу сріблясті баранці по океану пшениці.



Яка велич! І яка могутність! І яка все ж таки прекрас­на їхня земля!!



Пісню сюди! Хорошу пісню! І пісня з'явилась.



Невідомо, хто її заспівав перший — може, Ата, може Павло, а може, Микола. А може, всі одразу. Пісня роз­горнулася, як прапор, і затрепетала під синім небом:



Гарно, гарно



серед степу



Видно південь, північ, схід.



Мені сонце



косу клепле



Мені сонце косу клепле.



Праворуч ясніє велике степове озеро, що так і звало­ся Велике Озеро, рівне й сліпуче, як колосальне люстро, а на краєчку того люстра хтось вовтузиться біля переки­нутого човна. Зачувши пісню, постать на краєчку озера-люстра випросталася й завмерла. Стояла, зіпершись на весло.


Провела рукою по обличчі — може, витерла піт, може, зігнала задуму, може.



А пісня котиться на південь, на північ, на захід і на схід, проста, але така прекрасна, співана щирими, юни­ми голосами:



Виступає нас немало



Аж дванадцять косарів.



Постать біля човна прикладає руку щитком до очей і намагається побачити, хто ж це там співає. Але сонце б'є назустріч, затоплює очі повінню сяйва, а може, їх за­топлюють сльози, й тяжко розібрати, де ж це й хто ж це співає. А пісня стелиться, летить ластівкою над дзер­кальною поверхнею озера, кружляє над океаном пше­ниці, жене десь ген до лілових козацьких могил, що бов­ваніють на обрії, як вічна загадка.



Раптом пісня уривається від несподіваного й зляка­ного дівочого вигуку:



— Боже. А де ж це ми сидимо.



То вигукнула Оксана Чоботар, і пісня урвалася. Всі озирнулися. Озирнулися — і не в одного побіг мороз поза шкірою від несподіваного викриття страшної алегорії.



. Вони сиділи на руїнах якоїсь хати, ні, не тільки хати, а якогось цілого села, як на кладовищі. Юнаки з колгос­пу «Соцперебудова», що сиділи біля Атиних ніг, похню­пились.



— Це ж Гута-а. — прошепотіла Оксана, озира­ючи пагорби й бур'янища поширеними очима. — Ви­мерла з голоду Гута. Село Гута.



— Гута, — понуро ствердили хлопці біля Ати. — Була.



Задивлені в величавий і загадковий, прекрасний степ, вони всі не звернули зразу уваги на те, де ж це вони ота­борюються. Вони тільки сконстатували були, що місце дуже вигідне — з пагорбка далеко видно в усі боки. А назад не озиралися.


А тепер озирнулися. Навіть той, хто тут ніколи не бував, при слові «Гута» зблід, бо хто не чув про Гуту, про село «людоїдів». За їхніми спинами громадилися пагорби, багато пагорбів, зарослих буйно бур'яном, — лободою, щирицею, реп'яхами, будяками, височенною нехворощею, блекотою, дурманом, що так добре росте на руїнах і пустирищах, колючками.


Помежи бур'яном то там, то там чорніли рештки печей і ди­марів, якихось глиць, полискувало череп'я давно поби­тих полив'яних горшків, валялися шматки вивітреної цегли, де-не-де стирчали шматки іржавої, мов закривав­леної, бляхи, кой-де стояли стовпи з іржавими цвяха­ми. все це прибите дощами, засипане піском і поро­хом, задекороване старанно дикими травами й бур'яна­ми, але реальне, ще не зітерте з лиця землі остаточно, кричуще. Тут було село, що вимерло з голоду, село, де матері з'їдали своїх дітей, село, що було колись, на світанку нової ери, перейменоване в «ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ», а потім кануло в безвість; село де лю­ди паслися на вигоні, як худоба, рятуючись від голодної смерти, і все-таки не врятувалися. Це було вісім років тому.


Дивно, чому ж це місце не забудовується знову? Мабуть, люди бояться селитися на цій жаскій руїні, на цім кладовищі «людоїдів».



— Але ж це було вісім років тому! — прошепотів хтось розгублено, здивований, що ці руїни існують і досі.



Тиша. Тягуча. Болісна. І раптом у тиші, як відповідь на розпачливий заміт, чийсь ледве чутний, немов по­тойбічний, але з виразною злобною ноткою шепіт:



«Та-а-к. Бувають такі рани, що не загоюються ніко­ли. »



Хто це сказав. Невідомо. Може, то вітер проше­лестів. А може, це так видалося кожному, може, це шерех його власної думки.


Всі озирнулися насторожено один на одного. Всі дослухалися. Здається, дослухався й той дідусь, там, біля сліпучого озера, в сонячному сяйві, витираючи рукою сльози з старечих очей. Може, йому уроїлося, що мерці-людоїди встали й співають, і він че­кає продовження. Так і лишилося таємницею, хто це сказав.


Мабуть, хтось із хлопців-колгоспників, що сиділи, уткнувши голови в коліна й не цікавилися зовсім руїнами, — може, отак котрийсь проговорив у сиру зем­лю. А може прошепотів хтось з-під отого череп'я, хтось із тих, що з'їдав своїх дітей.



Стало моторошно. Ата тихенько заспівала від розгубленості недавню пісню, машинально, за інерцією, роззираючись по румовищу:



Гарно ж, гарно



серед степу.



Пісню ніхто не підхоплював, бо навіть так тихенько промимрена, вона різонула по серцю. Вся компанія зве­лася й, ніби утікаючи з руїн, пішла до озера. «Додому! Додому!»



Лишилася групка молоді з колгоспу та Ата з Павлом. Павло сидів оддалік, тяжко схиливши голову, й креслив щось трісочкою на піску, а Ата дивилася на нього пиль­но, ніби чекала, що ж він скаже, що він нарешті скаже. Дивилася, а в грудях підіймалася буря, закипали сльози протесту, гніву, обурення. «Бувають рани, що не загою­ються ніколи! Ніколи!!» Ну. що ж він скаже.


Але Пав­ло мовчав.



Тоді Ата підійшла до нього щільно, опустилася на коліна, спинила руку, що креслила по піску, й, подивив­шись довгим поглядом юнакові в лице, прошепотіла, видихнула злобно в саму душу:



— От. А ви мене втягаєте до комсомолу.



Скільки тут було сарказму, злоби, презирства. Ата вклала сюди все, що вирувало в її душі.



Павло підвів голову. Лице його посіріло-посіріло. Зімкнув щелепи, подивився якимсь чужим, холодним поглядом на дівчину. А потім процідив крізь зуби ох­риплим, не своїм голосом:



— Це. моє рідне село. (і різонув трісочкою глибоку борозну по піску, натискаючи ніби усім серцем). — Тут. вимер увесь мій рід. Іди собі!



Останнє прошепотів ледве чутно й кинув трісочку.



Господи! Отак вдарити. Отак вдарити.



Вкрай розгублена, Ата схопилася. Озирнулася. Поба­чила групку колгоспної молоді осторонь і стала з ними хапливо прощатися. Вона їх запрошувала на виставу, на прем'єру «МАРУСІ БОГУСЛАВКИ», обіцяла всім добу­ти квитки. Вона це може зробити, хай лиш приходять. І, попрощавшись, швиденько пішла.


Пішла, похнюпле­на, бур'янами. Молодь колгоспна теж рушила в інший бік.



Павло лишився сам. Він ще довго сидів сам. Курив схвильовано.


Потім звівся, кинув цигарку й пішов слідом за Атою.



Ішов, тиняючись, ніби раптом сп'янілий чи від уто­ми. Доганяв дівчину, що пливла ген морем бур'янів над руїною, і ніяк не міг догнати.



XIV



«Галло. »



Вибухи амоналу[29] розсаджують голову, чварахкаючи зсередини надсадно, навально. Це завжди так від уто­ми, коли напруга нервових центрів у творчому палах­котінні доходить межі, начертаної йому злою долею, — тієї межі, на якій автоматично зчиняється цей дзвін і грохіт — жаскі рефлексії в провалах надщербленої психіки, оглушливі амоналові детонації, відголоски тих часів, коли він працював в бамлагівській команді підривників-динамітників на ріці Буреї, свердлячи поро­ги й скелі й висаджуючи їх в небо.



Петро сидить сам в кабінеті директора, занурившись втомлено в глибоке м'яке крісло й обхопивши руками голову та Заплющивши очі.



Хвилини йдуть нечутні, скрадливо-ніжні, роботящі, — вони ділять дійсність і рефлексії на частки і забирають з собою; по одній. Хвилини йдуть. І грохіт помалу вщухає.



Вщухає грохіт. І приходить натомість тихий смуток, приходить жаль, терпкий і щемлячий, — думки звільня­ються з громохкого полону й вертаються до дійсності.



Він сьогодні сам на цілий театр, — молодь поїхала десь в «культпохід» до якогось там колгоспу, всі інші ма­ють вихідний, «комісар» захворів, а Ткач виїхав терміново в столицю до Наркомосу, викликаний негайно. Мабуть, його викликано в справі. Ні, не мабуть, а напевно в справі його — Петрової праці тут, бо повіз макети.


Десь там хтось дуже затурбований його присутністю в театрі та виконанням важливого, дуже важливого завдання. А може, хтось пише скарги, якась добра душа. Вже запи­тували раз офіційно.


Та хіба раз. Петро розплющує очі з німим здивуванням і запитом: «Хіба раз!?»



Це дуже огірчувало, бо ж, викинений з життя й всіма визнаний за маніяка, він дійсно з маніакальним інтере­сом поринув у цю працю, не мавши інших точок прикла­дення сил, — віддався їй усією душею, вкладаючи її (душу ту) всю, таку, як вона є. Це ж єдине пристановище для неї.



Знав, що ця його праця породила вже багато поголо­сок всюди. Може, саме тому й директора викликано.



Досадно буде, як його одного дня викинуть. А втім. — Петро тяжко, втомлено зітхає й фаталістично махає рукою.



Вічний його, глибоко затамований жаль і терпка гіркота підіймаються до горла. Скільки, скільки ж ще йому лишилося на цій землі того невиносимого терпіння! Ще одна крапля. і, здається, буде всьому кінець, він зірветься в безодню одчаю й справді натво­рить безумств.



Одначе відчай, хоч як проривається, все ж видертися не може. Не може виломитися через загороджувальну заслону чийогось у ньому суворого, залізного контролю.



Так сидів, нахмарений і печальний, і дивився на яск­раві бліки на телефонному апараті. Увесь у фарбах, за­лишивши свою працю десь там, нагорі, щоб відпочити й подумати в тиші й прохолоді, і в культурній вишуканості цього директорського кабінету, у цьому ось м'якому фо­телі, оббитому чорною шкірою, з фамільним гербом ба­рона Букрабо.



Помалу думки перемандрували на інше — на Ату, зродивши ще більший біль і гіркоту. Що він їй! І навіщо він їй, отакий.



Потім думки перемандрували на Сазонова. Звівши тепер щелепи й зціпивши зуби, думав про Сазонова. Ду­мав, бо знав, що цей пильнує за Атою, за кришталевою дівчиною, очима того брудного свого «комісара», а так само пильнує й за ним через усі свої «очі» й «вуха», яких має тут багато.


Голова починає гудіти знову, але вже інакше, — його починає розбирати безсилий гнів, як у того гордого, але скованого й поруганого бранця, на­ростаючи до безтямного пориву утнути щось таке, після чого довго би бренів резонанс і розходились кола по цьо­му нестерпному рудому болоті цієї нестерпної дійсності. Кинути піти гранату. Дві. Багато. Спалити цей театр в безумному пориві, як той безумний Герострат, лише без наміру прославитися, а з божевільного відчаю.


Стрибнути з найвищого балкона вниз і розби­тися на площі перед очима всіх людей.



Але він нічого такого не втинає. Вгамовує серце і нічого не втинає. Лише мляво знімає телефонну рурку, прикладає до вуха й задумано дмухає в неї. Чіпляє її знову на вилку й думає про Сазонова далі. Раптом — пригадує одну особу, такого Курпаса, начальника ДТО НКВД залізничного вузла Харків — Основа.


Курпас!



Великий інквізитор і мучитель неповинних людей! І, либонь, близький друг Сазонова. Вони всі друзі, чорт їх забрав. Садист, той полетів зі своїх чекістсь­ких високостей після т.зв. «розгрому» т.зв. «єжовщи­ни» й потрапив до тюрми, де Петро й мав щастя того «великого чоловіка» бачити. Звичайно, це був усього лиш типовий чекіст, нічим не гірший за інших, його тільки принесено в жертву, міняючи «курс» політики, але який же він був і знаменитий по тюрмах, і на Са­буровій дачі, серед модної клієнтури епохи! І от — за «викривлення лінії партії», за жорстоке мордування людей, за садистичні «зловживання по службі» цей ко­зел відпущення дістав вищу міру соціального захисту з заміною на 25 років каторги. «Мурин[30] зробив своє діло — мурин може йти геть. » Сидячи разом зі своїми не­давніми жертвами, доводжуваними колись ним торту­рами до божевілля, Курпас тремтів тепер як найпідліший боягуз, бо кожної хвилини чекав, що ко­лишні його клієнти втоплять тепер його в параші.


Мо­же, його для того сюди й вкинено. Але його не вто­пили. Лише коли Курпаса вже мали відправляти на етап, то його жертви так його збили в сумерках каме­ри, що він захлинався власною кров'ю, — збили до півсмерти, й він потрапив сперш не на етап, а в тю­ремний шпиталь, а вже потім на етап.



Петро думає про все це, посміхається понуро: чи знає Сазонов про долю свого дружка? Якщо знає, — це для нього буде вічним «мементо». А ще посміхається презирливо, згадавши, як той Курпас пишався своїм прізвищем і перестерігав усіх, щоби його прізвища не плутали з «тим Курбасом, з тим дрібнобуржуйським актором і виродком», якого він «знищив власноручно».



Посміхаючись, Петро знов знімає рурку телефону й Дме в неї, крутить ручку й чекає. Потім каже на голос якоїсь милої дівчини в рурку:



— Дайте Облвідділ НКВД.



Він не знає номера, але хіба для такої установи ще треба номера? По хвилі його зв'язано з НКВД. «Дай­те кабінет тов. Сазонова. » — Сказавши це, Петро хотів повісити геть рурку, бо не сподівався, що так скоро й так легко це вдасться, бо був певен, що дзвоніння до цієї страшної установи зв'язане з цілим рядом різних умовлених заходів, перепон, низкою дистанцій, і був певен, що нічого не вийде, а воно вийшло моментально.


Хотів повісити геть рурку, ру­ка чомусь здригнула, і перебіг по серцю холодок. але саме тому й не повісив, стиснув рурку міцно й рішуче подув у неї, видуваючи туди все своє презирство. В рурці зашерехтіло, клацнуло («зняв, значить», — мельк­нуло в Петровій голові), і почувся важний, набундю­чений голос:



— Са-а-зонов. — так важно, в розтяжну, ніби це ма­ло означати щонайменше — Ко-ро-ль!



«Са-а-зонов!» Петро мовчить.



— Галло! — гнівається вже голос грізно. — С-са-а-зо-о-нов!!



Тоді Петро посміхається й, змінивши голос на такий же важний, але прихильний, повільно каже в рурку по-російськи, намагаючись якнайточніше удавати москвичський акцент:



— Прівєт. от Євґенія. Івановіча. К у р п а с а !



В рурці захлинулось повітрям, заїкнулось, явно втра­тило панування над собою від несподіванки, розгуби­лось, задихало в рурку схвильовано, а тоді заспішило вже іншим, єлейним і тремтячим голосом:



— Хто говорить. Галло, будь ласка, хто говорить. Петро мовчить.


Насуплений, зімкнувши щелепи.



— Хто говорить. — кричить вже нервовий і розгуб­лений голос з рурки.



Петро роздимає ніздрі, примружує очі. Нотки пере­ляку в Сазоновім голосі, такого точнісінько підлого, як і в того Курпаса тоді, зривають в душі несамовиту втіху. Петро опускає кутики уст в гримасі безмежного презирства. Одводить від себе рурку, тримаючи її в ви­тягнутій руці, як гадюку, і одвертаючись від неї інстинк­тивно, ніби боячись, що його крізь неї вглядять і впізна­ють.


Потім помалу чіпляє рурку на вилку апарата.



«Власне, треба би казати не Курпас, — думає він по­нуро, а Куропас, щоби була більша різниця між цим підлим прізвищем і КУРБАСОМ. Та так його, мабуть, і хрещено колись — Куропас. Прізвища-бо даються наро­дом влучно й відповідно до об'єкта».



Що він зіпсував Сазонову настрій на багато днів, у цьо­му він ні крихти не сумнівається. Зіпсував і посіяв люту тривогу в серце цього барбоса. Чей же він знає долю свого дружка й такий пригад, та ще кимсь невідомим і важним, судячи з московського акценту й апломбу, не з приємних.


Хто може ручитися, хто це іменно був? І з якою метою так його поздоровив у цей непевний, три­вожний час?



Ага, барбосе!



Так одвів Петро свою збаламучену й печальну душу.



Після обіду, працюючи в своїй майстерні, нагорі, Петро побачив у вікно Сазонова, що стояв на площі пе­ред театром і розмовляв з комісаром полка Шубіним. Поруч з Сазоновим стояв той щелепатий його лотиш і ще якийсь в уніформі.



«Цікаво, — думай Петро, дивлячись крізь сітчасту штору вниз, — чи це вони випадково тут зупинилися, а чи спеціально той варвар з своїм цербером сюди прителіпався?



Цікаво, здогадався він чи не здогадався?



Невже здогадався?



Гм. Звідки дзвонено — це він узнав на центральній. Але. це ще нічого ж не говорить же!»



Проте Сазонов не виявляв жодної цікавості до теат­ру. Був він насуплений, чимсь глибоко заклопотаний, в кепському настрої, що видно з кашкета, нацупленого блискучим козирком на самий ніс — ознака поганого настрою кожного, хто носить кашкет з козирком. «Ні, мабуть, не здогадався». Сазонов стояв, широко розкаря­чивши клишоногі свої кінцівки, й з явною нудьгою во­див очима по транспаранту, простягненому над пло­щею, жував слова мляво й спльовував їх до Шубіна. А щелепатий лотиш таки водив очима по вікнах театру — внизу, посередині, потім вгорі, ніби лічив їх.


Але це знічев'я, бо що має робити цей бичок, коли начальство розмовляє з кимсь.



Підійшла «емочка». Сазонов сів у неї з лотишем і мляво помахав рукою Шубіну. Поїхали собі.


Шубін пішов направо, суб'єкт в уніформі пішов наліво посвис­туючи, що видно й з пальців руки, які щось викивували в такт.



Петро постояв замислено. Потім потер міцно чоло й зітхнув, беручись до роботи.



Сьогодні у нього буде знову клопітна проблема — де йому ночувати. В якому такому невідомому й не­знаному нікому новому місці прихилити йому свою го­лову?



Воно то, як треба взяти, то візьмуть і з-під землі. Але все ж — не треба валятися на дорозі, як чурбак.



Це вже від вовчого інстинкту.



Де бамкає старенький дзвін.



В пошуках цікавої розваги одного вихідного дня «дівчата нашої країни» оглядали місто — древнє ко­зацьке місто Наше.



Ата, Оксана Чоботар, Ольга Шведова, Люся Жабка, Христя Карабан, Ліда Ісаєва, Матильда Боброва, Марія Безбородько, Віра Перебийніс і Галина Бондаренко — отак цілою дівочою бригадою вирушили зранку в похід, змовившись потинятися позагеттю й подивитися в своєму місті невідомі для них речі. От, скажемо, десь бамкає тонюнько і несміливо дзвін, когось кличучи, не­мовби потопельник, а чи по комусь плачучи. Де він? Який він?


Чий він? І чого ж він бамкає? В місті ж позакривано давно всі церкви, а він десь бамкає! Це цікаво. Або, скажемо, тут є козацькі древні вали — а що, як на них по­дивитися спокійним оком? Спеціально подивитися!


Або є десь там напіввикорчуваний із землі й поколотий та так і залишений цементовий пам'ятник, ще й з іржавим лан­цюгом на уламках, немов з кайданами. Або. Таких «або» багато. Але навіть без жодних «або», просто так глянути збоку спокійним і незапорошеним буденними турботами оком на місто, придивитися до нього, загля­нувши за вивіски, через тини й паркани, — хіба не цікаво?


Дуже цікаво! Тому вони й рушили в походеньки.



І в цих походеньках їх чекало щонайменше дві ціка­вих пригоді.



До дівчат ще причепився, на роль веселого чичероне[31]. Колька Трембач, що йому Атина ідея (а це була Атина ідея обдивитися місто, а головне пошукати того дзвона) дуже сподобалась. Цей Колька — дуже милий в това­ристві, веселий шибайголова; вічний сміхун, мисливець на різну кримінальну хроніку, ентузіаст театру й усіх інших публічних видовищ, а найголовніше — фанатичний джура всіх «дівчат нашої країни», бо чи не в усіх одразу залюблений. Любов його таємна, але така пломеніюча, що всі дівчата підсміхалися й скубли його за чуба, випробо­вуючи силу тієї його любові до кожної — якщо буде гніватись, значить, не любить, а якщо не буде — значить, любить. Колька взяв свій «ФД» через плече (а мати фо­тоапарат та ще й «ФД», та ще й носити його бравурно че­рез плече — це в місті Нашому не тільки велика розкіш, а ще й великий привілей, на який мають право тільки вибрані та ще репортери газет) і товаришив дівчатам.


Його обов'язком, добровільно взятим на себе, було — супроводити дівчат в глухі трущоби й захищати там їх від чужих собак і від чужих хлопців, смішити їх різними анекдотами і, нарешті, давати довідки з усіх питань, особливо з тих, у яких він найменше тямить сам.



Було свято, по-старому це була неділя й тому свято, а по-новому це був вихідний день, день офіційного відпо­чинку й через те ніби також свято. Але ніде не видно тієї святковості. Як сказати по щирості, то місто мало не тіль­ки не святковий, а навіть дикий вигляд. Як відомо, все в цьому місті руде.


Але що лишилося в нім не руде, то було рябе, заляпане вапном точнісінько так, як ото заляпують хлорним вапном клозети, — все геть захвоськане — стовпці, дерева, кущі акацій понад «бульварами», паркани й навіть тини, й навіть телеграфні стовпи, — це так було все одного разу побілено, а потім те вапно, де лишилося, а де пооблазило, а де розтеклося патьоками та плямами під впливом дощів, вітрів і хурделиць. Це вапно на всьому до половини — це залишки торішньої т.зв. «білої гарячки», так населення .прозвало офіційну ударну кампанію білен­ня парканів, стовпців і дерев — геть усього нерухомого матеріального світу (дополовини — на честь очікуваних відвідин міста главкомами РККА Тимошенком і Ворошиловим, що мали тут, нібито переїздити в зв'язку з велики­ми військовими маневрами Української Військової Окру­ги (УВО). Очікувані главкоми чомусь так і не переїздили, але стовпці, дерева, паркани й мостові перила, й тини, й кущі було побілено в усьому місті.


Звичайним вапном. Ми­нув рік, природа втрутилася в наказ влади й поробила свої поправки. І тепер деякі вулиці виглядають і зовсім комічно, так ніби зазнали неохайної але тотальної хлорної дезинфекції. Ніби місто пережило страшну чумну або хо­лерну епідемію та боротьбу з тією епідемією.



В буденний день, коли людина біжить без пам'яти на працю, все це не впадає в око, але коли людина отак на дозвіллі озирається навколо спокійно і допитливо, та ще коли вона має естетичне око, та ще коли вона лю­бить своє місто, — то тій людині аж заплакати хочеть­ся. Проте це, може, не всім, а тим тільки, хто забув, у чо­му річ. Для тих же, хто знав і пам'ятав, як розкішно сяяли білизною стовпчики, дерева, нижні половини пар­канів і навіть кущі акацій понад пішоходами, вони й те­пер, може, уявляються такими, й не ріже око старчаче лахміття, що в нього обернулася парадна форма. Ось як, приміром, для Кольки Трембача.


Цей хлопчина, ви­йшовши на алею високих тополь, які обабіч Харківської вулиці маршували ген у далину в вапні, немов у білих су­конках, аж млів від захоплення. Він прозвав цю алею «райською алеєю», «алеєю наречених», «алеєю щастя», нарешті, не підібравши сильнішого епітета, назвав її «піонерською алеєю» й фотографував кілька разів. Потім він до тополь підібрав образ гарних дівчат, струнких, трішки смутних, трішки залюблених, що йдуть десь на побачення з своїми милими. З нього кепкують, але він не здається і навіть почав порівнювати окремі тополі до окремих конкретних дівчат з їхнього гурту.


Дівчата так сміялися з хлопцевих вигадок, що аж люди на них озиралися, либонь, такого безжурного й буйного сміху давно не чули на цій вулиці, на цій «райській алеї». На Жовтневій площі вони постояли біля пам'ятника Ленінові. Обійшли його навколо. Знаменитий їхній пам'ятник!


Біла кам'яна постать з простягнутою рукою на чорнім мармуровім п'єдесталі. Надзвичайний пам'ят­ник. Бо, можна сказати, тричі історичний. По-перше, історичний тому, що постать Леніна відображає історич­ний момент — «Ленін на панцернику».


По-друге, істо­ричний тому, що сам п'єдестал походить з глибокої історії, чи пак має оригінальну історію. І по-третє — історичний ще дечим іншим. Влада думає, що ніхто нічо­го не знає, не пам'ятає, а тим часом навіть діти в місті Нашому знають всю анекдотичну історію цього пам'ят­ника чи з цим пам'ятником. Через те пам'ятник цей є об'єктом спеціяльної уваги громадян міста й його око­лиць, як виключно славна і неповторна пам'ятка міста Нашого, кожен до нього приходить з усмішечкою на ус­тах, і цікавість до цього пам'ятника не маліє. Він, можна сказати, певною мірою став джерелом доброго гумору для цілого міста, навіть цілої области, як нелегальна, тобто законспірована, весела контрреволюційна анекдота.


Для компанії дівчат він теж джерело доброго наст­рою. Як порядний чичероне, Колька Трембач передав «в особах» історію цього пам'ятника.



Виходило так (на сором міськраді), що оця біла по­стать Леніна належала Ленінові, але чорний п'єдестал з полірованого мармуру належав не Ленінові, а належав Харитоненкові. Це, можна сказати, експропрійований п'єдестал, «буржуазний» п'єдестал. А було все ось як.



Колись, до революції, тут, на цьому самому п'єдесталі, на цьому блискучому мармурі стояв бюст Харитоненка, відомого цукрозаводчика в цих краях і, мабуть, в усій Ук­раїні. А стояв бюст тому, що пам'ятник був збудований за Харитоненкові гроші його родичами. Та прийшла ре­волюція, й нова влада скинула геть Харитоненка з його п'єдесталу й поставила на його місце маленьку постать Леніна, при тому не здійнявши меморіальної дошки, а лише поклюцавши та подряпавши її долотом, щоб не бу­ло видно золотих Харитоненкових літер, тобто щоб не було видно, що мармуровий цей блискучий постамент експропрійований Леніном у Харитоненка. Але все-таки було видно золоті літери. Тоді хтось там звернув увагу, розгнівався й звелів прибрати Леніна, а натомість поста­вити якусь іншу постать чи бюст, якусь більш підходящу фігуру до такого, «відібраного народом у хахлацького буржуя» мармурового п'єдесталу.


Ну, а яка може бути більш підходяща для такого случаю постать, на думку ви­щої влади? Звичайно, Шевченкова.



І от поставили бюст Шевченка, Тараса Григоровича. Бюст робив якийсь кубіст (організатор і завідувач ху­дожньо-керамічної профшколи, такий Лапковський), і тому бюст був виключно модерний і виключно страхо­винний. Громадяни міста Нашого одного дня були при­голомшені, побачивши на місці Харитоненка й Леніна на чорному мармуровому «буржуйському» п'єдесталі погруддя великого свого Тараса. Шапка на ньому була, як добра діжа, щелепи й підборіддя визирали з-під неї, як кутасті чавунні брили.


А більше нічого з-під шапки не було видно, хіба що кожух, з якого, власне, й було ясно, що це Тарас. Меморіальну ж дошку з Харитоненковими золотими літерами збили зовсім геть, щоби й натяку не було, і на тому місці стала гола чотирикутна пляма, сліпуча гіпсовою білизною, а на ній ніякого напису; зби­ралися колись зробити; але одне діло збити, а інше — зробити. Чекаючи того напису, Тарас стояв на Харитоненковому місці й хнюпився, ніби від сорому нацупив шапчищу аж на носа. І так само соромилися цього видо­вища всі мешканці міста Нашого, обходили його сторо­ною.


Прикро всім було. Та одного ранку місто аж запи­щало зі сміху. Сміх той покотився в усі кінці, вздовж і впоперек по місту, а починався він біля пам'ятника на великій площі. Хтось уночі взяв і на білій плямі, на місці меморіальної дошки, написав чорною фарбою:



Діти ж мої, діти,



Що ж ви наробили!



Замість шапки на голову



Макітру наділи!!



Це гагахнуло, як бомба, й пішло кружляти по всьому місту, по всіх його закутках і околицях. Весело було.



Ну, звичайно, після такої заяви самого Тараса Григо­ровича погруддя його негайно зняли. І після того довго стояв сам мармуровий п'єдестал, порожній, хіба що іноді на ньому сідав якийсь безпритульний і прудив воші, або пряжився на сонці, як живий пам'ятник епохи. Та мину­ли роки. Змінилися люди. «Сто разів» змінилися голови міськради, облвиконкому тощо. Затерлося минуле.


Впав У око якомусь новому начальству такий гарний, дорогий, але порожній постамент, і от знову було на нього поцуп­лено й поставлено Леніна. На цей раз велику, сліпучо-білу фігуру, що так добре гармоніювала з чорним марму­ром. А на білу пляму, де колись був уночі написаний історичний, безсмертний напис про «макітру», приліпили но­ву меморіальну дошку з золотими літерами: «Володи­мир Ілліч Ленін». І тепер от «Володимир Ілліч» стоїть і показує рукою на північ. Туди, де куриться димар ко­лишньої Харитоненкової цукроварні (тепер цукрокомбінат Цукротресту СССР).


Комбінат називається «ЧЕРВОНА ЗОРЯ», і це на неї так Ленін повчально по­казує. Кортіло зазирнути під меморіальну дошку, за зо­лоті літери, чи є там напис про «м а к і т р у». Але це не­можливо зробити. І тому компанія тільки потупцялася навколо великого вчителя та й пішла в тім напрямку, ку­ди він показує.


Лише не пішли вони до «ЧЕРВОНОЇ ЗОРІ», а трохи повз, схитрували — пішли містом.



Довго вони по ньому блукали. Вони його обійшли десь по середній лінії, так би мовити, «розтяли косим ударом». Отак відійшовши від центру, від величавої постаті Леніна та казенних будівель, де висіли пишні. плякати й бравурні бойові гасла, пішли тими вулицями, вуличками, площами й перевалками, де не було плакатів, а була гола, неприкрита дійсність, та така кричу­ща дійсність, що її ніякими плакатами не закриєш, не за­тулиш, — випирає з усіх щілин, з усіх шпарин, з усіх дворів, зухвало дивиться з усіх вікон і дверей кожному в вічь..



Йшли осяяними сонцем вуличками й вулицями, пе­реходили через греблі над замуленою й укритою ряс­кою річкою, зазирали через бильця у воду, кидали в ряс­ку камінці й знову йшли. Блукали собі. И дивилися, ди­вилися.


Немов якісь чужинці. Бо й почувалися чужин­цями, якимись недоречними неробами, паничами, байдикарями. Вулиці, вулички й перевалки пустельні, не­мов вимерлі, ані ніхто не їде, ані ніхто не йде, не гуляє, хоч і свято, і через те весела компанія почувається до­сить кепсько, бачить свою недоречність. Але вони упер­то блукали. Сідали на лавках біля дворів у холодочках і відпочивали.


Лавки були покривлені, підгнилі, древні; такі ж покривлені й древні хати під соломою або під очеретом і такі ж древні дуплясті верби, або білокорі осики, або немічні, об'їдені гусінню яблуні й груші, що перезирали через занедбані, півзруйновані паркани. Віяло давниною. Від цього було й приємно і — від цьо­го було й неприємно: віяло пасивністю, злиднями, уто­мою, віяло якимсь безнадійним повільним умиранням, як від яблунь, обжертих і занечищених гусінню, віяло мовчазною журбою, мовчазним, глибоко прихованим і нікому не висловлюваним покірним горем.



Вставали й ішли далі.



Це ж вони шукали чогось радісного, чогось простого, але зворушливого в своїй простій красі, чогось такого гарного, оптимістичного, як гарна усмішка хлопця чи дівчини, чи якоїсь бабусі, як уривок стрункої пісні, скал­ка сміху, сонячна пляма на народньому орнаменті вивішеного на тину килима, як веселі квіти в веселій хаті за відслоненою фіранкою. Вони шукали, але нічо­го такого не знаходили.



За тинами, за півзруйнованими парканами вони ба­чили всюди людське горе, біду, втому. Замурзаних ди­тинчат на шпориші. Жахливі неуявні людські лахи на тинах та на мотузках. Чули десь сварку — тяжку, злоб­ну сварку чоловіка з жінкою.


Чули жіночий плач і жах­ливі прокльони. І всюди те саме — праця, праця й пра­ця безрадісна, бо безперспективна. Люди, забувши про свято, щось перуть, щось латають, латають і перуть, і щось підпирають, щоб воно не падало. І тільки раз ба­чили, як люди грали в карти посеред двору, і то грали якось так понуро, мовчки, ніби когось зосереджено били кулаками на шевському стільці розкладеного, якогось свого ворога лютого.



Настрій зійшов на пси. Навіть Колька Трембач, нев­томний сміхун і шибайголова, перестав скалозубити та все просив дівчат іти геть десь на річку — досить цього! Купатися!


Плавати навзаводи, стрибати з трампліна або з похилої верби вниз головою в прозору глибінь! Та­ка нудьга. «Досить цієї біди циганської!!»



Дійсно досить би. Рожевий настрій, з яким вони ви­рушали на влови за гарними враженнями, за цілющи­ми життєдайними скалками радости, за душевною розвагою, нарешті за душевним відпочинком, так не­поправно розвіявся, і за короткий час вони зовсім пе­ретомилися.



Коли йшли Зеленою вулицею, тією околицею, де жи­вуть селяни й ремісники, й коли бачили біля каламутно­го позеленілого ставочка, як купка голопузих і золотуш­них дітлахів пильнувала двійко гусенят на воді (пильну­вали й бавилися в ганчір'яні ляльки), Аті зовсім світ потьмарився. Ініціаторка «екскурсії» по місту Нашому була вбита. Вже не цікаві були ані козацькі вали, ані всі інші «достославності» цього достославного міста. Ата чула, як десь далеко-далеко бамкав дзвін, лірично так і задумливо, немов скаржився на щось, і її душу тягло ту­ди. Тягло непереможньо.


Щоб не бачити нічого. Ах, якби оце серце затужавіло, на камінь, й уже не реагува­ло ні на що, щоб було таке байдуже, як і в тих людей, ба­чених через паркан, що понуро й апатично били уявного ворога кулаками на стільці. А дзвін помовчить, помов­чить — та знову «бам!».



Ата нікому не казала, але йшла на цей дзвін, йшла на звук.



На тій лінії, куди вабив таємничий дзвін (він уже й за­мовк, але все дзвенів і дзвенів невідступно в Атиних ву­хах), трапився їм і повалений пам'ятник. Вони на ньому сіли відпочивати. Це в тополевому скверику, обгризено­му козами, на одній із площ міста.


Пам'ятник, величез­ний колись, тепер розламаний на кілька частин, повале­ний і вгрузлий (врослий), в землю під різними кутами; старі рясні акації й липи стоять біля нього й нависають шатром, утворивши холодок, і тут зручно сидіти.



Хто ж і навіщо поламав цей пам'ятник? А якщо вже поламав, то чому не прибрав геть уламків, щоб вони не муляли очей, нарешті, щоб не кричали. А вони кри­чать про якусь величезну кривду.


Про що вони кричать?



Про це мало хто знає тепер у цьому місті достеменно. Існує багато легенд про цей пам'ятник, але котра з них вірна? Колька Трембач божиться, що знає вірну легенду, знає Правду про цей пам'ятник, чув від когось знаючого. І нашвидку розповів дівчатам цю правду, вво­люючи їхню волю. За цією версією виходило так (а вона таки правдива, як і історія з «макітрою»).



Колись цим містом ішла революція. Маршували че­рез нього різні армії. І були в тих арміях усе сини тих са­мих матерів — одні в «червоних», інші в «білих», ще інші в «зелених», в «блакитних» чи пак «жовто-блакит­них», а ще інші в «махновцях», ну, а з ними й над ними були ще й інші різні люди, що «так хотіли їм добра». Всі боролися проти всіх, всі боролися за «щастя для всіх».


Усі були найкращими, всі були єдино правими, й усі були один одному жорстокими ворогами, нещадни­ми й немилосердними один до одного в «ім'я людсько­го щастя».



І ось одні розстріляли 40 синів і дочок цього міста за те, що ті були якимись там «щирими». Ті, що розстріля­ли, були «білими». Вони розстріляли тих сорок синів і дочок цього міста отут, на площі, поклавши лицем до землі й вистріливши кожному в потилицю (а перед тим як стріляти, роздягли їх догола),та й так і покинули.


А самі втекли — їх вигнали інші. Ті, що вигнали, зібра­ли розстріляних і поклали їх у велику братську могилу, викопавши її отут посеред площі, грали жалібних маршів духовими оркестрами, говорили запальні про­мови. Потім зігнали мулярів і звеліли вимурувати вели­кий пам'ятник з цементу й заліза. Ті вимурували пам'ят­ник над «щирими», над своїми братами, не пошкодува­ли сил.


Але тут прийшли інші й вигнали геть попе­редніх. Ці, що прийшли, були «червоні». Вони розрили могилу, викидали рештки тих сорока, звеліли звезти їх геть десь на скотомогильник, а на їхнє місце під пам'ят­ник поклали своїх стільки ж або й більше, полеглих у бою.


Теж грали в оркестри й говорили промови. А на пам'ятнику написали: «ТУТ ЛЕЖАТЬ НАРОДНІ ГЕРОЇ, ЩО ВПАЛИ ЗА НАРОДНЮ СВОБОДУ».



Та скоро прийшли ще інші, «махновці», викидали попе­редніх з музикою, а на їх місце поклали своїх. Знову грали жалібні оркестри, знову гриміли жалібні промови. А на пам'ятнику дописали: «.


ЗА СВОБОДУ ПРОТИ ВСІХ НАПАСНИКІВ. СЛАВА ГЕРОЯМ НАРОДУ!»



Але скоро повернулися ті, чиїх перших лежало тут со­рок. Вони вже нікого не викидали, лише знесли назад зі скотомогильника кості тих сорока й поклали їх знову під пам'ятник, у спільну братську могилу, додавши ще й трохи нових, полеглих у бою.



Після цих зайняв місто командир відділу місцевого червоного козацтва, Янгол, і теж нікого не викидав уже з могили, а повернув туди кості викинених «мах­новцями» червоних партизан. А на пам'ятнику нічого не додавав і не відіймав, лише над усіма велів прибити металеву червону зорю. Отак і утряслося все. Одначе, як устабілізувалася влада рад і коли самого Янгола бу­ло розстріляно в ЧК, як «непевного», пам'ятник було зачеплено ланцюгами й звалено п'ятьма парами волів, і розламано ломами та кайлами на кілька шматків. Хотіли тут, над цією братською могилою, поставити інший, правильний радянський пам'ятник.


Одначе на­трапили на величезну трудність — як же тепер розібра­ти, де кості радянські, а де кості контрреволюційні, всіляких «бандитів»! Думали, гадали, та так і покину­ли. А може, й досі десь думають ще та гадають. Роз­ламаний же пам'ятник так і залишили, забули, зане­дбали. І от минають десятиліття, а розламаний цемен­товий велетень лежить собі, вростаючи в землю, туди, де лежать теж розламані й розсварені, а потім в одну яму складені сини й дочки однієї матері, що всі однако­во хотіли їй щастя. І він, оцей пам'ятник, отакий, як він є тепер, цілком і цілком на місці, цілком доречний.


Кращого пам'ятника не можна й придумати над цією братською могилою.



Переказавши своїми словами цю легенду-бувальщину, Колька закінчив:



— От, брат, яка юринда. І взяв би я та й зробив так: узяв би ці уламища, оправив би їх у бронзу, а тоді на­крив би їх шкляним ковпаком, щоб отак ніхто не сідав на них і не свинячив тут, і нехай так лежать. Це такий пам'ятник! Нехай лежать. І нехай інші нащадки наші знають та й нехай пам'ятають, які наші батьки були дурні. Еге ж. по цих словах Колька Трембач постукав ногою в землю й гукнув у ту землю, явно юродствуючи, зумисне викаблучуючись:



— Вибачайте, брат, старики! Може, й мій дід або який дядько тут лежить. Але де ж ти правду дінеш. Знаю, що в моєму роді були різні: і червоні, й білі, й сірі, і зелені. Трохи багатувато їх було.


Тому й пам'ятник цей поламаний. <Помовчав). А батько так і взагалі невідомо якого кольору був, і невідомо, де й дівся, та чи й був. Ну, а я теж уже невідомо якого роду. і все з тієї ж причини.


От, брат, товариші, яке діло!



Останні фрази були сказані спеціально тим спе­цифічним блатняцьким стилем, під героїв «Путьовки в жізнь», що до нього не так-то легко й причепитися в разі чого, хоч глум і іронія в них занадто яскраві. Проте, сказати правду, перебільшено клишонога й юродива йо­го мова могла бути стлумачена по-різному. Дівчата обережно посміялися з свого чичероне, Ата ж висловила вголос своє щире здивування, що з їхнього джури такий гарний оповідач.



Історія пам'ятника була цікава, цікаво й розказана, а Ще цікавіше закінчена тим шибайголовою, але це ще не була головна пригода. Пригода чи принаймні дві справжніх пригоди були попереду.



«Сильних вражінь» було вже досить і тому всі виріши­ли податися на річку, отак через бори, через ліси, а там лу­гом до перевозу, а там на човни — і гайда по широких протоках у Доброславівську діброву, до Шаманівських млинів, що їх так гарно оспівав колись славний поет.



Одначе замість річки вони опинилися на Соборному цвинтарі. Ішли, йшли — й опинилися на Соборному цвинтарі.



Це їх завела сюди Ата, йдучи на дзвін.



І тут вони зробили відкриття: той дзвін печальний і далекий, що бамкав був десь загадково й таємниче, — бамкав ось звідси! Ось з цієї дзвіниці.



Соборний цвинтар, занедбаний і древній, лежить край великого бору, далеко за містом, за сосновою по­садкою, як іти з півночі. Власне, це лежать вони тут, їхні предки, тепер обернені в горбки зелені, заквітчані або й захряслі бур'янищами. їх лежить ціла армія, роз­ташована під бором, по крутому березі над широким-широким лугом. Помежи горбками, на всіх вільних місцях стоять височенні, задумані сосни, ялини вистрілені в небо, стрункі березки, кущі черемхи й бузку, буяють трави й квіти; часом дерева, товплячись, насту­пають на могилки, їх відпихають великі й маленькі хрес­ти, почорнілі й знесилено похилені на всі боки, — тяжко їм охороняти могилки від тих слонів столітніх сосон, що топчуться по всьому цвинтарю.


Помежи деревами блу­кають зажурені білі мармурові янголи й янголики, деякі з поперебиваними ногами й крилами, й так статуї.



Біля одного такого янгола, що припав на коліна й за­ломив руки в тузі в поламаній оградці, під велетенськи­ми древніми соснами, й розташувалася на хвильку юна компанія — «дівчата нашої країни» зі своїм чичероне. Вони розташувалися в синіх сутінках холодочку на по­чорнілих від часу лавах, насупроти сліпуче осяяної сон­цем церковці з високою білою дзвіницею. Дзвіниця й церковця стоять на самім шпилі пагорба.



Церковця наповнена якимсь шумом, ніби вулик, а дзвіниця прип'ята довжелезною верьовкою до стовпа (від дзвона до стовпа) й тим нагадує разом з церковцею білого одногорбого верблюда в сонячній пустелі. За церковцею видно синю далину — криві блискучі прото­ки розкидані, як поламані мечі, круглі свічада саг, хащі очеретів, копички сіна, гайки, потім золоті пасма нив, а вже за ними ген правий берег, сіро-лиловий, а місцями кольору індиго з ясно-білими мазками хаток, з сильветками млинів-вітряків, що стоять по самому вершку, піднявши вгору руки-крила.



В церковці тихе гудіння. Біля церковці в сонячнім сяйві сидить старчиха, мовчки простягши вперед по­калічену руку з мисочкою й хитаючи весь час головою; поуз неї іноді входять старенькі бабусі, виринаючи несподівано з-за рогу церковці. Ось прийшов якийсь згорблений дідусь, підпираючись паличкою. Ось прийшла, похиливши голову, якась мати, ведучи мале дитинча за руку.


Всі вони зникають у церковці, шви­денько й крадькома хрестячись перед дверима на двох янголів з вогненними мечами, що бережуть вхід, на­мальовані обабіч дверей.



Це в церковці служиться.



Бач, та це ж єдине місце на все місто й на всю округу, де людям ще дозволено молитися. І це сюди скликав дзвін. І це сюди йдуть ті відважні, що не бояться кари за вияв своєї совісти. І відважні ті — це ось такі старенькі-старенькі бабусі, дідусі й маленькі дітки.



Ата дивиться, не відводячи очей, на церковцю, на лю­дей, що крадькома входять, зігнуті якимсь надмірним го­рем і журбою, слухає таємниче гудіння в тій церковці, нібито приглушений плач десь під землею всіх тих ста­реньких жінок, і дідів, і тих немовляток, яких вони прино­сять і за ручку приводять, — і їй хочеться піти туди. От встати й піти. А чому б і ні?


Чому б же їй не піти в цю церковцю, на місці вічного спочинку предків, над цим за­недбаним і печальним їхнім гробовищем.



От встати й піти. Ану ж.



Ата стріпує головою й пломеніючим поглядом ди­виться в обличчя своїх подруг, і читає в очах деяких те саме бажання. Потім дивиться на інших — і бачить на їхніх обличчях переляк, — вони відчувають інстинк­том те, що відбувається в Атиній душі, бо перед тим дивилися разом з нею на церковцю, й швиденько відводять очі, й удають, що страшенно зацікавлені мармуровим янголом. А Колька Трембач сидить бай­дужий і курить, і теж дивиться на янгола. Янгол кру­гом пообписуваний олівцями різного кольору, дівчата читають ті написи й посміхаються, — то все написи закоханих, що отут протягом десятиліть бували, цілу­валися біля цього янгола й лишили свої пам'ятки в ієрогліфах різнокольорових олівців.


Тут були й віршики, тут були й прозові сентенції, тут були просто імена, а біля них понамальовувані серця, проколоті стрілками. Були тут й блюзнірські, цинічні написи. їх було так багато, всіх тих написів, що на янголові не бу­ло живого місця. А хтось колись навіть намазав янго­лові губи червоною помадою, й вони й досі ро­жевіють. І от янгол у великій скорбі, в глибокій тузі за­ломив руки, вклякнувши на коліно над печальним гро­бовищем предків, а губи в нього вимащені помадою.


Ата теж дивиться на янгола, і їй до болю ясно вчу­вається, що янгол плаче, і плаче він, мабуть, саме то­му, що його так вибруджено.



Ата зітхає. Встає. И рішуче йде просто до церковці. За нею звелись і пішли слідом Ольга Шведова й Оксана Чоботар.


Решта лишилися, прикипілі до лавки, зніяковілі, з перебільшеним інтересом розглядаючи ян­гола, з кутиками очей, скошеними на тих, що пішли.



А як уже троє наближалися до осяяного сонцем стов­па, до якого мотузкою прип'ято білого верблюда, враз схопився й рішучим кроком наздогнав їх Колька Трем­бач. Він курив схвильовано й дивився Аті в очі, що зупи­нилася сама й зупинила його здивована й насуплена, й розгнівана:



— Ну. — запитала Ата з ноткою погрози, бувши певна, що це він кинувся їх завертати.



Але замість завертати, цей, такий часом химерний і незрозумілий, імпульсивний юнак кинув геть цигарку й, витерши рукою спітніле раптом чоло, буркнув рішуче:



— Пішли! — і ступнув наперед. А біля дверей пропус­тив наперед дівчат.



А як увіходив у двері, Колька скоса, не то боязько, не то вороже глянув на архангелів з вогненними мечами, ніби це вони стерегли вхід іменно від нього.



Вони увійшли. Увійшли і стали біля дверей всередині церкви. І не знали, що робити. Розгубилися. Зніяко­віли.


Але стояли тихо, струнко.



Дівчата були бліді, схвильовані. В Ати брови зве­дені вгору, очі широко розплющені, вкриті вологою, — вона наставилася ними просто себе над людськими по­хиленими головами й зігнутими спинами, туди, де ку­рився сизий димок і де блимали маленькі вогненні списи свічечок, тонких, саморобних. Церковця була повна. Це все були старенькі бабусі, це все були жінки, і лише де-не-де видно мужеські, теж старечі, обличчя і дитячі.


Од усього віє скорботою: і від зігнутих спин, всіма забутих і висміяних десь там, і від тонюньких свічечок, і від тихого, смутного голосу низенького, ху­денького священика, що виконує подвиг печально і мужньо, і від тих пучечків чебрецю, що понакладаний над образами замість дорогих оздоб, і від убогої одежі. Віє скорботою й неміччю.



На цьому тлі троє юних, струнких дівчат і такий же юний і стрункий хлопець виглядають дивно, коли б на них хтось дивився. Але ніхто на них не дивився, ніхто не помітив, як вони ввійшли. А вони стояли й усе біль­ше розгублювалися.


Ніхто з них не перехрестився, увійшовши, бо не знав, що так треба. Вони вже хотіли вийти, коли раптом по церкві пройшовся шепіт з уст до уст, як вітер, і було виразно чути говорені схвильо­вані слова:



— Розступіться. Розступіться. Молодь підхо­дить!


Молодь підходить!



І всі розступилися. Стали двома лавами на боки, дав­ши широкий і рівний прохід для тієї молоді. Немов для королевичів.



І так ніби їх потягло невидимою силою — замість вийти, всі четверо пішли туди, де перед ними розступи­лися старенькі люди. Попереду Ата з високо піднесе­ною головою й з вогкими блискучими очима, за нею її подруги, а поруч здивований і схвильований Колька. Старенькі люди розступилися перед ними й дивилися, як на велике диво, на велике чудо.



«Молодь підходить!»



Чудо:



«Молодь підходить!»



Три дівчини, немов три прекрасних янголи, і такий же гарний хлопець тихою рівною ходою пройшли напе­ред і стали. Стали й зніяковіли зовсім. Що, що ж вони мають робити? Тут дійшла до свідомости кожному хи­мерність їхньої ситуації: вони стояли на виду, перед ли­цем усіх стареньких людей і не знали, що ж їм робити.


Перед морем скорбно усміхнених очей стояли і не зна­ли, що ж їм робити. Немов поспішаючи на виручку, священик щось зажебонів радісним голосом і заспівав, а за ним заспівали всі присутні: «Господи, помилуй. Гос­поди, помилуй. Господи, помилуй!»



В церкві не було спеціяльного хору, його заступали всі. Всі співали. І це був дивний хор. Амелодійний і хао­тичний, але зворушливий до самих глибин душі.


Хор милих стареньких матусь, хор тих голосів, що, надщерб­лені часом і горем, так зворушливо співають колиско­вих пісень удома. Це ж вони співають для них.



Ата озирнулася на грона наставлених на неї очей, замор­гала розгублено й безпомічно, й з її очей бризнули сльози. Вона швиденько вихопила хустинку, вихопила всі свої мідя­ки з кишені, а з ними й пару грошин паперових, поклала ті всі гроші на мисочку, що стояла тут побіч, на маленькому столику, і, закривши лице хустинкою, обернулася й швидко пішла до дверей. За нею її подруги й Колька Трембач.



Люди, що були потрохи зімкнулися вже, знову розсту­пилися перед ними, здивовані, скорбні, даючи дорогу.



Біля дверей у сутінках Ата довго стояла, приникши скронею до малесенького янгола, що летів у хмарах, тримаючи стопу Божої Матері. Поки вгамувала сльо­зи, такі буйні й такі непрохані. Потім витерла старан­но очі — вона не любила, щоб її сльози хтось бачив вза­галі, — а тоді вже вийшла з товариством у двері, на ося­яний сонцем цвинтар, занедбане місце спочинку їхніх осміяних предків.


За дверима зразу її й чекала незро­зуміла пригода.



Поки четвірка була в церкві, решта сиділа на старо­му місці, біля мармурового янгола, й чекала. До них підсів ще якийсь мужчина, знайомий Люсі Жабки, і на­магався всіх смішити анекдотами та різними історійками. Але без особливого успіху.


Дівчата диви­лися на церкву й нетерпляче чекали чогось. Стривоже­но перешіптувались з тієї причини, що був сторонній чоловік, а вони не хотіли би, щоб він бачив, як то ті бу­дуть виходити з церкви. Люся Жабка навіть намагала­ся якось цього свого знайомого виманити з компанії й завести десь геть. Але гість не йшов, щось його більше цікавило, аніж Люся, може, котрась інша з дівчат. Тоді дівчата вирішили всі йти геть та й завести цього гостя.


Але не встигли. Гість покерував ними, а не вони ним, — він показав їм на старезного ченця в чорній одежі і в скуфейці, що з'явився звідкілясь, ніби вийшов з му­зею, і став біля стовпа з верьовкою, й узявся за ту верьовку. І гість почав розповідати їм, що це дзвонар цієї церковці, а раніше це був знаменитий дзвонар знаме­нитого колись місцевого монастиря; а наймення йому Паїсій, а дзвонив він колись так, що під його дзвони можна було танцювати. І от через те, що їх гість заба­вив такими байками, вони всі стали свідками досить цікавої й незрозумілої події.



Старий дзвонар, чернець Паїсій стояв біля стовпа й однією рукою спирався на костур, а другою тримався за верьовку, щоб смикнути її й таким чином бамкнути в того маленького дзвона, до якого верьовка ген на дзвіниці прив'язана. аж тут з дверей церкви вийшла Ата й слідом за нею її товариство. Дзвонар у дзвона бамкнув раз, але потім пустив верьовку, надзвичайно здивований тим, що з церкви вийшла група молоді. Цього він не бачив уже давно. Він ступнув крок на­зустріч і так наче остовпів.


Стояв і дивився на Ату.



Ата теж зупинилася й здивовано наставилася очима на ченця. Дивно. Такий чернець!


Таке в нього обличчя якесь.



А обличчя в ченця все більше й більше промінилося. Він пильно вдивлявся Аті в очі й ворушив губами. На­решті запитав тремтливим голосом:



— А чи не звати тебе, дівчино, Аталеєю?



— Так. — відповіла розгублена Ата.



Тоді старезний чернець, почувши це «так», зняв ста­речою тремтливою рукою скуфейку і. вклонився Аті до самої сирої землі. Випростався, надів скуфейку й, даючи дорогу, одступився набік.



Це було приголомшуюче.



Ата зовсім розгубилася. Хотіла підійти й запитати, хто він і звідки її знає, але замість того закрила лице руками й швидко зійшла зі сходів, пішла до мармуро­вих фігур, що блукали в гущавині помежи старезними соснами. Сценка стрясла її до глибини душі після всьо­го, що вона пережила в церкві.


Вона цей поклін теж віднесла на карб своїх одвідин церкви й навіть і в го­лову не клала, щоб за цим стояло щось інше ще, щоб старий чернець вклонився їй до сирої землі з якоїсь іншої причини. А щодо її ім'я — то хто ж не знає її ім'я!



Компанія дівчат разом з гостем рушила слідом за Атою. Їм було страшенно цікаво знати, що ж то сталося і в чому річ. Чому той чернець химерний уклонився їй, як принцесі? І чого це він і досі стоїть ще там і проводжає дівчину таким зволоженим, таким чудним погля­дом? Чи не закоханий? (Шепіт, смішки).



Коли компанія знайшла Ату, вона вже була спо­кійною, опанованою. Стояла й роздивлялася однокри­лого янгола на чорнім надгробку з золотими літерами:



«КУПЕЦ ПЕРВОЙ ГИЛЬДІИ ОСТАП КУРЫЛО. Род. 1831 - ум. 1913»



Коли гість знайомився з Атою, він тонко посміхався, як людина, яка має щось на думці а чи знає якусь таємницю, що стосується цієї дівчини і, може, навіть цього епізоду. Але Ата не звернула на це жодної уваги. Як не звернула уваги й на атестацію, що її дала Люся Жабка гостеві: «Директор музею історичного, знамени­тий історик і археолог, товариш Барат, Михайло Барат!» І додала: «Закадичний друг Людки Богомазової» — з чого всі дівчата зареготалися, і тільки тоді проки­нувся в Ати інтерес, та ще коли хтось з дівчат пошепки поінформував, що це колишній петлюрівський офіцер та що це та людина «смілива й гостроязика», яка дала Людмилі Богомазовій кличку «ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ», та що за це її навіть ніхто не покарав, бо, «це було так до­тепно й убійче правильно».


Після цього Ата глянула пильніше на нового знайомого й навіть згодилася ра­зом з усіма йти на його запрошення оглядати його му­зей. А він заодно приобіцяв ще й розповісти анекдот про оцього Курила, лише розповість він її на тім самім місці, де той історичний анекдот виник.



Звичайно ж, ніхто не зважився розпитувати Ату про історію з ченцем, та й все одно те було би марно, вона сама нічого не знає.



Так відбулася одна надзвичайна Атина пригода цьо­го дня. А тепер вона пішла по другу пригоду.



Епізод з ченцем розшифрував хто інший, але для се­бе. В той час, коли чернець уклонився Аті до землі, як принцесі, хтось зовсім несподіваний спостерігав цю сце­ну, — стояв на дзвіниці непомітний і дивився з-за пере­хрестя товстих бантин. Це був Петро Сміян.


Він мимо­волі став свідком цієї химерної сцени, бо був у цей час саме «вдома», тобто в цім своїм «нелегальнім меш­канні», однім з кількох подібних пунктів відпочинку в його безпритульнім житті.



Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на соло­му, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голо­ву, замислився, «що б це могло означати?». Та ось за­рипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чер­нець, і між ними, як між добрими приятелями, відбу­лася така розмова:



— Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаю­чись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волос­ся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати.


Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:



— Як же ж мені не знати цієї дівчини. Як я її ма­леньку на руках бавив.



— Та-ак. Чия ж вона? Хто вона?



— Вона дочка одного великого чоловіка. Еге ж, ве­ликого чоловіка.



Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:



— Еге ж, великого чоловіка. Правда, він улашту­вав «дитячу державу» в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші. Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія.


А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він лю­бив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих без­домних і безпритульних маленьких «розбійників». Він ними піклувався.


Він їх визбирував по смітни­ках. Він їх учив. Він їх уму-розуму навчав, у люди ви­водив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук. І вчив любити свій край, найперше любити свій край. Він був їм батьком і матір'ю. і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшень­ких. І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних.


Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити лю­дей і скільки терпіння для того треба, й як треба лю­бити свій край і свій нарід. (Сивий чернець зітхнув). І за це він умер. Так (знизив голос до шепоту) роз­стріляли (і боязко озирнувся по цих словах).


Замучи­ли. Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю. дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі.


А з без­притульних потрапило дитя десь в «дєтдом». І тиня­лося по тих «дєтдомах». Та й загубилося зовсім. І, ма­буть, загубило й прізвище своє, й навіть ім'я.



Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І по­сміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втіше­но:



— Е, ні, вона не забула своє ім'я. Не забула. В ба­тька пішла. Горда і все ж така проста.


Яка дівчина! Не­наче янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю.



В Петра калатало серце.



— Так вона дочка Діденка. Діденка. Так вона не Дахно. Боже!


Вона дочка людини. такої незабутньої. Найкращої з усіх людей, яких він досі знав. Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й ви­ключної чесності.


Он воно що.



І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини бу­ло для нього зрозумілим. Це успадковане. Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:



— Отче! Ви комусь про це вже говорили?



— Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину.



— А Аталея. ця дівчина. про вас знає, хто ви?



— Ні. — зітхнув глибоко, — авжеж, ні. Та навіщо їй і знати.



— Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?



— Грішний, сину! Твоя правда. Та не міг, брате, ви­тримати.


Як я ж її на руках вибавив.



Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.



— Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви бе­регли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бо­га. Людям вона не потрібна.


Вони зроблять з неї вели­ке горе.



— Так, так, сину. Я про це все життя пам'ятав, всі ро­ки пам'ятав. Я про це пам'ятатиму й рештку днів моїх.


З Богом, сину!



— Амінь! — Петро зробив дідові римський жест ру­кою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях[32] біцепсів, як гладіатор.



……………………………………………………………………….



Ми дзвіночки — лісові цвіточки,



Славим день. Славим день. —



ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзво­нар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам'яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур'яну:



. Славим день.



Славим день.



Дзень.



Дзень.



Славим день!



Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й ро­жеві тюльпани і нагідки. Багато їх. Вони лепечуть ніжни­ми голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ни­ми метелики й золоті бджілки. Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля.


Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці. Не в тій, що «Педагогічна пое­ма» Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народи­лась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння.


Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум'яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум'яність. В Петровій душі розгор­тається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і без­притульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок.


Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається.



Ми дзвіночкилісові цвіточки,



Славим день, славим день.



Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демон­струють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстка­ми й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завми­рають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старень­кої Марії Степанівни. Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости.


Це так і треба. Одначе з ритму пісні вони не збиваються.



А на простінках перед естрадою з обох боків виписа­но великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам'ять і завжди пам'ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:



О слово рідне, орле скутий,



Чужинцям кинуте на сміх!



Співочий грім батьків моїх,



Дітьми безпам'ятно забутий.



А з другого боку, як девіз, як постріл:



Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,



Осяй мій край і розлетися



Дощами судними над ним!



Славим день.



Славим день.



Дзвенять і хвилюються, як морський прибій. З ест­ради збігає група конвалій і пролісків, і так закосиче­них діток, у намисті, в червоних чобітках, в вишива­них сорочках, — вони несуть великі китиці живих квітів у руках — білих лілей і тюльпанів. Вони не­суть їх туди, де в першім ряду сидить їхній «батько», кремезний, «патлатий», «сердитий», але такий доб­рий завжди Марко Григорович.


Він підводиться — величезний, як мамут перед цими малятами, він су­тулиться, щоб бути хоч трохи меншим, лице його розпливається в добрій широкій посмішці, — він бе­ре квіти, підіймає по черзі тих, що принесли дарунки, високо й цілує кожного в щічки. А заля сміється й гримить:



Славим день.



Славим д е нь.



Чи знає ця дівчина, хто був її батько? Хто був він, і за що його знищено?



Він був той сівач, що сіяв зерно, яке може приглухну­ти, але ніколи не може пропасти, — зерно великої любові до людей і вітчизни й полум'яної спраги свободи. Ні, воно ніколи не може пропасти.



Тепла хвиля підіймається до горла з самої глибини серця. Чи то від думки про дівчину цю надзвичайну, чи від спогадів про ті дні далекі, незабутні, що формували й його Душу.



XVI



Ще одна церковна пригода



Директор музею — чоловік саженного зросту, з орли­ним носом, з начисто виголеним черепом, підкреслено неохайний, що сприймається як претензія не то на репу­тацію великого філософа, не то представника дорево­люційної богеми, як про неї пишеться в книгах. Хоч ця зумисна бравада неохайністю — це, власне, стиль інший, стиль сучасності, — підігравання «під пролетаріат». А як сказати правду, то вона й зайва, ця брава­да, бо не дуже-то й дисгармонує з навколишньою дійсністю, де вважається нормальним ходити розхрис­таним по центру міста, а вже з закасаними рукавами то завжди і всюди, і навіть до театру.


Така ж неохайна й директорова мова, — демонстративно пересилувана ряс­ними москализмами, каліченими французькими, німецькими й латинськими словечками.



Та попри все те — він дуже дотепний оповідач. Вид­но, що це людина начитана й бувала в бувальцях. Єдина дрібниця, що справді псує враження, викликавши в Ати зразу почуття огиди, це його вічно мокрий ніс, власне, одна ніздря, що постійно воложилась. Ознака, що ця людина або кокаїніст, або морфініст.


Перевірила своє враження, — Ольга й Оксана теж такої самої думки. Але він так весело гомонить і скалозубить, що можна, вибачити й прококаїнений ніс, як річ несуттєву. І мав він гостру інтуїцію, а разом з тим був він до грубості, до цинізму простолінійний, ця деталь вразила теж одразу; посередині якоїсь своєї тиради, схопивши насмішкува­тий і трохи збриджений погляд Ати, він, не змигнувши й оком, проговорив:



— Це все спадщина минулого. Не приховую — я був колись кокаїністом, товаришко. е-е. Аталея, здається?



Ата нашорошилась. Хоч в цім місті всі знали її ім'я, одначе тут було сказано таким тоном, в якому за­бриніла одна спеціальна нотка, спеціально підкреслена — нотка, фамільярна ніби, з натяком на окрему обі­знаність. Чи це їй здалося? Глянула кутиком ока на інших — ніхто не звернув уваги на ту нотку, значить, во­на помилилася, значить, вчулося.


А директор музею, тов. Барат, вів далі з грайливим цинізмом:



— Був, був кокаїністом. Така, знаєте, була праця. знаєте. Смерть, жах, кров — поневолі станеш, е-е-е. — і махнув картинно рукою, зробивши таємничу недо­мовку, розраховану на створення мученицького орео­лу, який би мав вибачати й цинізм, і кокаїн, і мокрий ніс, і часом алогічне його патякання, підкреслено алогічне (чи, може, Аті так здавалося.


О, той недо­речний ніс, що створив уже непереборне упередження! Велика річ естетика, і велика біда, коли її хтось вра­зив).



Ата дивилась, слухала пильно й, здасться, починала розуміти цю нещасну людину. Та це тільки так їй здало­ся, що вона розуміє. Тут же спростовувала сама себе, слухаючи далі. Це був просто балакун, нестримний, хоробливий балакун. І тільки. Правда, веселий і дотепний.


Людина, в якій не вміщаються всі ті веселі історійки, афоризми мудрості, анекдоти, — він, як мішок, напха­ний усім тим веселим крамом через гору. І тому він му­сив неодмінно той крам витрясати з себе, щоб полегши­ти самого себе. Особливо багато він знав речей фольк­лорних, з історії України взагалі й з історії цього міста зокрема, і весело їх розповідав. Хоч вони сумнівної вартості, і все те не від професора, а від анекдотиста.


Так, наприклад, він оповів історію виникнення назви цього міста, — за цією «науковою» версією виходило так: приїхала сюди колись цариця Єлисавета, йшла вона по дощаному пішоходу, а це саме після дощу, і ще й дошки прогнилі, поодривані, — наступила цариця ніжкою на одну дошку, а вона як не хляпне, а грязюка з-під неї як не чвіркне — просто цариці в обличчя. Цариця так і об­мерла з переляку:



— Ах.



А далі оговталася, обтерлася, посміхнулася та:



— Ну, це нічого, це — н а ш е.



Так і лишилася нібито навіки назва «Наше». Місто Наше.



Або про одну вулицю, що має непристойну назву, — як та назва була дана в сивій давнині. Приїхали колись до цього козачого міста царські драгуни на постій і звеліли козакам годувати їхніх коней та й їх самих. Горді козаки запротестували, відмовились. Тоді їм наказано те саме від вищого начальства. Вони знову відмовились категорично.


Особливо завзятою була одна сотня. Тоді ту сотню драгуни оточили, роззброїли, вивели всіх муж­чин на цю вулицю, поздирали з них шаровари силою й, повалявши на землю, всипали всім паліччя. Відтоді ву­лиця й називається. е-е. цього просто не можна й ви­мовити!


Хоч на всіх листах так і пишеться, а в щоденній мові так і вживається ця назва повністю. І що особливо знаменно .— за радянської влади, коли поміняли назви всім вулицям, цієї назви не в стані були подолати, змінити, — бо чиїм же ім'ям, якого вождя, замінити цю сакраментальну назву!?



Ну, й інші історичні екскурси в такому ж дусі. На сповид це простісіньке варнякання, скалозубство, живлене вулишним фольклором. Але коли вслухатись пильніше, то тут не тільки скалозубна похабщина, а, далебі, в ній десь заховане гостре жало спеціальної політичної цілеспрямованості.


Чи принаймні якоїсь цілеспрямованості.



Прийшли до музею. Містився той «музей» в ограді великого місцевого собору, в прибудованій тут колись «салдатській церковці». Церковця стояла в далекому кутку великої огради, повної старезних лип та столітніх дубів, і скорше нагадувала панський, поміщицький дім з каринтськими колонами при фасаді, ніж церкву. Посередині ж огради, межи дубами, здіймався височенний собор прекрасної архітектури, з трьома ще золотими банями, хоч і без хрестів.


Окремо від нього, при західній стороні огради височіла дзвіниця, зроблена за проектом архітекта Растреллі в стилі Андріївського собору в Києві; на тій дзвіниці ще вціліла позолочена постать Во­лодимира Святого з хрестом, над яким кружляють стрижі й ластівки. Чомусь її там архітект поставив, скопіювавши з Володимира Святого над Дніпром, хоч собор і не називався Володимирським, а просто Собор.



Перше ніж завести всіх до свого «музею», Барат ви­бачився, побіг туди сам, виніс великі ключі й повів усіх до собору:



— Я вам розкажу анекдот. Я вам його розкажу на тім самім місці, де він родився. Будь ласка! — і одімкнув тяжкі, ковані залізом двері-браму собору. Над тією брамою ще вцілів напис, зроблений на намальо­ваній стрічці, простягненій на всю широчінь від одного фрескового янгола до другого:



ДІМ МІЙ-ДІМ МОЛИТВИ



Янголи хоч і були пооблуплювані дуже та поздряпу­вані, але ще тримали стрічку міцно.



Всі увійшли до середини собору. Тиша. Запустіння. Бруд.


Павутиння.



Посередині навалено купу якогось мотлоху й насипа­но просяної шолухи. На стінах де-не-де ще визирають з-під бруду фрески. Всі наставні образи, які можна було поздіймати, поздіймано.


Величезні панікадила висять на могутніх ланцюгах в центрі і в двох притворах, а на них ластів'ячі гнізда — безліч ластів'ячих гнізд. Понад і попід карнизами в головній бані, і в бічних банях, і над головою самого Саваофа, намальованого на стелі го­ловної копули, поприліплювалися гнізда стрижів. Коли гості увійшли й загомоніли, ластівки й стрижі знялися хмарою й з несамовитим вереском та цигиканням ви­летіли в повибивані вікна й закружляли з криком десь надворі, над позбиваними хрестами, в синьому небі.



Барат підвів компанію до піврозібраного вівтаря й показав угору на дві плями на стіні збоку.



— Бачите?



Всі бачили дві плями на стіні. Ата теж бачила. Так, ніби там щось висіло, а потім щезло.



— А пам'ятника отого КУРИЛА — «КУПЦЯ ПЕРШОЇ ГІЛЬДІЇ» на цвинтарі бачили?



Так, всі бачили нагробок «купця першої гільдії — Ос­тапа Курила».



— Так от слухайте. Це для нас, хахлів, дуже повчаль­но. Колись, ще до революції, той Курило, купець пер­шої Гільдії, був старостою цього собору. Хахол Курило. Найгрубший стовп цього міста. І покликав він раз маляра-богомаза та й звелів йому реставрувати всі образи й всі фрески в цьому соборі, бо вони почорніли від часу й бруду.


Ну, бідний маляр, як бідний маляр, як кожен бо­гомаз, — взявся з ентузіазмом за працю ради хліба що­денного. І в короткий час відреставрував усі фрески й образи «з легкістю надзвичайною», тобто підмалював їх згідно наказу старости Курила, як умів. Одначе той маляр все-таки не був простий богомаз, а щось він там у малюванні тямив, бо десь у школі вчився. Поки йшло­ся про сякі-такі мальовидла, він їх малював-перемальовував «нічесо же сумняшася», але ось він натрапив на два образки. роздивився. І рука в нього затрусилася. Й не посміла та рука творити блюзнірство, підмальовува­ти ті два образки, тобто чинити над ними смертоубивство. Так він їх і лишив непідмальованими.


Приходить староста Курило. Оглянув усе та й помітив два образки не поновлені, не обновлені, старі, темні такі, аж чорні.



— А це чого не помальовано?



Маляр затрясся з переляку, але став з Курилом на двобій:



— Я не можу цих образків малювати, бо. бо.



— Ну що «бо»?



— Бо ці образки малював великий Мурільо. Мурільо. Це куплені й привезені. М у р і л ь о.



Як не скипить тут Курило, староста й купець першої Гільдії:



— Що ти мені мелеш «Мурило» та «Мурило»! Я, Ку­рило, і от я тобі наказую, скотина ти богомазна, сяка-така! Малюй!


Все малюй! Не потребую я тут ніякого бру­ду й ніякого «Мурила». То ж катзна-що там уже, таке чорне.


Малюй!



Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.



Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, вар­варський наказ старости Курила. Так минув день.



З'являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але ма­ляр відмовився категорично малювати ті два «миршаві» образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті по­ставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові.


А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І не­хай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.



Курило ще не бачив у своєму житті такого дурного чоловіка й з реготом згодився на його блаж. На тому й покінчили.



Пізніше Курило всій місцевій купецькій знаті хвалив­ся, який-то трапився дурний маляр, а який він розумний староста, що так дешево заплатив за ремонт усіх об­разів. А ще пізніше бідний маляр продав два «нікчем­них» образки десь за великі гроші та й поїхав до Італії вчитись. А Курило сказився був, подавав у суд, тільки все скінчилося нічим.



Ті два образки, що ними маляр підмінив «Мурила», я зняв спеціально, щоб не затуляти цих двох плямок, цьо­го свідоцтва нашого невігластва.



Ось така анекдотка про хахла першої Гільдії Остапа Курила.



Коли Барат розповідав анекдотку цю, то увесь час ад­ресувався до Ати (як до найвидатнішої персони в групі, звичайно!) і вкінці спитав про її думку — «Нічого, дотеп­ний анекдот».



Курилова історія дійсно смішна. Варто було йти сю­ди розполохувати стрижів і ластівок.



Після цього всі пішли до «музею».



В музеї не було ані ластівок, ні стрижів. Зате в ньому бу­ло досить-таки багато різного мотлоху з претензією на історичність. Тут були старовинні «сохи», доісторичні вулики-дуплянки. Були стенди з різними аплікаціями — рослин, копалин, кустарних виробів, вишивок, тканин місцевих з давніх часів тощо, тощо.


Було чимало зібрано картин — оригіналів і копій, роботи місцевих майстрів і навіть таких, на увесь світ знаних, малярів, як Маковський, і трохи менше знаних, а все ж славних, як-от: Левченко, Пимоненко. Багато було всього. Було дещо й цікаве.



Барат вже не відступав від Ати — він її спеціально водив, спеціально все показував, так ніби вона була щонайменше республіканським його зверхником. Стільки уваги! Навіть показував їй деякі речі, що їх він, без сумніву, не показував нікому взагалі. Так, в однім місці він нишком підняв заслону (старовинний килим) і показав заглибину в стіні, де був портрет Петлюри, Скрипника, бюстик Г. Чупринки, книжку Косинки з автографом, спеціально розкриту на ти­тульній сторінці, де той автограф написано. І ще щось.


Ата не встигла як слід роздивитися, бо килим швидко опущено, але те, що вона вхопила оком, вхо­пила ясно, і були це речі контрреволюційні, заборо­нені, зняті з обігу. Барат значуще й по-змовницьки підморгнув, мовляв, «не можна! — це заборонене».



Так він показував ще кілька речей, знятих з обігу. По­казав і бібліотеку книжок, взятих на індекс. Це була ве­лика шафа, замкнена тяжкими замками, а в тій шафі був Винниченко, Михайло Грушевський, Антоненко-Давидович, Хвильовий, Олесь тощо, тощо.



«Яка краса, відродження країни!



Ще рік, ще день тут чувся плач рабів. » —



продекламував Барат ніби знічев'я, взявши книжку Оле­ся до рук, на титулі якої стояв напис, як гасло, «З ЖУР­БОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ». Продекламував він ті рядки бувши глибоко певен, що ця юна дівчина не знає, звідки вони взяті, а самі по собі вони нічого, «ідео­логічно витримані». Але Ата знала, звідки ці рядки взяті, й навіть хотіла докінчити почату строфу на зло, зі спеціяльним підкресленням відповідности їх до ситуації (церква обернена в музей, в сміттєсховище, собор обер­нений в пустку, жалібний дзвін на цвинтарі):



«Мовчали десь святі під попелом руїни.



І журно дзвін старий по-мертвому гудів. »



Але щось її стримало, й вона не промовила цього вголос, лише про себе. І сама здивувалася: «Боже! Яка геніальна сила вислову й яка надзвичайна відповідність до «нової дійсності»! Вона ніколи ще так про це не ду­мала.



Дівчата ходили по всіх відділах і по всіх закамарках самопас, а Барат невідступно за Атою. Помалу він за­войовував її довіру. Особливо вона пройнялася довірою з того моменту, як він показав їй заборонені речі, за саме показування яких його, без, сумніву, чека­ла тяжка кара, якби хтось доніс. І за портрет Петлюри, а особливо — той Косинка, або Скрипник, або вічно живий і м'ятежний Чупринка. Ата навіть почала за це вибачати Баратові його знівечений кокаїною ніс, не помічати його; що ж, буває, може, він і має рацію, що в революцію, бувши по стороні слабших, а значить при­речених, під натиском жаху, крові й смерті заспокою­вав свої нерви кокаїном.


Це загадковий, але безпереч­но небуденний чоловік.



Мабуть, щоб остаточно завоювати довіру Ати, Барат показав навіть своє мешкання, демонструючи його як теж своєрідний експонат, деталь цього музею. Це мале­сенька кімнатка з боку лівого притвору. В цій кімнатці колись хрестили дітей, таке її було призначення.


Зараз в ній канцелярія й разом мешкання директора Барата. Стіни обтулені старовинними, ще розкішними килима­ми (музейними), таким килимом вкрито й ліжко в кут­ку. Стіл посеред кімнатки накритий блискотливою ри­зою, а на ній людський череп, повний недокурків, і роз­кидане сяке-таке канцелярійне приладдя.


У маленькому «вікні спектральне віяло різнокольорових шибок, а від них кольорові бліки на стінах і навіть на повітрі, насиче­ному пилом. І на всьому пил. Ця кімнатка набита пи­лом, зібраним за багато років. Пил її — це теж музей­ний експонат, пил років, десятиліть, а може, й століть, набився сюди з речами.


Сама ж кімнатка — експонат, може, найцікавіший, бо не спрепарований спеціально; експонат, що мав би свідчити наочно всім про те, що сталося тепер з кімнатками, де хрестили колись дітей і в яку вернувся той череп (може, хрещений тут), щоб правити за попільничку.



Коло стенда зі зразками місцевого поліграфічного мистецтва стовпились дівчата й розглядали великі кліше на дереві — кілька великих дереворитів для двох порт­ретів у кольори: для «портрета Т. Шевченка з гаслом «РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!» і для портрета І. Фран­ка. Дошки (в півквадратового метра кожна) зайняли цілий стенд, прикріплені до стіни з усіх боків гачками. Сюди привів Барат і Ату.


Тут мало би бути щось «ціка­ве».



— Ну, що, бачите?



Ата бачила, але в тім, що бачила вона, не було чогось такого вже особливого. Кліше як кліше. Правда, як на місцеві, та ще давні, умови, це дуже оригінально й ціка­во, й почесно мати такі реліквії, доказ творчих здібнос­тей громадян міста Нашого.


Найважнішим, без сумніву, було те, що хтось колись тут вирізьбив (та ще так енергійно, хоч і не зовсім вправно!) портрети двох найбільших геніїв народу, вчинивши тим наочне запере­чення міфу про нікчемну й ледачу «Хахландію», що не вміє шанувати своїх героїв, і ці портрети навіть друкува­лися в місцевій друкарні великим тиражем, що видно з відбитків, почеплених у масивних рамках тут же. А ви­різьбивши портрети, хтось мав відвагу й смисл вирізь­бити під одним і найударніше гасло великого рево­люціонера, вічно актуальне гасло:



«РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!»



Гасло, як постріл.



Але поза цим усім більше нічого. Над клішами й над зразками портретів чваньковитий напис:



«ЗРАЗКИ МІСЦЕВОЇ ПОЛІГРАФІЇ ВИКОНАНО В ДРУКАРНІ ІМЕНІ В. ЛЕНІНА, 1925 РІК».



І все. На портретах внизу петитом надруковано на­зву друкарні, тираж «5.000 пр. та рік видання 1925», а те місце, де звичайно розписуються автори, замазано гус­тою чорною фарбою. А може, там воно так і було.



Колька, що бачив це вже «сто разів», нетерпляче че­кав дівчат, підганяючи. Нарешті потяг їх далі. Дівчата, поойкавши для годиться з «дива», пішли за ним.


А коли дівчата пішли, тоді Барат таємниче озирнувся на боки, тихенько повернув гачки на однім кліше, зняв його зі стіни й показав Аті зворотний бік.



Там було вирізано — «Петро Сміян, 1925 рік».



— Це ще як «він» був зовсім зеленим хлопцем. був у дитреспубліці. талановита бестія. », — прошепотів Барат до раптом збентеженої дівчини з якимсь особли­вим співчуттям, швиденько чіпляючи кліше назад на стіну й міцно прикручуючи гачки. Він говорив і дивився в її очі з запитом і співчуттям. — На всіх інших кліше «його» ім'я видовбане долотом геть, щоб і сліду не бу­ло, але тут лишилося, я це кліше заховав, а тепер, бачи­те, як воно прикручується. отак-о — докинув він так са­мо пошепки і пішов швидко від стенду. Розгублена Ата за ним.


Вона стиснула уста й не проронила ні слова. «Що це має все означати? В чому річ. »



Ата зупинилася біля вікна. Барат повернувся й став поруч. Так вони стояли довго, ніби під враженням ба­ченого.


Барат морщив брови, «думав щось тяжко», зітхав співчутливо, далебі, «підтримував» Атині «тяжкі думи».



Враз Ата здригнула, — вона хотіла щось запитати, щось про «нього» у цієї всезнаючої людини. Він же все знає! Безперечно, все.


Запитати. Це непереможне ба­жання рвалося з її язика, й вона борюкалася з ним. На­решті перемогла — глянула в очі й уловила там таке ж са­ме бажання розпитувати її.


Там стояв суцільний великий запит.



Ата швидко обернулася й пішла. Пішла геть.



А вже на дверях кинула чемно: «Вибачте. Я вже му­шу йти. »



Така була друга пригода, що сталася з Атою під час тих походеньок «дівчат нашої країни».



XVII



На другий день Ату викликано в НКВД. Цим було на­полохано весь театр. Хоч ніхто про виклик і не повинен би був знати (власне, не міг би знати), бо Ата про те нікому не докладувала, але чомусь всі про те момен­тально взнали.



Виклик було зроблено дуже делікатно.



Уранці, десь годині о десятій, під час праці, на горіш­ньому балконі раптом з'явився старий Харитон і, немов архангел з неба, гукнув через усю залу згори вниз:



— Дахненя! До телефону. — і додав бурчливим то­ном: — На цей раз якась поклонниця!



На сцені всі засміялися, а Ата побігла через усі фойє до директорового кабінету, де був телефон.



В директоровому кабінеті було порожньо. Телефон­на рурка знята з вилки й лежала на столі, чекала.



— Дахно! — сказала Ата, приклавши рурку до вуха, тро­хи сердито: вона не любила, коли її відривали від праці.



— Дуже приємно, — посміхнувся хтось чемним і ду­же ласкавим і, безперечно, закоханим голосом на тім кінці проводу; голос був дівочий, такий юний і такий ми­лий, і вичувалося з нього, що власниці його таки приємно чути співбесідницю. — Чи Ви дуже зайняті, то­варишко Дахно?



— Дуже.



— Дуже? — і трохи ніби смутку в голосі.



— Та дуже ж, кажу.



— Ах, от біда. Ну, нічого. Вибачте, будь ласка.



— А в чому справа?



— Та той. Справа дуже проста. Але негайна. І в ва­ших інтересах. Вам треба зайти до пашпортного столу, це я звідти дзвоню, тут на анкетах вашої давньої про­писки бракує вашого підпису. як воно так сталося!


Тре­ба це полагодити. І тільки. Це забере всього хвилину ча­су. Пробачте й не гнівайтесь.



— Добре. Коли мені зайти?



— Попрошу вас, якщо можете, рівно через 20 хвилин.



— Гаразд. Через 20 хвилин.



— До побачення. — прожебоніло трохи сумно в рурці. Ата подалася причепуритись. А як уже зібралася, в двері почали зазирати подруги й товариші й дивилися на неї зляканими очима.


Ата не надала цьому значення — «артисти». Не надала значення навіть іронічній репліці Січкаренка, що, зустрівшись у фойє, кинув їй навздогін співомовно:



— Пока. Пока. — і помахав глузливо рукою, ніби навіки прощаючись із своїм лютим ворогом.



«Докучливий злючка, — тільки й подумала про нього Ата. — Теж равлик, але отруйний, о!»



В пашпортному столі, куди Ата прийшла рівно за 20 хвилин, ніякої дівчини не було, можливо, вийшла десь.



— Хто мене кликав? — звернулась Ата до начальни­ка пашпортного столу, людини в уніформі й з таємни­чим зламом брів, що аж звівся, тільки-но вглядів її, й з великою цікавістю обдивлявся всю.



— Зайдіть до кімнати Ч. 10, — промовив нарешті на­чальник по оглядинах і показав рукою нагору.



Кімната Ч. 10 виявилася кімнатою начальника «ОВ НКВД», так стояло на дверях, на шкляній табличці. Але значення цих літер Аті зразу навіть не дійшло до свідомості як слід, бо вона ніяк не могла би подума­ти, що її кличе начальник НКВД; вона навіть і на хвильку не завагалася, постукала й, почувши голос, увійшла.



За столом сидів якийсь зовсім зелений юнак в уніформі, чорнявий такий і окатий.



— А-а. Добридень, громадянко! — протяг юнак назустріч ніби чемно, а насправді іронічно, а сам навіть не підвівся з місця. Видно було, що він спеціально це зробив, як і спеціально чекав на Ату й знав добре, хто прийшов. — Добридень.


Сідайте, будь ласка. — а очима так і запряв, оглядаючи Ату зі стіп до голови.



— Добридень, — привіталась Ата, і тільки тут рап­том на ній усе потерпло. «Ну, от і все! Вловили, як пташку! — відкарбувало щось усередині. Але назовні Ата намагалася бути спокійною. — Це ви мене клика­ли?


Це ви дзвонили? — запитала енергійно й ділово, як людина, якій дуже ніколи. На запропонований стілець вона не сідала.



— Так, це я дзвонив. Власне, не я. Це вас кликав сам начальник. Він скоро буде.


З ким маю честь говорити?



— З тією, кого ви кликали.



— Ах, правда. Я й забув. — засміявся юнак. — Од­наче у вас і язичок! Нівроку.


Як у гадючки.



— Дякую. — Ата буйно почервоніла від образи. Юнак це помітив і поспішив поправитись:



— Ах, вибачте, вибачте. Ну-ну, не гнівайтесь. («Тут не гніваються», — промимрив.) Та сідайте ж, будь ласка, сідайте.



Ата сіла на краєчок стільця, насупроти юнака. Все та­ка ж червона, пломеніюча, сиділа й дивилася в обличчя зухвальця блискучими очима. Чекала, що ж буде далі. А юнак:



— Чого це ви така наїжачена? Ага, це ви перелякала­ся. Признайтеся, вам страшно?


Ви перелякалася?



— Гм. Чого б то мені було страшно?



— А от мене.



Ата окинула юнака підкреслено скептичним і пре­зирливим поглядом:



— Щось не дуже-то ви страшний.



— Хіба? А оце? — взявся юнак за блискучі відзнаки на ковнірі, вивертаючи їх до Ати, щоб краще бачила. Ата подивилася на відзнаки, не розуміючись на них, по­мовчала розгублено. А тоді тоном, що й перше:



— Якщо ви покликали мене, щоб лякати, то. то.



— «То» що?



— То — ви ж знаєте прекрасно, що я дуже зайнята, я працюю.



— Нічого. Може, та праця вже й не потрібна вам. Є серйозніша праця. Е-е, скажіть, будь ласка, ви до церк­ви часто ходите?



Серце в Ати тьохнуло, наче обірвалося й упало; але вона замість розгубитися, засміялася голосно.



— Чого ви смієтесь?



Ата сміялася далі. Юнак змішався, потім роззлостився.



— Чого ви смієтесь, я вас питаю!?



— А того я сміюсь, що смішно. Ви так напали на ме­не раптом, як нібито в моїй особі впіймали бандита, або злодія, душогуба. Ви питаєте мене, чи я часто ходжу до церкви?



— Так.



«Хлопчик» як не скипить, як не стукне-грюкне:



— Як ви смієте таким тоном зі мною розмовляти. А Ата й собі з ще більшим обуренням і аж з сльозами в голосі:



— Як ви смієте на мене так кричати. Що я вам — з вулиці. Га. Цитьте! Не говоріть!


Мовчіть! Цитьте. Цитьте. Я не хочу вас чути.


Цитьте. — Потім, тро­хи схаменувшись, серйозним голосом: — Мене кликав начальник, і я прийшла, щоб з ним розмовляти.



— Я тут начальник. А ви. ти. ти.



Ата знову вибухнула, схопилася, щоб іти геть, щось крикнула гнівне, протестуюче. В цей час відчинилися бічні двері й увішов Сазонов. Одягнутий в гумовий плащ і з хлистиком у руці — либонь, щойно з дороги. Обличчя в Сазонова червоне, люте.


Він бликнув очи­ма на юнака, той зблід, встав і пішов до вихідних две­рей, Сазонов його провів, і чути було, як процідив крізь зуби: «Їшак!» Провівши так юнака за двері, Сазо­нов повернувся до Ати, посміхаючись всім своїм об­личчям.



— А-а-а. Кого я бачу! Приємно, приємно бачити та­ку дорогу гостю.


Добридень, добридень! — підійшов і подав руку. — Сідайте, сідайте. І почувайтесь, як вдома.



Скинув плащ і разом з хлистиком кинув його на софу, що стояла під правою стіною. Сам сів насупроти Ати на кінчик стола, сидів і гойдав ногою, дивився пильно-пильно на Ату, оглядав її з посмішкою всю, дивився в очі й був чимсь приємно задоволений.



— Ну-с, дитя моє! Радий вас мати за гостю. Я вас знаю. Та хто вас не знає. Ну-ну, не будьте така серди­та.


Я чув випадково вашу оце розмову з сержантом, тобто ваш спільний крик. Ха-ха-ха. «Хлопчику!» Той хлопчик здумав до вас позалицятися, а замість того на­лякав. Сказано, дурень. І ви дуже злякалися?



Ата слухала начальника тривожно й нашорошено, але тим часом «заспокоювалась», вже посміхалася, хоч і натягнуто.



— Нічого. Він не налякав мене, а лише розсмішив.



— Так? Та чув, чув. І це чув. Чув, що ви й до церкви ходите.


Це правда?



— Що?



— Що ви, ну, скажем, учора були в церкві?



— Правда.



— Що. — Сазонов здивувався. Він думав, дівчина буде вибріхуватися, як то роблять всі, а тут така пряма й тверда відповідь. — Ех, ви! Дитя ви наївне.



— А хіба то таке зло, товаришу Сазонов? — і гляну­ла в обличчя пильно, намагаючись розгадати наперед, чого цей барчистий, кепсько обтесаний начальник, що розігрує з себе великодушного вельможу, чого він від неї хоче, й чого від нього можна сподіватися. Під блискучим поглядом кришталево-чистих дівочих очей Сазонов зніяковів, його очі побігли по різних предме­тах на столі, а сам він пересів з краєчка стола подалі, на той стілець насупроти, на якому щойно сидів сер­жант.



— Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?



— Ну, зло не зло, але й не добро, для вас. — промим­рив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею.


А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.



— То навіть дуже погано для вас. — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась вели­ка цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.



— Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?



— Ну, хіба ви не розумієте?



— Не розумію.



Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного бо­ку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу роз­мовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї уста­нови й її стилем.


Все зроблено для того, щоб ство­рити зумисний контраст між: «слугою» й «паном», між брутальністю й чемною прихильністю. І от «пан» хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показуван­ня сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!



— Ви прекрасно розумієте, чому погано, — загово­рив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити. Тільки попе­редити. Бажаючи вам добра.



— То ви мене для цього й покликали?



— Так. Пауза.



— Дякую. І варто було так турбуватися?



Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізуван­ня книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату дов­гим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:



— Хтозна. Може, й варто.



— Гм. Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека.


Та небезпека однаково велика в обох ви­падках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як муж­чини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.



— Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов. — Але не турбуйтесь. Те, що ви були в церкві, це ще не такий ве­ликий гріх, хоч це моральний розклад і поганий приклад для інших. Є у вас гріхи тяжчі. Але ми про них погово­римо іншим разом, якщо ви матимете охоту.


А зараз — я до вас більше нічого не маю. Абсолютно нічого.



— І я можу вже йти. — зраділа Ата явно, навіть про­пустивши страшну фразу про «гріхи тяжчі» («пускає ту­ману чоловік»), і це не вислизнуло з-під уваги Сазонова. Сазонов посміхнувся:



— Авжеж, можете йти. Хіба що от що. Посидьте ще хвилинку. Лише хвилинку, а тоді вже й підете. Так хіба що от що.


Але умовимось: ви відповідаєте щиро.



— Очевидно.



— Чудесно. Так скажіть мені, будь ласка, чи ви дуже певні в тих, що були разом з вами, або, точніше, в тих, кого ви бачили протягом того дня?



—. Я вас не розумію.



— Ну що ж тут незрозумілого? Чи ви ручаєтесь за всіх тих людей, які були й які зустрічалися вчора з вами, як за людей порядних, як за людей чистих перед. е-е. перед вами й перед нами всіма?



Ата затрепетала душею. Але трималася назовні спокійно.



— Я вас не розумію, товаришу начальник НКВД.



— Гм. Тоді скажемо прямо — ви вчора зустрічались з таким Баратом. Ви зустрічалися з ним?



— Так.



— Отож. Ну, Ольга Шведова й Матильда — це по­рядні дівчата, чесні совєтські патріотки, але Барат. Чи знаєте, хто він, тобто чи не могли би ви мені сказати, хто він?



— Кажуть, директор музею.



— Ні, це не тільки кажуть, а це так і в дійсності є. Але от він сам всюди (та ще й голосно) каже, що він петлюрівський офіцер, так як ви на це? Чи, може, те, що він сам каже, — це, мабуть, найменше ймовірне? Тим більше, що в Петлюри не було офіцерів, а були «старшини», — як ви думаєте?


Ви ж з ним розмовля­ли.



Ата відчуває, як її охоплює відчай і земля під нею хи­тається. Вона почувається так, ніби її хотять примусити прилюдно роздягнутися догола й облити себе брудом, облити брудом власну душу, змушуючи отак на когось щось говорити. Опановуючи хвилювання, Ата говорить сухо, а в той же час майже благально:



— Товаришу начальник НКВД! Я думаю, що в цих ре­чах я зовсім не тямлю нічого.



— Гм. — посміхається Сазонов ледь помітно, іронічно: — А в церкві ви теж не тямите нічого?



— В церкві. В церкві я теж не тямлю нічого, але я там була і. може. знову буду. і за церкву ви мене мо­жете карати, будь ласка. Що ж до того чоловіка, то що я про нього можу знати?



— Гм. Я думав, що ви нам допоможете. — про­мовив начальник роздумливо, з жалем. — Еге ж. І то­му вирішив був, що про церкву ми забудем о. М-м-да.



Ата заніміла, її огорнув справжній жах. Жах і відчай, — вона зрозуміла, про що йдеться, її заплутують в тенета! Ідеться про те, щоб вона, рятуючись від кари за церкву, зробилася «стукачем», як то кажуть, донощиком. З розпачу, замалим не заломила рук. Стрималась.


Насупи­лась. Промовила рішуче, навіть трохи грубо:



— Слухайте, хто той чоловік, я не знаю й знати не хо­чу; це мене зовсім, зовсім не торкається.



Сазонов посміхнувся:



— Ви думаєте, що не торкається?



— Так. Певна цього. — пауза й несподіване запи­тання усторч: — А ви як думаєте?



— Я. — Довга павза. — Я думаю. Я думаю. — і ве­село засміявся. — Я думаю теж, що це вас не торкаєть­ся. Ну, пожартували й досить.


Я дуже й дуже прошу вас заспокоїтись і не хвилюватись. На цім наша розмова може й закінчитись. Будьте спокійні й не турбуйтесь.


Все це так, знічев'я. Ну, там на дозвіллі трохи над цим подумаєте, так собі, трішки лише, й розум прийде сам. Тоді ми й побачимось.


Так?



Ата мовчала. Вона звелась і стояла схвильована й розгублена вкрай.



— Ну-ну, ви вже й розгнівались. Я бажаю вам добра, ви це запам'ятайте. А ще запам'ятайте таку річ, на всяк випадок: цієї вашої візити не було. І цієї нашої розмови, як і розмови з тим «хлопчиком», теж не було. Гаразд? І про того негідника Барата забудьте. Взагалі забудьте.


Оце і все. А тепер бувайте здорові. Як бачите, з вами нічого не сталося й зовсім ми не такі страшні люди, як дехто думає.


(Посмішка).



Попрощавшись, Ата швидко вийшла. Вибігла. Голо­ву їй розсаджує вир думок, одна другої дикіших, одна другої химерніших. Бачила, що їй на шию накидають ар­кан, вже накинули. Бачила, що вона заплуталась десь в хитро розставленому павутинні, що розмова про того Барата зовсім не того призначення, як то видається на перший погляд.


Бачила. Нагло їй спала на думку одна дрібниця, а саме: той начальник ані звуком не обмовив­ся ще про одну особу, яка ходила разом до церкви, — про Кольку Трембача. Ата аж стала і все на ній потерпло. «Так от хто провокатор. От хто доніс!»



Заточуючись, мов п'яна, Ата дотеліпалась до сквери­ка, що насупроти будинку НКВД, й там сіла на лаву. Взя­лася за груди — серце билося, як скажене. «Боже! Коль­ка доніс! Безперечно, це він доніс! Та як же це.


Такий милий, гарний і закоханий у всіх хлопець і. доніс на всіх. Га? Що ж це таке?!»



Тут помітила, що на другім кінці довгої лави сиділа в затінку ще якась людина.



— А-а. — озвалась людина фамільярно страшною октавою. —Товаришка Дахно! Привіт, привіт! Так це ви «там» працюєте? — кивнула людина на будинок НКВД.



Ата згоріла, а людина додала ще жару:



— Я бачив вас там у вікні з Сазоновим. З того боку вікно.



Ата аж схопила людину за руку. і впізнала: вона цю людину знає, — це Чубенко, старий партизан Чубенко, голова партизанської комісії! А бачила вона його не раз в столярній майстерні, в гостях у Гилимея. Навіть пригадала розмову їхню втрьох — смішну розмову про Страшний Суд. Ата змолилась, аж крізь сльози:



— Товаришу Чубенко. Не говоріть. Ах, не говоріть такого.



— Ну, ну, не буду, дочко! То я пожартував. А нащот «товариша», то ти той.


Я батько тобі, дитино! Дід. — смішок, добрий, таки батьківський.



— Простіть. це правда. Батьку! Батечку.



— От-от-от. О. — щось Чубенкові запорошило око. — Ох. Яке ж і солодке дитя з тебе.


Ну, ну. — Дід закректав, розправив вусяра й витер долонею «за­порошене» око. — Так чого він хотів від тебе, той барбос?



Ата озирнулася навколо, взялася за голову й звелась, похитуючись:



— Якщо ви батько, то цитьте, мовчіть, прошу я вас, проведіть мене трохи, я зовсім хвора.



Чубенко посмикав запорозькі вусяра, загрібши їх жи­лавою рукою, і звівся, радий її проводжати, — й вони пішли геть зі скверу, з-перед цього проклятого будинку. Чубенко й сьогодні був напідпитку, але цього не було дуже помітно, та й Ата знала, що такий Чубенко вічно й що він підпитий найкращий, нікому не шкідливий. А Чу­бенко був зовсім зворушений Атиним розгубленим і погнобленим виглядом і ніяк не міг мовчати, потішав:



— А ти, дочко, не журись. Плюнь на того мерзавця. Плюнь і хай він, барбос, сказиться.


Він на те, мерзавець, і існує, щоб псувати людям життя.



Ата не слухала підпитої мови. В голові їй крутиться шалений вир думок. І все навколо того самого. Виріши­ла негайно піти до Кольки Трембача. Знайти його й усторч запитати, — що він скаже, як він дивитиметься в очі.


Пр-р-ро-вокатор!



І поспішала все дужче й дужче.



Коли переходили базарну площу, Ата раптом зупи­нилась і схопила Чубенка за лікоть:



— Хто то такий?!



Ген-ген з базарної площі сходив на проспект Барат. Чубенко ствердив, що то Барат, але Ата й без нього зна­ла, що то Барат, одначе настоювала на своєму запи­танні:



— Хто то такий? Хто він?



— Ага. Та хто ж його знає, дочко. Колись був офіце­ром лейб-гвардії «його імператорської величості»; під час революції був полковником в армії Денікіна, душив нашого брата.


Потім був у Врангеля — теж душив. А як уцілів — невідомо. Загадка, брат.


Та й нехай іде до чорта.



— А в Петлюри він був? — запитала раптом Ата, не втерпівши. — І кажіть мені щиро!



Чубенко подивився на Ату пильно-пильно й відповів запитанням на запитання тихо:



— Це для кого, для Сазонова?



Ата вдруге згоріла від сорому, але промовила твер­до:



— Ні, це для мене. Сазонов знає й без нас.



— А, так, це правда. Ну, так він каже, що вроді був. Хоч я його не зустрічав тоді. а то б повісив.


Каже, що був він і в Петлюри, то єсть в Симона Васильовича.



«Ясно!» Ата рушила вперед ще швидше. «До Кольки! До того негідника, до того малого злодія! Спитати йо­го! Спитати!»



Чубенко ледве встигав. Вкінці площі Ата зглянулась на старого.



— Спасибі вам, батьку! Тепер я вже піду сама. А ви йдіть. так, так, ви підіть до Гилимея й до Харитона, там поговорите про страшний суд.


Прощавайте.



Чубенко засміявся й насварився пальцем: — Ич ти. Чула, значить. Ну, з Богом, дитино.


Ну, а на того барбо­са ти плюнь. І на Страшний Суд теж. то для Сазонова!



Ата навіть недослухала кінця фрази, подалась.



Кольки Трембача Ата так і не побачила. Не знайшла ніде. А тим часом, поки вона бігала отак всюди, шукаю­чи, буря гніву в серці помалу вляглась. А потім і взагалі погасла.


На місце неї прийшла й загніздилася в серці ту­га, жаль. Туга й жаль на людську нікчемність, на людсь­ку ницість. Ата покинула шукати Кольку й, зажурена, й безмежно стомлена, не так фізично, як душею, перему­чена всім, пішла до театру.



А вже як отака зажурена прийшла до театру, не­сподівано її осінила найтривожніша й найболючіша, і, без сумніву, найвірніша думка за увесь час: думка про те, що Сазонов мав зовсім інше на думці й зовсім про іншу лю­дину хотів би її розпитувати — він хотів би її питати про Петра Сміяна. Так, так! Безперечно, в цьому вся суть. В цьому зерно трагедії, що десь назріває. В цьому центр вузла, що в'яжеться. І саме тому він запитував про Барата, перевіряв, чи орієнтується вона, що той є «стукачем» у Сазонова.


Це ж так ясно! Боже! Як це їй одразу не мог­ло прийти до голови!


Як можна отак здуріти!



Від цієї думки все інше відійшло геть, і навіть жаль на Кольку. І від цієї ж думки журба й лірична печаль «всепрощенська» обернулися на тривожний біль, нерви на­пружилися знову, аж наче задзвеніли.



Ждала чогось непоправного.



Одначе минали дні, й нічого не ставалося. Й Сазонов більше її не тривожив.



Може, й справді все те було так, «знічев'я».



XVIII



В годину пізню



Уночі над театром горить Волосожар, як мерехтли­ва загадкова емблема тих, ззовні закутих рабів, а в душі — непогамованих мрійників і фантастів, що десь там, ніби мотилі, пробиваються до світла; що десь там «товчуться» в час пізній, в час, коли «чорти навкулачки б'ються»; тих мрійників, що не знають утоми, утікаю­чи від дійсности в світ вифантазуваний. Волосожар, як гроно пломеніючих діамантів в короні невидимої царівни, як сузір'я перлин в волоссі легендарної поло­нянки, коханки й трагічної дружини паші турецького, Марусі Богуславки.



Він — Волосожар — стоїть над далеким затумане­ним обрієм і тихо миготить дрібнюсіньким миготінням купки зоряного пилу і здалеку видається, що то на те­атрі, на самім шпилі центральної вежки припнято гроно ілюмінаційних лампок — вони тремтять в безодні ночі й горнуться щільно докупки, як сироти в безмежній тишині космічної пустелі, в синій порожнечі. Але то здале­ку. А зблизька — театр стоїть темний, понурий, загад­ковий, полискуючи мертвим холодним полиском вікон, і ніяких лампок на ньому нема; Волосожар стоїть за ним — громадка манюсіньких зірочок, що туляться одна до од­ної, щоб не розгубитися в вічності.



Темна постать виходить ген угорі на найвищий балкончик, маленький, як ластів'яче гніздо, припняте під самим дахом, — і стоїть в темряві, зіпершись на ажурні, невидимі знизу ґратки. Стоїть і дивиться на Во­лосожар. То той, «божевільний».


Він виходить крадь­кома зі своєї майстерні, як з келії самотнього ув'язнен­ня, і стоїть над містом, і дихає жадібно, — вдихає на повні груди п'янке повітря ночі. І десь там посміхається.



Він вдихає млость терпку життя і цвітіння невидимої землі і вдихає зоряний пил, що сіється згори; він зором своїм печальним хоче охопити все з високості, хоче обійняти всесвіт. Але він бачить тільки Волосожар, — загадкове сузір'я, супутника всього його життя, сяйво недосяжне, але для нього животворяще, як чарівний талісман. Це чарівна точка рідного неба над рідним містом, до якої він все життя припнутий серцем.



Коли він народився на світ — тієї ночі цей Волосожар десь отак стояв на небі.



Коли світ в його очах вже перестав гойдатися перекидя, а став прямо і очі вже почали вірно реагувати на світло, а вуха на звуки, — він уперше побачив його, цей Волосожар загадковий. І це він і почув його тоді, ко­ли він зазирав до його колиски крізь вікно й мерехтів під звуки материнських пісень колискових. Це було перше-найперше, що він почав у світі бачити і чути, — оце гроно мерехтливих цяток, — далеких-далеких, ма­теринськими піснями озвучених, і таких таємничих, що й невідомо, чи то вони мерехтіли десь поза ним, а чи в самій глибині його народженої душі. Оце сяйво і звук навколо нього — це була перша його свідомість, перший проблиск тієї душі новоприбулої в світ.



Коли він був хлоп'ям, це гроно щось ворожило йому: він цілі вечори просиджував на порозі хати, здивовано задивлений у це далеке мерехтіння казкових діамантів. Ма­ти казала на них — «квочка». Дійсно, це була купка манюніх зоряних курчаток, що дзьоботіли на небі.


Але во­ни кудись манили його й кликали, обіцяли щось невідоме й чудесне, — неопізнані дивоглядні світи, небачені квіти і музику, хвилюючі радості, — величезний захоплюючий світ, щоб летіти в нім летом орлиним, летом голубиним, ще й летом щебетливим-ластів'ячим.



Коли він став юнаком і в душі його прокинулись якісь хвилюючі неясні пориви й жадання, шукання найближчо­го й найдорожчого друга в людському морі, Волосожар цей мерехтів до нього мерехтінням дівочих очей, іскрами сліз надії, любови й радости, й тремтливого поклику в них. й могутнього крику з невідомого, неопізнаного.



Волосожар.



Він був свідком його перших запаморочень, і перших розчарувань, і катастроф, свідком великих знахідок, іще більших болючих втрат.



Він ділив з ним ночі самоти і відчаю.



Він зазирав до нього крізь тюремні ґрати й живив серце надією.



Він зазирав до нього в камеру смертників і потішав ду­шу тихою радістю обіцяного забуття й вічного спокою.



Він мерехкотів до нього на «Сабуровій дачі» крізь туман божевілля і утримував його на грані остаточно­го занику, — на грані між ще таки не згаслою свідомістю і вічним проваллям, тьмою, з якої вже не­ма повороту. Це було ну, зовсім так, як і на самім по­чатку, в дитинстві: він мерехтів так, як і тоді, коли вперше виводив його щойно народжену душу з темря­ви, з вічності, з небуття, з чорного провалля до ніжних пісень материнських.



Волосожар.



Провідне сузір'я його життя. Нерозгадане, тремтли­ве, мінливе, химерне.



Що ти пророкуєш тепер? Що ти готуєш тепер? Свідком яких ще радостей і катастроф і яких несподіва­нок ти маєш ще бути?



Волосожар мерехтить і міниться. Хисткий, перламутровий, звабливий для ока і невловимий для серця, таємний і незбагненний, як людська доля.



І стоїть людина, задивлена в те хистке мерехтіння свідка всього її життя й, мабуть, провидця й її майбут­нього.



Як би те майбутнє вгадати!



І людина посміхається — зовсім не тяжко те майбутнє вгадати, ту долю вичитати з того мерехтіння. Доля та — порожнеча. Нірвана мільйоно-льйоно-літньої космічної пустелі. Пил.


Той пил, що в нього обернулися мільйони-мільйонів істот людських і нелюдських, і найщасливіші з них, може, ті, що пил їхній занесло десь в космічні простори і він тепер сіється, як пилок зоряний, з небес — це значить, вони існують десь в якихось манюньких атомах. І туди кличе й його цей Волосожар. Ні, не кли­че, а просто чекає й дивиться з незміримого далека. Бо все має статися без жодного поклику.



Людина посміхається. Потім поводить плечима — по ній пробігає хвилька не то іронії, не то болю. На ньо­го дивиться вічність, а. Ну й які ж ті люди смішні там, унизу, зі своєю метушнею, злобою, нетерпимістю й вічним хапанням за горло, з таким гоном до увічнення себе отак нібито.



Він стоїть і посміхається. Ніхто не бачить його посмішки, такої змученої й такої вибачливої, болючої гримаси душі, задивленої в мільйони людських страж­дань без глузду і без потреби і в безліч людських, йому видимих, тіней, що пройшли, як та пара межи цією зем­лею й тим гроном да-а-алеких світів, і канули в забуття. Ніхто не бачить цієї посмішки. А якби хтось побачив, то до всіх легенд про цього маньяка добавилась би ще одна легенда про те, як цей маньяк дивиться уночі на Волосо­жар.


Як він стоїть межи небом і землею й дивиться на Волосожар нерухомо, непритомний у своїй самотності.



На Волосожар набігає хмарка. Від цього маніяк рап­том згадує ті, недавно бачені, дівочі очі, закриті рукою. І його серце починає щеміти. Так солодко, й так боляче. Ніби хтось у нім починає плакати. Ах.


Людина зітхає. Він — пісок мільйоноліть, пил вічної космічної пустелі, відчужений вже від усього мандрівник міжзоряних хо­лодних пустель, — але як же ж його серце починає щеміти. Бо його серце приковане до землі!



Дівочий образ вдирається в душу й баламутить все: і міжзоряні пустелі, й холодний блиск вічності, і філо­софську посмішку, і гамлетівську зрезигнованість[35]. все, — променясті очі дивляться в душу, й вона починає налива­тися теплом, вогнем, зацвітає казковим цвітом великої людської радості й великої людської земної туги.



Людина притискає руки до грудей напроти схвильова­ного серця. Дивиться очима на Волосожар мерехтливий, а серце виривається з грудей і тягнеться вниз, вниз, вниз, геть туди, в темряву, в темряву і щемить, щемить.



Голова йде обертом.



Бо його серце приковане до землі.



XIX



Герой унікальний



Галерея портретів в Атиній свідомості все поповню­валася унікумами міста Нашого. Правда, в тій мерехт­ливій безмежній галереї (галереї юнацької всереєструючої пам'яті) здебільша були не унікуми, а сила-силенна різних «равликів» — знеосіблений типаж знеосібленої епохи з усім її знеосібленим реквізитом, — так, «хтось у сірому» розмножений на циклостилі.



Ці знеосіблені «равлики» становили, так би мовити, загальний відділ.



Потім ішов відділ не взагалі «равликів», а екстра-равликів — людей, без сумніву, цікавих, часом яскра­вих до надзвичайності і кількапланових — не то що двосторонніх, як дволикий Янус, а кількапланових, модерних.



Потім ішов відділ просто людей, прозорих і зовсім безхитрісних. Але там був тільки один портрет Харитона.



А потім ішов відділ і не людей і, мабуть, не-«равликів». А втім, хіба ж так просто розбереш. В кожнім разі, це відділ «героїв нашого часу», істот хоч і не прозорих, але, мабуть, не загадкових, а простолінійних, як палка. Цей відділ був малий, але ж і показний.


Там були все ве­ликі «риби», офіційні світила офіційного неба, творці і повелителі равликової епохи, спрощено односторонні, як риба камбала. Цей відділ блищав такими перлами, як Сазонов, гість з центру, Добриня-Романов, Шубін, Страменко і їхня «Генеральна лінія» Людмила Богомазова, і все поновлювався й поновлювався. Старі експонати до­повнювались новими рисами, схопленими в процесі пізнання дійсності, вони, так би мовити, дозрівали (чи домальовувались) в епохальні документи. А до старих експонатів прибували нові, часом ще унікальніші, такі ж «герої», спрощені й прямолінійні, як тая-таки палка. І та їхня прямолінійність часом була неймовірна, а для Атиного розуму й ніжного, ясного серця зовсім несприйнятна, як прямолінійність не доброго, а бридкого, виключно злого начала.


Та немає ради, треба їм давати місце. Бо це ж — е п о х а!



Раз Ата була в клубі металістів. Власне, була на сталеливарному заводі «Комінтерн», а тоді повертала­ся поуз клуб металістів. Натуркана несамовитим скре­готом і грохотом, запаморочена чадом і засліплена вогненними гейзерами модерного пекла, вона йшла трохи очманіла та й потрапила раптом під приємний душ — під зливу дитячих голосів, що співали. Як весня­на веремія перлин, пронизаних сонцем, вони бурхали з небес (з якихось великих вікон) і все заливали. Це ніби лилася сонячна янгольська музика.


Либонь, такою ян­гольська музика мусила би бути, якщо вірити старим книгам. Але й без жодних книг Ата сприймала їх як щось небесне, райдужне, блакитно-сонячне. Це співало дитинство. І яка ж сила!


Який же чар того оглушливого цвірінькання, що в ньому й слів не ловить вухо, як у тих весняних горобців.



Ата не витримала й завернула до великих шкляних дверей. Це був клуб металістів. Цікаво, що вони там роблять, про що вони розливаються так весело, так радісно, немов срібні дзвіночки.


Вони славлять день, сонце, весну, самі себе.



Але вони співали що інше. Та поки це дійшло до Атиної свідомості, вона мусила зайти до самісінької зали, звідки виривалась та звукова баталія, — до величезної залі клубу, оздобленої незмінними портретами вождів, прапорами, діаграмами, а ще оздобленої плакатиком на дверях, зміст якого дійшов до свідомості аж потім.



Тихенько зайшла й сіла в куточку.



Ти скажи! І що ж вони так гарно співають.



Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно. Ні, вони стоять так вишикувано не перед диригентом, а пе­ред групою дорослих людей, що сидять попереду важно на кріслах, як якийсь штаб генералів, сприймаючи цю дитячу ораторію на свою честь. Це були якісь високі гості.


В центрі групи сидів хтось найважніший, хтось в окулярах і з великим шкіряним портфелем на колінах, — якийсь чоловік з виглядом професора. По тому, як ша­нобливо увивалась решта біля нього, можна зрозуміти, що це якась висока шишка. І це на неї були звернені й очі всіх дітей. І це для неї гриміла й натхненна пісня з дитя­чих грудей. Пісня як гімн.



Далой, далой манахов,



Лові-даві папов.



ось що вони співають! Та як же ж співають!



Знадвору — це був радісний хорал, хорал сонцеві й весні. Та такий він і тут, чомусь слова пропадають, як недоречність. Між змістом і виконанням існує рішуче колосальна диспропорція.


Прірва. «Лові-даві!» — і — весняні дзвіночки. Співали цю пісню дзвіночки — зовсім малесенькі діти, заплющуючи оченята, як птахи.



Ага! (Тут Ата згадала й усвідомила зміст автоматич­но прочитаного плакатика на дверях). Це, значить, «ог­ляд самодіяльності гуртка молодих безвірників». Так стояло на тім плакатику («Сьогодні огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників»). А це значить, такі безвірники — «безбожники».


А ото, значить, комісія.



Хор малих ентузіастів гримить так радісно, так весе­ло, так дзвінко, що ніяк не можна відчути ані припусти­ти, що ці малята вже в щось не вірять і когось можуть «ловити» й «давити». Навпаки, з радісного, натхненно­го співу проривається безмежна й полум'яна універсаль­на віра тих, що починають жити, — віра в усе, — віра в чудесні пригоди, в те, що вони от зараз кудись «полізуть», вирушать у якусь чарівну подорож, в веселу екскурсію якимось казковим поїздом чи літаком на самісіньке небо й щось там будуть «розганяти» — яки­хось, може, комах, а чи нечемних звірят казкових. І не зі злоби розганяти, а для забави дитячої, веселої.



«Весняні квіти».



Це, значить, такий «гурток безвірників».



Один тільки дириґгент серйозний і трохи зляканий. Такий же малий, як і решта, він почувається дорослим і відповідальним — диригує, як справжній диригент, та все позирає полохливо на великого «дядю» в окулярах: чи так? Щось ніби йому з нутра підказувало, що зовсім не так, зовсім-зовсім не так!



А «великий гість» дивився крізь окуляри на дітей за­хоплено, в очах його світилась гордість — гордість яко­гось великого борця проти якогось великого «опіуму» й «манахов і папов», і світилась грізна рішучість полко­водця, що ось має цю всю гвардію зараз послати в дале­ку й страшну карну експедицію.



Коли діти переспівали, полководець витер окуляри, запотілі від зворушення, й похвалив на повен голос:



— Добрє, дєткі, добре!



Він явно наслідував славний вираз гоголівського Та­раса Бульби, підробляючись з апломбом, так би мовити, під традицію й під народ, але це кепсько виходило: він говорив не мовою Тараса Бульби, а якимось суржи­ком, з суздальським колоритом:



«Добре, дєткі, добре!»



Ата засміялась — хто ж це? Хто це?!



І, ніби у відповідь, хтось голосно звернувся до оку­лярів і назвав «товаришом Подліпкіним».



«Ах. Так це товариш професор Подліпкін. Так ось він який!


Ти диви. » Вона часто, дуже часто, див­лячись, як мотається червоний прапор на дзвіниці «розкуркуленого» собору, оглядаючи руїни прекрасної колись, старовинної козацької церкви на Миколаївському цвинтарі, бачивши павутину й мерзость за­пустіння в зруйнованих вівтарях Успенської й Юр'ївської церков, бачивши потоптані й занедбані могили якихось невідомих предків у ограді Спаса, порослі кро­пивою й реп'яхами, дивувалася, чому це треба конче так поглумитися над могилами, хоч і не сучасних і не совєтських, але ні в чому неповинних людей! Чому це треба конче все руйнувати й оплюгавлювати, здирати гарні й нікому не шкідливі фрески зі стін церков, де понамальовувано таких милих янголят? Дивувалася й все питала себе — хто ж це все робить? Знала, що це все робить оте «товариство безвірників», що випускає такі плакати й гасла про «опіум» та про «даві папов», але хто іменно? Її цікавило, хто іменно те все ро­бить, який він.


Чула, що очолює те товариство якийсь дуже розумний професор на ймення Подліпкін, навіть чула, що він походить з колишніх панів чи священиків, учений, але який він? Чомусь він їй увижався упирем, вузьколобим вандалом, порослим щетиною, вічно не­голеним нехлюєм, який нехтує зовнішністю, бо не має часу, бач — бореться проти «великого зла», давить «манахов і папов», руйнує все, здирає тих янголят, зрівнює могили предків, якихось невідомих покійників, обертає прекрасні будівлі храмів на мерзкі Руїни, де кавчать сичі ночами. бо руїни брудні йому кращі за строгі й величні архітектурні споруди, коли вони цілі, де відбився величній і гордий дух творців-майстрів-архітектів! Таким увижався той професор Подліпкін. І як же вона тепер здивувалася, коли поба­чила його перед цими дітками й перед собою — зовсім ніби й на упира не подібний, ще й який милий, як гарно й вознесенно посміхається.



«Добрє, дєткі, добрє!»



Правда, це на суздальський манір виходить у нього, але все ж таки це не упир. Окуляри блищать зовсім як у професора. Повен рот золотих зубів.


Правда, злі язики кажуть, власних зубів позбувся він ніби при таких обста­винах: як здіймали великого дзвона з Успенської дзвіниці, «розкуркулюючи» церкви у місті Нашому, то той дзвін обірвався й «гепнув» об землю з великої високості, й репнув. І от як він «гепнув», то присутній при цій операції спостерігач, «головний безвірник» проф. Подліпкін, він же й головний організатор розкуркулювання церков, поточився з переляку й впав (а інші ка­жуть, що шматок цегли, вибитої тим дзвоном, ударив професора в зуби) — зуби йому повилітали. Відтоді в нього золоті зуби. І це для нього вийшло на краще — це додає йому солідності й ученості, та й антирелігійного газарду.


Кажуть, золото для зубів йому подаровано з хреста чи з Євангелії Мазепи.



Після того, як діти переспівали «далой, далой манахов», їм стали роздавати якісь чепурні брошури, та й всім присутнім. Спочатку сам професор вийняв тих брошур звідкись цілий оберемок і віддав «диригентові», а той уже почав розподіляти, взявши собі за помічницю мале­сеньку дівчинку. Та малесенька дівчинка оббігла всіх, наділяючи малих (щоб читали своїм темним батькам і матерям!) і старих, хто був (щоб читали своїм нерозум­ним дітям), професоровою премудрістю. І навіть те ди­тинча прибігло в куток і тицьнуло одну брошурку в руки Аті.


Таке смішне маля, як ті пухкенькі янголята з фресок Собору, так безжалісно поздираних товаришом професором. Ата не могла втриматися, щоб не погладити дівчинку рукою по голівці, по русявих кучерях, та не спи­тати:



— Як же ж тебе звати?



— Ліля!



Сказавши «Ліля», дівчинка зніяковіла й утекла, вико­навши одначе професорове доручення — розповсюдив­ши на одну брошурку більше. Професор теж погладив дівчинку по голівці, там, далеко, біля гурту, — аж Аті серце ворухнулося з ревнощів і протесту.



«Ліля». «Лілея. » — відмінялося Аті в голові дитя­че ім'я, і вона чисто відрухово хотіла крикнути тому, хоч і симпатичному з вигляду, але негарному через оте «добре, дєткі!», професорові, щоб він не чіпав тієї неза­брудненої ще дитини. Але промовчала.



У неї в руках була червоненька брошура. Це популярно написана агітка антирелігійно-просвітнього змісту, напи­сана «для народу». Вгорі, там, де звичайно пишеться на всіх інших книжках «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», — написано гасло: «Релігія — опіум для народу». А нижче — прізвище й ім'я «професора Подліпкіна, тоді назва бро­шури: «Як повстала брехня про т. зв.


Христа» — «наукова розвідка»? А внизу — «Видання Товариства Безвірників».



Ата машинально відгорнула обкладинку тієї «наукової розвідки» — брошура починалася з короткої нотатки про самого проф. Подліпкіна. Ата так само машинально поклала книжечку в кишеню. Шукала очима Лілю, стежи­ла за нею, дивилась, як вона пурхала по залі, неначе ме­телик, і чекала, що метелик той знову підпурхне до неї.


Вона би її навчила інших пісень, ясних, як квітка-лілея, і ніжних та легких, як хмаринка в небі. Але Ліля не підхо­дила. Вона, бач, вже була при ділі!


Вона, бач, вже належа­ла до професорського «гуртка»! Їїї душею, бач, вже во­лоділи інші, деспотично! Метелик мерехтів райдужними крильцями, сам над ними не владний.



Ата посиділа ще трохи. Зітхнула й вийшла. Тим ча­сом діти знову шикувалися до співу. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх боляче обсмалювати», — ні, це банально. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх брутально оддирали різні фахівці, як вони оддирають фрески.


О!» З цим Ата швидко пішла від клубу.



Чогось їй було безмежно жаль. Чого? Ну, чого тобі, зрештою?


Ні, мабуть, це просто атавізм прадідівського, стихійного духу протиріччя. Все наперекір. «Рассудку вопрєкі, напєрєкор стіхії», чи як там сказав поет.



У заводському сквері, що був подібний до парку, вона присіла на лавку. Згадала про брошуру. Вийняла її з ки­шені й розгорнула на першій сторінці.



«Автор цієї брошури, — прочитала вона короткі дані, — відомий науковець-атеїст, товариш Подліпкін, голова Ради спілки безвірників. Цінність цієї його праці в тім, що сам він колишній член родини священика, якого потім зрікся й викляв, і тепер розоблачає поповщину, знавши її добре з досвіду, в тім розоблачає й свого батька та матір — в ім'я науки й у ім'я правди. В ім'я науки й в ім'я правди цей чес­ний безпартійний большевик (хоч і колишній попович) те­пер не жаліє й не щадить нічого, чим і мусить визначатися справжній совєтський науковець, діяч науки. Своєю відда­ною працею на безвірницькому полі він окупив своє минуле вповні.


Ця книжка мусить бути настольною книжкою кож­ного, а її автор мусить бути прикладом для наслідування.



Рада Безбожників».



Потім починалася сама брошура. Вона починалася з гасла, поставленого замість мотто й підписаного са­мим проф. Подліпкіним як цимес, як квінтесенція його геніальних наукових праць, як його девіз:



«В ім'я правди не щадім нічого!»



Ата замислилась вражена.



«Т-так. Це добре. Лишається тільки устійнити, що ж правда».



Згадала тих здертих з фресок янголят і ту Лілю бідо­лашну. І зраджених батька та матір. Скривилась презирливо й гидливо. Ні, це не з духу протиріччя, це з самої гли­бини серця! Струснулась вся. Потім озирнулася вправо і вліво вздовж по алеї, зіжмакала брошуру так само гидли­во, ніби душила якусь гадину, а тоді сунула її в велику урну, в залізну посудину, що стояла тут же поруч, в яку скидаєть­ся різне сміття й недопалки та плюється і з якої курився, як завжди, смердючий димок, бо там запльовані недопалки й сміття вічно тліли.


Посудина ця — типова плювачка й смітниця, широка внизу й вузенька вгорі, розставлена міськрадою скрізь, по всіх «громадських місцях».



Вкинувши туди брошуру Подліпкіна, подарунок ма­лесенької наївної Лілі, Ата встала й пішла геть.



«Ліля. Лілея!»



І посміхалася насуплено:



«От якби в цю плювачку вкинути й самого «професо­ра» — от було б добре!»



«В ім'я правди не щадім нічого!»



Химери (Меланхолійне)



Угорі, просто через усе місто Наше, проходить зоря­ний Чумацький Шлях. І де б ви не піднесли голову вго­ру, — ви все посеред того космічного, того вічного Шля­ху Чумацького, якраз посередині, як мандрівник з тор­бою. коли у вас хоч трішечки уяви. Так, так, коли у вас хоч трішечки уяви, ви досить чітко уявляєте себе посеред того безкінечного шляху, через сині безкраї степи просте­леного, з торбою за плечима, з костуром у руках, босоніж, з непокритою головою, — мандруєте, як той філософ Сковорода наш, з легкістю на серці надзвичайною, філо­софськи настроєний, з іскрами радости в очах, з піснею легкою, степовою, перепелиною на устах, з відчуттям крил соколиних за плечима. Ідете. А шлях стелиться, куриться пилком зоряним, пишається туманами легень­кими вранішніми, вабить вас у далечінь неозорну. І ви, вийшовши з міста Нашого простісінько на середину того шляху, мандруєте собі. Якщо у вас хоч трішечки уяви.


А у всіх мешканців міста Нашого ніколи не бракувало уяви, чим вони й визначаються. Ні, не бракувало їм уяви, інакше би їх уже давно не було на світі білому, при тому Шляху Чумацькому живши, отому самому, що:



Ой, горе тій чайці.



Чаєчці небозі.



Що вивела чаєняток



При битій дорозі.,



як співає й тепер іноді сліпець. Традиційний сліпець, яких теж не бракувало тут ніколи. Він співає край база­ру, а іноді й по вулицях, з миршавою гармонією замість поетичної бандури.


Це такий сучасний бандурист, мо­дернізований бандурист, менестрель міста Нашого, що прийшов з давнини сивої, козацької, але поки дійшов, то десь бандуру свою, своє менестрельське знаряддя, загу­бив а чи пропив, згідно таки древньої традиції таки міста Нашого. Пропив напевно. Він тільки пісні не зміг пропити, бо як її проп'єш. А бандуру, як річ пропивальну, матеріальну, пропив.


Бо тут здавен-давен так заве­дено вже: чумарки, чоботи, сорочки і все інше предки й їхні нащадки пропивали, в тім числі попропивали й бан­дури. Ще тільки, слава Богу, якось не пропили совісті. Нап'ється, проспиться, прокинеться — й ніби й не він. Ніби совість ще при ньому.


Хоч деякі амбітні онуки не раз у Сірка очей позичають.



Не один у місті Нашому — на далекій Гусинці й ще дальшій Підлозіївці, і на Зеленій та Широкій, і на Новокиївській — десь в хащах запилених верб, а чи просто так під недоруйнованим муром на купі жужелиці, сам або вдвох з коханою, завмерши безмовно й опустивши важко знесилені мозолясті руки, дивиться на цей Шлях



Чумацький. Дивиться, мов приворожений, і хотів би ним утекти. сам або вдвох з коханою. утекти від запи­леної осоружної дійсності.



Так дивилися й так мріяли цілі покоління в цьому місті Нашому, бо дійсність для них все була осоружна. Вони мріяли про втечу, але — вони й любили свій край, своє місто безмежно, через те ніяк не могли розв'язати дилеми — тікати чи не тікати? Як те Гамлетівське — «Бути чи не бути?» І, зрештою, розв'язували її в той спосіб, що збільшували число горбків і стовпів та хрестів на всіх рідних цвинтарях міста Нашого, зарослих дикими вишнями, бузком і черемухою, — приєднува­лись до дідів і прадідів, що так само вічно мандрували зоряним Шляхом Чумацьким, а спочивати лягали тут, тією нескінченною мандрівкою натомлені.



Отак, утікаючи в широкі світи, ті всі гусинчане й підлозіївці, й кияне проклинали своє місто й любили йо­го, вірші навіть про нього писали й пісні співали, — й оспівали його не згірше (не менше щиро й зворушливо), як Данте Аліг'єрі свою вітчизну. Тільки Данте знає увесь світ, а цих «пасинків долі» ніхто в тім світі не знає; бо во­ни все за мурами темними, за замками міцними, під «турботливим караулом» сусідським. Одначе колись взнає.



Ата теж часто, ночами безсонними, в хвилини смут­ку незрозумілого й нестерпного, в хвилини утоми катор­жної й меланхолії терпкої від самоти дівочої, дивилася на той Шлях Чумацький, пилком зоряним притруше­ний, і теж хотіла би ним утекти. Десь утекти! В краї не­знані, в світи невідомі й тому такі прекрасні й такі хо­роші, де стоять веселки радости й ніколи не примерка­ють, де цвітуть квіти любові й дружби й ніколи не одцвітають. Ата зітхає й не може одвести очей від шляху дивного, від тих сузірь мерехкотливих і незчис­ленних, що йдуть тим шляхом десь, як пілігрими, й див­ляться довговіїми очима униз, на цю запилену, стомле­ну землю, вже до кінця-краю стомлену. І дивляться й на



Ату, переморгуються з нею, кличуть. Притиснувшись щокою до ліктя, покладеного на підвіконня, Ата ди­виться боком, як птах, на мерехкотливий зоряний потік, на шлях той феєричний, — обважнілі вії ледве трима­ються від утоми, щоб не заплющитись, в вухах стоїть на­шорошена тиша й порожнеча її кімнати, убогої її са­мотньої келії — свідка її часом нестерпної журби й роз­чарувань, думає про фантастичне й привабливе «дале­ке» і про тяжке до відчаю «близьке» — і в очах її почи­нає двоїтись, троїтися, все обертається в зоряний хаос, в шалену веремію, бо очі запливають туманом.



Ах.



Ата уперто стріпує головою.



Так завжди кінчаються химери.



XXI



Ще батальйони



Сонцесяйні литаври зударяються з дзвоном і стряса­ють повітрям, потрясають серцями — бризкають у всі боки скалками звуків, ніби живим сріблом, сліпучими блискавками віддзеркаленого сонця, криком юності, безжурним зухвальством молодости. Литаври карбують крок тисяч молодих, що йдуть пружинястим маршем у сонячній повені, підставивши сонцеві натомлені, але розперті здоров'ям груди; спітнілі й іноді похмурі, але прекрасні юні обличчя — хлоп'ячі. дівочі. Море їх, вишикуваних в ряди, в колони, в прямокутники різних кольорів, залежно від організацій, що мали свої кольори спортового одягу.



Парад фізкультурників.



Ата не пішла на цю маніфестацію краси й сили, на цю параду молодості, бо була зайнята по службі, і те­пер от стояла разом з усім службовим персоналом теат­ру на високім балконі й дивилась униз, на грімливу, кольорову ріку, ніби ту параду приймала. Поруч з нею стояв Харитон, і обличчя його вкрилося сітиною змор­щок, променястих, щасливих, — він дивився униз, і душа його трепетала від зворушення. А внизу проходили ко­лони спортовців, — білі. Блакитні.


Червоні. Жовті. Зелені.


Рожеві. Червоно-чорні. Колони дівочі. Хлоп'ячі. Перед кожним прямокутником прапоро­носці й сурмачі.


Перед кожною колоною — духова оркестра. Б'ють литаври. Гордо піднесені голови. Легкий молодечий крок.


Ось ідуть харчпромівці. За ними будівельники. Спартаківці. Студенти ІНО. Пед­технікуму.


Медики. Сільськогосподарчий технікум. Молодь з усіх заводів і підприємств. Молодь примісь­ких сільських районів.


Залізничники. Авіазавод. Ко­жен прямокутник несе свою пісню, дзвінку й бравурну. Пісні гойдаються, як морський прибій, то затихають, то наростають.


Мають прапори. Гримлять срібноголосо литаври, й перегукуються кларнети. Б'ють в синє небо барабани.



Повінь звуків, фарб, повінь краси й гордості, море людської сили і цвітіння. І це все так контрастує з сіри­ми пооблуплюваними, непоказними будівлями «буль­варів», поуз які йдуть колони, контрастує з рудим, сіро-брудно-червоним стилем матеріального оточення, з убогістю, втомою, старечістю, що випирає з усього, а надто з порожніх, запилених магазинів і голярень, із занедбаних ресторанів і кав'ярень, де, всі знають, нічим до пуття повеселити душу й тіло навіть такого урочистого дня. Надто ж контрастує ця повінь бравур­на з душевним станом старшого покоління, безкраю втомлених і сумних мешканців цього міста, що от збіглися й стоять шпалерами, юрбищами і навіть до звуку бадьорих литавр ставляться з підозрінням, вба­чаючи в тому провокацію. А молодь йде й іде. Подібна у своїй красі до древніх еллінців, що зібралися на велелюдні ігрища, скупані сонцем.


Так ніби тут зійшлися два різних світи.



Один світ, втомлений і понурий, стоїть осторонь і дивиться очима обідраних, недоруйнованих хат, а дру­гий на зло першому маширує пружинясто і молодо, б'є в литаври й співає дзвінко. І другий так не пасує до пер­шого, як свавільна, розсміяна дитина до старенької, за­журеної, згорбленої матусі, що боїться, ось-ось дитина її покине й забуде, повториться вічна трагедія — конфлікт між старими й молодими.



Мешканці стоять обабіч шпалерами. Та ні ж! І в них за понурістю й утомою горить іскра радости, глибоко захована, але невгасима. «Скільки їх! Ой і скільки ж їх! І де вони й набралися!» Аж не віриться, щоб у цьому згорьованому, замученому працею й турботами, приби­тому страхом і злиднями місті та було стільки прекрас­ної молоді!


Стільки їхніх дітей. І це все їхні. Чи не їхні? Аж не віриться, щоб тут було стільки дивно-гарних дівчат і таких же хлопців, що їх отаких, мабуть, немає ніде в світі!


Он бабусі стоять у юрбі на пішоході й вити­рають хусточками очі. І так само витирає рукавом «за­порошене» око поруч з Атою старий Харитон. А ли­таври б'ють грімливо, дерзко, з викликом. А шереги гордих і. подекуди й похмурих, так, так, похмурих. юнаків і юнок відбивають крок, ритмічно й красиво по­гойдуючись. Особливе враження справляє колона най­молодших — колона дітей з сурмачами, з барабанщика­ми й прапороносцями, що маширують так чітко й так серйозно, а самі такі малі.


Сурмачі по три вряд перед кожним розділом, озброєні довгими срібними сурмами, з червоно-золотими прапорцями на них, підіймають єдиним рухом угору й сурмлять. Побачивши ці фантас­тично здисципліновані шереги дітей (їхніх же дітей!) у червоних краватках, почувши срібні сурми, немов архан­гелів з неба перед Страшним Судом, а за сурмами дрібний навальний рокіт барабанів, бабусі на пішоході злякано хрестяться.



Вже багато молоді пройшло, а ще ж далеко не кі­нець, — з кількох радіусів вулиць на сонячну площу вливаються все нові й нові колони, майорять нові й нові значки й прапори й пливуть поуз театр десь туди, на другу площу, де з будинку парткому начальство приймає цю параду мо­лоді.



Кажуть, що цей парад фізкультурників (і нефізкультурників) — це огляд сил спортових і інших молодечих організацій перед республіканською якоюсь «олімпіадою». Хоча в дійсності це, здається, не так, тільки трудно сказати, для чого і з яких іменно причин, і ким саме заряджено цей огляд сил молоді, бо трудно те зна­ти. Невідомо чому й для чого. Отак ніби ні сіло ні впа­ло. Хоч все це має якусь логіку.


Безперечно, має. Аті це нагадало оте, недавно бачене, маширування військових батальйонів у сталевих шоломах, що ходили й майоріли багнетами, мовби косяки кефалі в морі. Ті батальйони теж, мабуть, недарма маширували.



Хвилі музики одні віддалялися й затихали гойдливо, інші наближалися й наростали. В цих гойдливих хвилях раптом ударили оглушливо литаври перед самісіньким театром, ніби вистрілила батарея, аж шиби затремтіли і затремтіли серця в людей на балконі — поуз них тяж­кою ходою йшла мужеська колона спортової організації «МЕТАЛІСТ». Рослі, широкоплечі й широкогруді юна­ки в моргулях біцепсів, ніби вилиті з бронзи, ступали дрібним, зменшеним кроком, всі в темних — червоне з чорним — одностроях. І обличчя їхні теж якісь темні, — що засмалені сонцем, а що затемнені втомою надмірної праці, — серйозні такі, зосереджені, ніби відчужені.


Жодної усмішки. Ніби вони не на параді спортовій, а марширують на війну. І ця строгість надає особливої краси й значимости цій колоні юнаків, дібраних один в один і вишикуваних рівно.



— «Сазонова військо». — буркнув хтось несподівано збоку, поблизу Ати, єхидно оцінюючи цю колону, а з нею і все інше, бачене з балкона підсумовуючи свої враження. Це — Барат. Якимось дивом він опинився тут і стояв у першім ряду біля парапета. І, здається, скоса позирав на Ату.


Харитон повернув голову на го­лос, змірив Барата здивованим і воднораз презирливим оком. глянув униз і знову підвів очі на Барата. А тоді сердито так і зовсім зненацька:



— І що воно рече.



Хтось тихо засміявся ззаду. Ата аж відсторонилася, щоб краще подивитися на Харитона. А Харитон, ска­завши своє «і що воно рече!», дивиться захоплено вниз і проміниться радісною усмішкою, що вистрілює в усі бо­ки стрілками зморщок від його очей. «Неправда!» — го­ворили, кричали, сміялись ті очі, мавши свою думку й свою віру в тих, що там маширують, — свою думку про те, чиє це військо.


Напевно Харитонове! Бо й його діти — його п'ять синів і дві дочки, і діти його дітей — теж десь отак маширують, може, в Києві, а може, й в Одесі. В цей час хтось унизу, серед шерег, що проходили, помітив Ату на балконі, хтось із знайомих, а може, і зовсім незнайомий, і помахав до неї рукою привітно.


Харитон зрадів і замахав обома руками в піднесенні. «Ага. » — йому, може, здалося, що то котрийсь з його синів помахав рукою до нього. Обличчя внизу почали повертатися вгору, до балкона, шукаючи щось очима, знаходячи й посміхаючись. Шереги проходять і повер­тають голови.


Ата відступила від парапету, ніяко­віючи, відтиснулась назад і помалу зійшла з балкона. Серце її билось, схвильоване. Хоч така картина, коли на неї дивляться безліч пар блискучих очей, для неї знайома й звична ніби, та тільки тут ситуація зовсім незвична, та й та репліка про «Сазонова військо», і відповідь Харитона, і все — трохи інакше.


Ні, вона не приймає паради тут; параду приймають інші люди й десь там, на іншому балконі.



Ата зійшла геть і опинилася всередині будинку. Од­наче її тягло дивитися далі вниз, на той марш краси й молодости. Зайшовши в горішнє фойє, вона побачила розкриті двері до якоїсь майстерні чи лабораторії й ступнула туди.


Великі вікна виходили на площу, й з них було дуже добре все видно. Вона підійшла по кольо­ровій підлозі до ближчого вікна й стала біля нього, ви­глядаючи. У поспіху навіть не помітила, по чому вона йшла та чи є хтось у кімнаті. Вікна були розчинені навстіж, і ріденькі нитяні гардини, якимц вони завішені, гойдалися від музики та ритму кроків по брукові.


За та­кою рідкою ятериною гардини гарно стояти й дивитися — тебе ззовні не видно, а тобі видно все.



Розхвильована Ата завмерла в вікні, вбираючи очи­ма й серцем той потік кольорів, звуків, постатей і об­лич. Стояла так довго. Не рухалась.



Нарешті потік скінчився. Помалу завмирала музика, затихали кроки. І в міру того, як затихав грім молоде­чої дефіляди, все дужче зринав у вухах той страшний вислів, сказаний тією несимпатичною людиною:



«Сазонова військо!»



Вже завмерла зовсім музика й затихли кроки і в тиші, що зайшла, тих двоє сакраментальних слів роз­рослися й заповнили все, як чорна мла, як неокресле­ний і невловимий зором і вухом острах, як бентежна й лячна порожнеча.



І раптом у тій порожнечі почулось зітхання й про­гриміли слова. Аті здалося, що вони прогриміли, хоч вони були сказані зовсім тихо, роздумливо, повільно, інтимно, кимсь самим до себе:



— Та-а-ак. (Пауза). Хто володітиме цими душами, той володітиме й цією землею.



Ата стрепенулася. І тільки тепер помітила, що біля дальшого вікна стояв ще хтось, якась людина за­думана, зосереджена в собі, з обличчям і грудьми, роз­писаними сонячним мереживом, невпізнавальна в тій строкатості.



То був Сміян. Він не бачив Ата, дивився у вікно, за­глиблений у враження та в свої думи, утоплий в них. Він був не тільки в плямах сонця, а ще й у плямах фарб увесь, з великим пензлем (щітяком) у руці, яким ма­шинально обперся об столик, вимастивши його в червону фарбу. Міцна, могутня його фігура ніби при­кипіла на місці й не рухалась.


А ця кімната — та це ж його майстерня. Заставлена макетами, завішана шкіцами й якимись схемами та рисунками, обставлена попід стінами якимись бляшанками й відрами, горш­ками та скриньками. А кольорове мозаїчне полотни­ще, по якому Ата так сміливо вмашерувала, пройшов­ши його впоперек, — це якесь фантастичне місто! з мінаретами та мечетями.


Зразу, побачивши мечеті й мінарети, Ата не збагнула, що й до чого, взяла їх за кольорову мозаїку, занадто-бо їй у очах мерехтіло та в вухах дзвеніло відголосками баченого й чутого. Те­пер вона помітила чудесні мечеті й казкове місто, над яким слова Сміянові пройшлися громом: «Хто во­лодітиме цими душами. »



— Сазонов володітиме! — вирвалось раптом у Ати з самої глибини душі, з глибини остраху, що там загніздився, перед тією страшною людиною. — Сазо­нов! — повторила вона тихше. Дивно. — Сміян не обернувся. Навіть не зреагував.


Може, не почув? Стояв і думав. Ата злякалася, вона згадала про божевілля цієї людини.



Але по хвилі роздуми Сміян зітхнув і промовив у відповідь протяжно й саркастично:



— Хто з н а..



Тільки це він промовив не до Ати, а до сказаних слів, приймаючи їх, мабуть, за власну візію.



«X т о з н а. »



Зовсім як у Харитона вийшло, і з тим же презирли­вим зафарбленням: «І що воно рече!»



Але який же ж він і не подібний до того, що колись зустрівся! Боже! Серце Аті стиснулося: «Таки божевіль­ний!» А Сміян, прорікши своє роздумливе «хтозна», по­малу обернувся, щоб взятися до перерваної праці, і тут тільки помітив Ату.


Помітив і здивувався, якось розгуб­лено посміхнувся («тепер подібний!»), потім нахмурив­ся («не подібний!»).



Ата злякалася. Вона вдерлася непрохана до цієї лю­дини. Боже, що він подумає. А злякавшись, зрозуміла нарешті як слід, що ж це за мечеті й мінарети, по яких вона потопталася недавно, ще й полишала сліди на вогкій фарбі, — це ж його робота! Це до «Марусі Богуславки».


Швиденько навшпиньках перебігла боком-боком через турецьке місто й кинулася навтьоки. Лише обронила одне слово: «Вибачте!». На другім кінці фойє обернулася й побачила крізь двері, що Сміян стоїть, де й стояв, і дивиться їй услід.



Якийсь чудний «божевільний»!



А чи такий од роботи непритомний.



Огляд молоді робило й параду приймало все началь­ство, зібралось на великому балконі будинку облпарткому. Біля ґратчастого парапету, вифарбленого в роже­вий колір, стояли вряд всі вожді области й міста, ніби пародіюючи, ні, щиро наслідуючи вождів на Ленінсько­му мавзолеї (найбільших вождів СССР біля кремлівсь­кого муру). В першім ряду стояли — секретар Облпарткому Калашников, голова Облвиконкому Рогач, тов. Сазонов з невідлучним Зайдешнером, культпроп обкому і редактор Страменко, секретар обкому ЛКСМУ Гук, ко­мандир місцевого полку Денисюк, комісар Шубін, жінвідділ — партдама Орлова, земвідділ — Дробот, завкомунгоспом Цигип, обласний вождь профспілок Колісник і інші тузи та великі «риби» й Добриня-Романов тут же.


В другім ряду й позаду стояли «риби» менші, але теж немалі, в тім числі директор інституту фізкуль­тури, голова обласного комітету фізкультури, началь­ник облміліції тощо, тощо.



Внизу, під парапетом, висів саженний портрет Сталіна, а по боках великі червоні прапори.



Молодь маширувала поуз особливо чіткими, особли­во виструнченими й здисциплінованими рядами та прямокутниками. Рух в рух, плече в плече, всі як один. Об­личчя зосереджені.


Міни серйозні. Так ніби вони вже не цивільні фізкультурники, а солдати, або так, ніби кожен з них виконував якусь надзвичайну й відповідальну функцію перед історією й боявся напсувати — поруши­ти єдність і чіткість руху й тим зіпсувати всю велич мо­менту. На тлі аморфних і сірих юрб, що й тут товпились обабіч, відгороджені ланцюгом міліції, чіткий і строгий механізм колон тут особливо вражав.


Тріумф краси й молодости, помноженої на велетенське число одиниць.



Деяке начальство махало руками, одначе молодь проходила поуз з обличчями ніби закам'янілими, не помічаючи, чи через заабсорбованість турботою про чіткість власних рядів, щоб не порушити їх, не зімняти десь гармонії й строгости ліній або не наступити, на п'яти попередньому, а чи від надмірної напруги й уто­ми; проходячи поуз трибуну вождів, молодь чомусь не виказувала молодечого ентузіазму, екзальтації юності. Ніби це вже йшли не юнаки, не дівчата й зальотні хлопці, а солдати, мешканці сірих, прозаїчних, уніфіко­ваних касарень. [36]



Сазонов дивиться на параду, спершись на парапет, і мружить очі. Він у гарному настрої. Він дуже задоволе­ний. І. в той же час щось його й не задовольняє. Далебі, замало вогню, от що! Замало піднесення.


Чому такі пісні обличчя? Музика гримить, а обличчя ні. Адже ж це ВІН стоїть тут, сам ВІН! Можна сказати, не те що непе­ресічна особистість, а головна особистість тут! Носій маєстату найбільшої, й найвеличнішої «найлегендарнішої» інституції в усій країні і, може, в цілому світі!


То ж хіба в його присутності так треба йти. Голови ви­ще! Треба кричати «ура».


Але це він думає, ніби жарто­ма. Назагал парада йому подобається. Тільки от би. от би взнати, що вся ця орава, котра марширує поуз, ду­має? Що ховається, що ворушиться під кожною покриш­кою, га?


От скільки неконтрольованих і неуконтролимих голів і душ, га. Це вже в ньому професійне, — такий чортик «легендарний» — недовіра до всього й на­магання залізти в кожну душу, вивернути її.



Раптом йому стрелило до голови, що всі ті обличчя тому такі, похмурі й стримані, що це ВІН тут, що це во­ни ЙОГО бачать і тому інстинктивно нишкнуть і, ма­буть, у них ноги тремтять ідучи, від страху збитися пе­ред його очима. Від такої думки йому стає приємно-приємно. Втішно. Ще б пак! Отаку мати силу!


Він по­чав придивлятися пильніше з цим новим настановлен­ням до шерег і облич, що проходили мимо, аж пере­гнувся наперед. Справді, під його поглядом люди вист­рунчуються, шереги підтягуються, крок міцнішає. І, на­певно, у них там ноги тремтять! Авжеж. Дійсно, його присутність має величезний вплив.


Душа Сазонова розпливається від щастя й тріумфально пливе на хви­лях музики. Ага. Вони його бояться!


Гм. Бояться — значить, щось мають, або матимуть. Відчувають, іродові душі.



Раптом Сазонов помічає, що по мимойдучих рядах пробігає якийсь шепіт і обличчя розтягаються в посмішки, повертаються так усміхнені до балкона і, о чорт! — усміх на них глузливий! Так, так, глузливий! Са­зонов буряковіє.


Глузливий усміх. Справді! А ось вже не тільки усміх, а по рядах металістів покотився регіт і зав­мер.


Хтось щось там сказав між ними, кинув якусь репліку. Юнаки, як по команді, одвернули від балкона го­лови, але регіт покотився явний по шерегах, так немов вітерець промайнув, спалахнув раптом і завмер. Вони йо­го, той сміх, понесли далі. Занесли, ніби й не було. Але він був, факт!


Чергові колони повертають обличчя до балкона теж зі смішком, ніби їх повертає якийсь могутній магніт і показує дерзкі посмішки. Сазонов учепився ру­ками за парапет; кров ударила в мізок. В цей час хтось торкнув рукою — Сазонов повертається: це Зайдешнер торкнув його й показав очима направо. Направо, спира­ючись ліктем на руку представника ЦК КП(б)У, стояла Людмила Богомазова, «Генеральна лінія».


Стояла й дивилась на дефіляду молоді, «приймала параду» з своїм високим шефом. Вона тепер подруга великої, найбільшої тут сьогодні «риби» й має право гордо й з викликом три­мати голову, виставляючи дерзко з цієї високої трибуни свою звабливу красу. Сазонов полотніє. «Та от чого во­ни посміхаються! От чого за малим не регочуться там! Ще б пак!


Увесь провід Партії і Уряду й його «генераль­на лінія» тут! Га! Чорт візьми. »



Він полотніє, буряковіє. пітніє. Потім штовхає ліктем сусіда справа, товариша Калашникова, — показує йому очима на представника ЦК й на «Генеральну лінію». Той зрозумів, але знизав плечем байдуже, мов­ляв, ну, то й що?


Що ж тут такого? Одначе так само штовхнув дальшого сусіда справа й передав через нього волю Сазонова далі. Так сазонівська воля пішла по вож­дях до Людмили Богомазової, — командир полка Денисюк нагнувся до вуха представника ЦК й, нахмурившись. лукаво, щось прошепотів у те вухо, і вже після цього воля Сазонова дійшла до Людмили Богомазової.


Вона спокійно й апатично послухала, повела тонкою чорною бровою, повернулася байдуже й відійшла від парапету, а разом зі собою потягла й гостя з ЦК, що поволікся за нею хвостиком. Вожді в першому ряду стояли бліді. Тіль­ки Павло Гук прикусив тоненьку посмішку й, перебільше­но витріщаючи очі, дивився на стрункі шереги молоді, його молоді.


Власне, це він тут єдиний генерал.



Сазонов був лютий. Стояв як чорна хмара. Настрій у нього пропав. На місце недавньої радости прийшла якась безвідчитна й несамовита лють.


Але він злостився не на Людмилу Богомазову, яка, зрештою, тут «ні в чому й не­повинна». «Ну що, ну що ж тут такого, що подруга члена ЦК стояла на балконі поруч з ним, що? Що, сволочі. Но­вий побут називається! Нова соціалістична мораль.


Свобода совісті. Кому яке діло! Ні, не в тім суть, є, суть не в тім». Сазоков глянув спідлоба на шерег блідих вождів, на масу молоді, що дефілювала поуз, і в серці йо­му піднялася ще глухіша, ще темніша, засапана лють — він раптом почав бачити все в зовсім іншому світлі.


В ду­ші підіймається ворожість до тих молодих і зухвалих, до тих, яких він не знає, які чорт його знає що там думають, що на своїй душі мають, темній, як ліс уночі. Душі темні, нерозгадані, непроглядні. Він перш думав, що у тих усіх жовтодзюбих тремтять коліна перед ним, перед його маєстатом, але, мабуть, навряд.


Навряд! Не тремтять у них коліна, зовсім ні! О чорт. Він відчуває всім нутром, що то рухається поуз нього зовсім чужий і ворожий для нього світ, незрозумілий і темний, як ніч азіатська тутеш­ня.


Вони сміялися не з «Генеральної лінії», це тільки привід. Власне, вони сміялися з генеральної лінії, тільки з іншої! Вони сміялися з нього й з усього ладу, який він уособлює. Людмила ж тільки привід. Не було би її, вони так само би сміялися, не прямо, так в душі потішалися б. Вони наслухалися чуток про «розклад» верхівки та про «здвоєну генеральну лінію».


Гади! Свої люди вибачили би, мовляв, ну й що ж, всі ми люди, все в порядку. Але це — зовсім чужий і ворожий світ.



Чим далі Сазонов дивиться на обличчя молоді, тим більше хмурніє, тим більше наростає в ньому ворожість, у відповідь на ворожість, що там дефілювала й що він її відчував. Відчував же. Ось ідуть дівчата, ставні й гнучкі, й гарні, мов перемиті, але.


Сазонова розбирає гірка до­сада — він розуміє, що то не його дівчата, зовсім не його. Він їм потрібен, як трясця, а може, й як прокляття, як пісок у оці. Не бійсь, не в одної родичі десь по Колимах та Дальлагах, оті класово ворожі душі, непримиренні й ненавидящі, — і це їм, дівчатам, відомо, і від того їхні сер­ця ніколи не горнутимуться до нього. Яблуко від яблуні недалеко падає. «А ти тут дивився й слину розпустив — яка прекрасна молодь! які ставні, гарні спортсменки! які гарні очі й брівки.


Йолоп! Ти їм потрібен як торішній сніг, — ти персонально, як неотесана мавпа, з їхнього погляду, і ти взагалі, як знак часу, порядку. »



Сазонов ятрить свою душу зумисне, садистично, хоч вона й так ятриться сама. Чим більше він дивиться в обличчя, тим ясніше стає, що перед ним світ зовсім чужий і до нього ворожий. Не тільки тим воро­жий, що то молодь, зухвала й брава, пружиняста, а він уже утиль, а й тому, що вона не боїться його, горда в душі, бо знає, що вона — майбутнє цієї землі, і нічого з нею не зробиш, жодними тюрмами не укоськаєш і справи не зміниш, і не приєднаєш її серця, лише навпа­ки.


Так, так, тому що їм взагалі ніколи один одного не зрозуміти, бо молодь іде вперед, живе своїм жит­тям, має свої думи й затаєні (і не сконтрольовані, от що!) прагнення, свою любов (теж несконтрольовану!), свої пристрасті (не сконтрольовані!), а вони — старші — щонайменше тупцяються вже на місці. «Що ж, що ти страшний та що, мовляв, доля кожного в твоїх ру­ках! Не дури себе! Бо ж молоді на те накивати!


Більше того, такий, як ти є, ти вже самим фактом такої твоєї ролі — ворог, ненависний усім цим юнакам! Бо така їхня природа. От. » Ну, а до того — взагалі всі тут: і ті, що маширують, і ті, що отам стоять юрбами, — це ворожа стихія, давно відома зоологічною ворожістю й непримиренністю.


Сазонов дивиться на хлоп'ячі зосе­реджені обличчя (може, просто від утоми й апатії зо­середжені, може, попідводило животи, не ївши зран­ку), а йому видається, що вони йдуть і теж отак, як він, напружено думають свої думи: думають: «Чого це оцей ненависний жандарм стоїть на балконі й лупить очі, замість висіти десь на телеграфнім стовпі. Ану, якби його повісити, та ще й за ноги потягти. » І вже Сазонову здається, що вони іменно ЦЕ думають. Тем­на у цих людей і в цього краю душа, як сфінкс.


Скільки він тут, але й на крихту не проглянув всередину, не зискав собі там тепла й привіту. Темна душа й загад­кова. І замкнута, як зціплені зуби. Невичерпне джере­ло махновщини.


Дух м'ятежу й повстання. Так і ди­вись, щоб не спорснув налигач, бо буде біда. Нерозга­даний і ворожий дух цієї землі, затаєний, що його навіть партквиток не зборкує в отаких от. — Сазонов глянув на Павла Гука й швидко відвів очі, бо Павло відчув на собі погляд і почав повертати голову. Вони чули один одного духом, як вовк пса.


Одвів очі Сазонов і вшнипився ними в шереги молоді, хоч уже кепсь­ко бачив їх крізь паволоку нервозности, злости й бен­тежних, кров'ю налитих думок. «Маширують. Вся земля ця маширує. Авжеж! Вимуштрували ми її, збор­кали, вгнали в шори дисципліни й порядку, послуху, але.


Що ж, що вона ходить, як кінь на корді, а так і ди­вись — обірве. Як норовистий кінь, ходить. Деся­тиліття минули, а не звикла. Удає лише.


Видно ж, що удає! Ніби слухняна й з дисциплінована, ніби своя, ніби рідна, ніби вже примирена, але — чорт її знає. От і ця молодь, глянеш анфас — які милі й щирі фізіономії; а глянеш в профіль — і душа перевертається. Сфінкс. Махновщина!


Ач які затиснені щелепи й зведені бро­ви! Чого б нібито! Двоєдушна, віроломна душа хахлацька! От що! І не поймеш — чи глузує, чи кепкує, чи так тобі співчуває.


А чи просто пустота й дур в голові. Павло протиснувся до Сазонова поближче й на­гнувся разом з ним над парапетом, пробубонів:



— Салют, товаришу начальник! Дивишся на зміну? А. — а в голосі смішлива нотка, ніби він прочитав думки Сазонова.



«Чортів хитрий хахол!»



— А дивлюсь, дивлюсь. — буркнув Сазонов понуро і досить непривітно, з зовсім незамаскованою поденервованістю. — Дивлюсь, товаришок. Тільки я не знаю, чия це буде зміна, от. То пак, я не знаю, скільки тут бу­де зміни моєї. а скільки твоєї. а скільки Сміянової. — це все Сазонов говорить півголосом, протяжно, й за­думливо, і в'їдливо.



— Що за дурниці городиш. — скинувся Павло. — Що тобі той Сміян, світ поставив шкереберть, ніби нав­рочив хто! Ніби на тому ідійотові всесвіт клином зійшовся, єй-бо. Такий момент, а тобі різне чортовин­ня в голову пре. чи з голови пре.



Сазонов засміявся вимушено:



— Та то я так, жартую. З голови пре. Ти ж знаєш ме­не.


А це все наша совєтська молодь, соціалістична.



— Отож.



— Та отож.



На тому розмова їхня урвалася. Коли скінчилася парада і всі пішли з балкона, Сазонов і Павло лишилися стояти так, як і стояли, спершись на парапет, над порт­ретом Сталіна, межи пишними прапорами. Крім них, звичайно, залишився ще Зайдешнер, оддалік, не­помітний у кутку на солом'яному кріслі.



— М-мда-а. — протіг Павло Гук. — Дивлюсь я на тебе, й мені чомусь здається, що тебе точить хробак страху перед масою. Чи що тебе точить?



— Та точить.



— Що ж тебе точить?



— Це справа приватна. А втім, може, й не приватна. Чи як ти думаєш?



— Я думаю, що якщо начальника ЧК точать хробаки, то це справа зовсім не приватна, — протяг Павло з усмішкою. Сазонов теж засміявся:



— Іменно. Молодчина! Сукин же ти й син! Ох і спритний, зубастий чорт.


То ти за мене так турбуєшся?



— Авжеж. Бо досадно дивитися, як людину залізну та точать хробаки, а ще досадніше дивитися, чоловіче, як така добряча голова, як твоя, та набита половою. по­ловою страху. Пробач, але я щирий з тобою.



— Будь ласка, будь ласка! Чого ж. Так кажеш, поло­вою? Хробаки страху, кажеш?



— Половою. І хробаки страху. Точать тебе, чо­ловіче! Тебе точить манія підозри (маніакальної підозри!) до всіх, дух недовіри, дух надмірної, вже до абсурду доведеної чуйності і пильності гіпертрофованої.



— По долгу служби, брат, по долгу служби! <Сар­казм). А ти що, хотів би мою пильність і чуйність чекістську, клясову приспати?


Га?



— Та йди ти к чорту. Задавитись треба з такою підозрілістю.



— По долгу служби, брат. по долгу служби. <Загад­ковий смішок). Ну, й що далі?


Давай доїжджай до краю.



— Та я вже й доїхав. З тобою говорити — це як по линві ходити, от-от обірвешся й уб'єшся ік чортовій ма­тері. Ну тебе!



Сазонов мовчки сміється. Скириться. Остання фраза йому дуже сподобалась. Пересміявшись, Сазонов по­важніє.


Мовчить довго. Думає щось розсіяно. А далі не­сподівано:



— Як ти думаєш, чи багато тут тих, що на них треба би ставити хрестики оті, про які колись була мова?



— Ну, от! Ух, жах який! Убитися треба! Як же ж про­фесія калічить людину!


Ти вже не можеш думати інак­шими категоріями й міряти світ іншими мірками, як тільки тими, що є в твоєму професійному арсеналі. Це все одно, коли би токар чи інженер-металіст здумав би до всього в світі підходити з своїм лекалом. Звідси неда­леко й до достославного Прокруста, на жаль.



— Що, що. А то хто не такий? Що то за Прохруст чи Прахвост?



«Наївна простота! Він ніколи не чув про Прокруста!» — скривився мовчки Павло, а вголос:



— Гм. Наші вороги злословлять, що то був Перший Чекіст, але то неправда. На те вони й вороги, щоб зло­словити. Нічого схожого. Це був навпаки — розбійник, чи бандит по-нашому.


Прокрустом звався. Він хотів усіх людей урівняти на одну мірку, бо не подобалось йому, що люди різні й тому трудно мати з ними справу. Для такої «зрівняйлівки», сказати б по-нашому, по-совєтському, він зробив спеціальне ліжко й кожного клав на нього: якщо хтось довший — велів одтинати йому ноги.


Якщо коротший — велів витягувати жили й вивертати суглоби, підтягаючи до стандарту.



Павло розповідає історію Прокруста, а Сазонов слу­хає й починає сміятися, спочатку тихо, потім дужче, і, нарешті, вибухає реготом. Він сміється від усієї душі, щиро. Він уперше чує цю історію й вона дуже йому по­добається. Прокруст подобається. — «Знаменито!


Просто знаменито!» — Павло вже й скінчив, а Сазонов усе сміється.



Пересміявшись, Сазонов витер долонею очі й кинув, ніби ненароком:



— Тільки ти даремно свої думки, вірні думки, припи­суєш якимсь там придуркуватим ворогам. Цебто думки про Першого Чекіста. Це ж правда! Він таки був пер­шим чекістом, той Прокруст! Вірно! Єй-бо, вірно.


Твоя правда.



Павло посірів. Як небезпечно з цим чортом розмов­ляти! Дурний-дурний, а чуткий, як диявол. Павло звів брови й удав, що не чує, що дуже його зацікавили стрижі, які з криком і писком гасають навколо Успенської дзвіниці. Він задер голову й пильно водив за ними очи­ма.


А Сазонов водив своїми очима за Павловими й посміхався насуплено.



— Ну, як тобі наша молодь? — звернувся Павло ве­селим і бадьорим тоном до Сазонова, переводячи роз­мову на інші рейки. — Як тобі сьогоднішній огляд? Ажи, прекрасна наша молодь? Га?



— Прекрасна. Чорт, я вже й забув, як він звався, той Прахвост! Пррахвост?



— Прокруст. Залюбився?



— Аякже. Я мав сьогодні багато об'єктів до залюблювання. Тисячі пройшли. Та які! — і забринів у тому голосі сарказм і жаль, якийсь невиявлений жаль. І за­видки до Павла, що напевно (напевно ж!) має немало завойованих сердець серед тих усіх чорнявих і білявих.


Він мовчить, дивлячись униз на широку площу, хмурить брови. Ворушить щелепами. Нарешті випростався й зітхнув, явно наміряючись закінчити розмову. І закінчи­ти якоюсь мораллю.



— Мда-а. — процідив він. — Прекрасна молодь. Знаменита. Але (повернув лице до Павла) нам треба



багато працювати! Дуже багато працювати. А ми відстаємо. Від неї відстаємо.


Щоб не сказалось раптом запізно! Бо той, хто завоює цю молодь, хто завоює її ду­шу, поставить над нами хрест, гроб з музикою. А.



— Та так. Твоя правда. Треба працювати. Так пра­цюймо ж! Ключ у твоїй кишені.


Ключ до неї, до молоді.



Сазонов аж шарпнувся й скрикнув, забувши, що вони на найвиднішому місці ще й над портретом Сталіна:



— Та ти що. Ідійота з себе корчиш?!



— Чого ж.



— Я маю ключ від неї. Ха-ха. Я маю ключ від тюр­ми, от! Від тюрми ключ я маю. Чув?


Зрозумів. Але я не маю ключа від душ усіх отих чорнявих і білявих чортовок і чортенят, що тут пройшли. Я не маю такого ключа! Ні, не маю. Сміян.


Сміян має, а не я. От. Чорт побери. — і махнув рукою. Постояв. Потім по­вернувся сердитий і схвильований, щоб іти геть. І вже відходячи, докинув, покидаючи Сталіна самого дивити­ся на порожню площу:



— Мда-а. Не маю я від них ключа. От, брат, яка біда моя.


Пойняв.



Зітхнув з серцем і пішов.



Зайдешнер звівся й пішов слідом, як тінь, притопту­ючи останні слова свого володаря, щоб часом не почув їх хто.



Терпкі, понурі, але щирі слова.



Вибігши від Петра й перебігши фойє, Ата, одначе, не втекла зовсім. На сходах вона зупинилася, їй було й страшно, й дуже соромно, що вона так панічно втекла. Чого нібито!


А серце в грудях торохтить, як здуріле. Чого й що! І чого вона так утікає, мов від диявола? Тягло назад, глянути на те «страховище», сказати сло­во, вибачитись і. поговорити. А чого б і ні?


Чого вона втекла! Ну чого! Таж вона все шукала зустрічі.


Мріяла.



А тепер утекла. Вона ніколи нікого не боялася, а тут раптом такий переляк. Чого й що!


А серце не слухаєть­ся й торохтить у грудях, аж вона хоче стримати його рукою й прикладає її до розхвильованих грудей. Серце жахається і воднораз тягнеться назад, туди, звідки во­на втекла.



Набравшись духу, Ата пішла назад. Перейшла через фойє, помалу, помалу. Підійшла до дверей.


Двері вже зачинені. За ними той відлюдок, той «вовкулака», з пас­мами сивого волосся, що чомусь так яскраво зринають перед очима, нахмарене круте чоло, крилаті брови, ря­бе кам'яне обличчя, ніби видзьобане з граніту. Серце не вгамовується.


Ата хоче знову втекти, але замість то­го одчайдушно простягає руку й стукає.



— Так! — чується з-за дверей повільне й байдуже. Ата відчиняє двері й переступає поріг, стає на малу латочку підлоги, що була вільною, не зайнятою турець­ким містом. Сміян навіть не обернувся, він щось воро­жить біля якогось макета в другім кінці своєї великої майстерні, щось виміряє, приціняється, зосереджений, мружачись проти сонця. Сонячна повінь, як і перше, за­ливає його всього. Голова розкуйовджена, груди роз­христані, очі якісь непритомні, замріяні чи заглиблені в щось, над чим він напружено думає.


Може, в творче за­хоплення. А може, просто повні туману божевілля. Ох!


По спині йде морозець. Справді, вигляд у хлопця зовсім якийсь маніакальний.



Тікати! Швидше тікати! Серце б'ється, як щиглик у сільці, і хоче втікати, але — втікає не в той бік, крутить­ся на місці.


Ата не рухається.



— Ну? — озивається Сміян до невидимого гостя, не відриваючись від праці, і тим стримує гостю від утечі.



— Пробачте. — каже дівчина розгублено, намагаю­чись опанувати своє серце й свій голос. — Пробачте. Я прийшла вибачитись.



Сміян враз підвів голову й побачив Ату. І якось смішно схилив голову, ніби хотів сховати вираз свого обличчя й іскорки в очах, що забігали, віддзеркалені ве­ликим надщербленим люстром, яке лежало на ни­зенькім столику наполовину замазане фарбами, — по­дивився спідлоба:



— Перепроситись?



— Так. Я тут зайшла була, непрохана. І підслуха­ла. Перешкодила.


Але я випадково, не назнарошне.



Сміян нахмурився. Помовчав. А тоді промимрив не то з досадою, не то виправдовуючись:



— Ага. Підслухали. Ну, що ж. (Пауза). Я іноді го­ворю сам з собою.


Так, так, сам з собою. Смішно?



— Але ми говорили вдвох.



— Удвох?!



— Так. Сміян тре чоло.



— Гм. А я думав, що мені приверзлося. — промур­мотів про себе. Що ж ви сказали?



— Я вам заперечила.



— А-а. Так то ви? Так то ваші слова про. про ото­го самого. — Сміян чи не міг пригадати, а чи не хотів зумисне повторювати ім'я Сазонова.



— Так, то мої.



Пауза. Сміян блукає очима по кімнаті, ніби шукає стільця, щоб чемно запросити гостю сісти. Але стіль­ця не було жодного, крім табурету, заваленого якимись паперами й знаряддями, яка стояла в найдальшім кут­ку й так була замащена знизу догори фарбами, що на неї страшно й подивитися. Провів рукою по чолі й промурмотів:



— Он як. Ну то, значить, я вас теж підслухав. І. зна­чить. ми тепер зв'язані. круговою порукою (іронія). — Сказавши це, він подивився пильно на Ату. Подивився пильно, і раптом якась дивна посмішка заграла на устах і в очах.


Ніби він зазирнув у саме серце і побачив, що там, у тім серці, робиться. Ата сполум'яніла. «Боже! Як він посміхнувся! І як він подивився!» І від думки, що він у її серці підглядів те, що там твориться, Ата знов розгубилася й вже настроїлася чкурнути геть чимдуж. А серце гупає.


Дурне серце!



Ата стоїть і не знає, що їй сказати. Слова розлетіли­ся геть, і думки розлетілися геть, як наполохані ластівки, і не збереш їх докупи. Розуміє, що її вигляд зовсім дурний, зовсім-зовсім дурний! що їй треба мерщій утікати, геть, швидше, інакше вона лишиться назавжди в уяві цієї людини дурочкою, безголовою, безпам'ятною й без'язикою, — але вона не може ру­шитись.


Який жах! Щось неможливе. небувале. Но­ги її прикипіли до підлоги, до маленької латочки, що лишилася незамальована, вільна від химерного ту­рецького міста. А в голові товчеться разом з кров'ю в скронях:



«Ми зв'язані круговою порукою. » Товчеться й трансформується за якимсь своїм законом. — «Ми зв'язані. Ми зв'язані!!» Звичайно, він хотів тим сказа­ти, що вони обоє єретики супроти існуючої дійсності й її віри, такими себе виявили й обоє підпадали би карі, а тому, те, що вони себе підслухали, в'яже їх і зо­бов'язує взаємно до мовчання, до спільної оборони й охорони. Це сказане було насмішкувато й іронічно.


Та, проте, хто ж його знає, який у дійсності смисл у сказаних словах, що в них вкладає саме життя, сама доля!



Ата відчуває, що вони таки дійсно зв'язані. Але не якоюсь там «круговою порукою», а чимсь іншим, яко­юсь страшною таємничою силою, що змушує серце так шалено товктися в грудях, а голову так солодко й безтямно наморочитись. Якимсь присудом долі. Роз­гублена й безпомічна дівчина, не знаючи, що сказати, одвела очі від Сміянового погляду, помандрувала ни­ми по яскравому місту турецькому, по мечетях і міна­ретах і побачила на тих мечетях і мінаретах відбитки своїх власних черевичків, — сліди від своїх черевичків, — залишені недавно.


Один. два. три. і ще один. Він їх не замалював!



— Пробачте, — пролепетала, простягти руку в на­прямку попсованих мінаретів. — Я вам зіпсувала вашу працю. Поправте. — і підвела очі на Сміяна. Сміян мовчить і посміхається.



Боже, як він посміхається!



Ата не витримує, одчайдушне шарпається всім сер­цем й всією істотою, ніби рятуючись, відривається від незамальованої латки й вихоплюється з зачарованого кола. Нарешті вихоплюється! Кинулася з кімнати.


Можна сказати, утекла, панічно й хапливо. Лише кину­ла, утікаючи:



— Пробачте. Я мушу йти. До побачення.



А може, й не сказала нічого. В голові їй шуміло, в гру­дях було тісно серцеві, і нічим було дихати. Господи!


Що з нею робиться.



Почуття сорому й почуття якоїсь безмежної дикої радості виповнило її всю. Сорому, бо ж вона пописалась, як дурочка. Як остання дурочка!


Як найостанніша придурковата, безголова й без'язика. але всі ці докори йшли стороною, щезали, тонули в радості шаленій і мо­гутній, що бурхала, як море, підхопила й несла її на своїх хвилях. Ата сміялась і не вірила, що таке можливе, і картала себе, — все це якась фантастика, якесь безглуз­дя, в ньому немає логіки. Але ж і в почутті, що у люди­ни нібито ростуть крила, теж немає логіки.


Одначе такі божевільні почуття бувають! І зараз вона іменно відчувала, що в неї ростуть крила.



Це почуття окриленосте вже й не збиралося покида­ти її.



Слідків на мінаретах Сміян так і не замалював. Вони так і лишилися назавжди на будівлях екзотичного, фан­тастичного східного міста — слідки від мініатюрних дівочих черевичків. Щоб нагадували потім про цей день.


Як запис її несподіваної й незабутньої, і «придурковатої» візити.



Продефілювала молодь містом, прогриміла литав­рами — і знову настали будні. Ніби це було марево, що промерехтіло й щезло, розтануло — так наче й не було його. Ніби хтось вигадав те все.



Аж не віриться, що це таки було і що звідкілясь тієї молоді стільки тут набралося. Ніби налетіли хмари ластівок з невідомого далека: прошуміли, прощебета­ли—й канули. Нема.


Пусто. Знову сірі стріхи й сірі площі, убогі покривлені стіни, облуплені вежі, напіврозібрані церковні бані, похилені телеграфні стовпи підпираються ковіньками від утоми й старос­ті, глибокі вибоїни, спалені спекою сквери, пообгри­зені козами й завалені сміттям кущі жовтої акації над бульварами. І тяжка каторжна праця, «ударна» і неуникна, як прокляття. І страх, невідступний, всюди­сущий і всепроникливий страх, як чума, як болотна ма­лярія на голодних загеттях далеких околиць Заозір'я. І шепоти по хатах у присмерку та зітхання тишком-нишком. І безпритульні діти, що ніби існують «по­верх норми» (от якби й їх пустити нарадою!). І без­притульні, безгосподарні кислоокі пси на площах і по бур'янистих завулках, в реп'яхах, в ковтунах[37] — сухо­ребрі й висловухі, за якими й гицель[38] вже не ганяєть­ся. бо гицеля скасував міський комунгосп і його на­чальник тов. Гаврюшка Цигип, — скасував гицеля, як приватника, одноосібника, носія дрібновласницької буржуазної стихії, класово чужої ідеології.


Пси ну­дяться й даремно шукають собі смерті як визволення. І сказитися не можна, бо казяться тільки з жиру.



І біжить вітерець вулицями й площами, крутить вихорці з пилу й сміття, шелестить дрібною жужели­цею в сірих, закурених робітничих кварталах, крадеть­ся заводськими подвір'ями, перебігає густими лабіринтами вулиць, завулків, скверів і перевалків, блудить ними, як той веселий Поліщуків хлопчик-безпритульник, — «кине на собак, плюне на коня, свисне і знову кудись бреде»; деренчить печально на паркані одірваною й розщепленою дошкою у Мегериному колись дворі, а тепер колгоспному. І так само деренчить тинами недоламаними по сколективізованих околицях, шугаючи порозламуваними подвір'ями навпростець. І тільки на Успенській дзвіниці в само­му центрі міста та біля театру він набирається ентузіазму й буйствує, ганяє, як навіжений, співучі флюгери, лопотить прапорами й гойдає весело вели­чезний рекламовий транспарант, гуготить ним і ніби гукає на всі боки, захоплений майбутнім, інтригую­чим видовищем з тією «МАРУСЬКОЮ» (мовляв, сар­кастично той Сазонов):



— Ось дивіться, дивіться!!



— Увага! Увага.



І носить його над площею.



І це ж, мабуть, він, цей вітерець зухвалий і одчай­душний розніс геть по місту й навіть по найдальших околицях і той сазонівський сарказм їдучий про тую «МАРУСЬКУ».



«Ета ваша Маруська. »



Ха-ха. Тю-тю-тю-у! Улю-лю-у!



Сарказм, їдучий і обидний, і вітерець розніс його, завихрив, розкотив по всіх усюдах, розімчав поголос­ку ту скрізь зі сміхом, зі злістю, з гіркою досадою; пошпурляв через тини й заводські брами, й у шкільні вікна.



Щоб знали всі, щоб було їм відомо, що тая «Марусь­ка» уже й нещаслива.



«Ета ваша Маруська. »



Га!



ХХІІ



В годину глупу



Коли все місто спить пополуночі, коли все повергну­те в темряву доісторичну і лише де-не-де над заводами на периферії та в центрі над темною громадою театру стоїть бліде сяйво, немов світ зодіакальний, тоді особ­ливо виразно чути, як розпачливо чахкає електро­станція. Неначе б'ється натруджене серце міста Нашого, — бідолашне серце, що ось-ось, ось-ось має луснути. Во­но б'ється з перебоями в пароксизмах страху і утоми і жене енергію по обезволілих нервах велетня, розпрос­тертого горілиць, що ніби впав у стан анабіози: спить не спить — марить в імлі.


Марить, лежачи лицем до Шля­ху Чумацького, заплющений, обважнілий, байдужий.



Але темрява не тому, що місто спить, і навіть не зовсім тому, що за приписами новітніх пуритан воно мусить спа­ти й позбавлене світла та різних нічних кафе й ресторанів, а тому, що комунгосп боїться, як би те серце не вдарив па­раліч, і обмежив суворо час дії для всіх «лампок Ілліча», припиняючи для всіх їх доплив снаги по півночі.



В цей час лише в кількох пунктах центру міста горить світло (таємниче, ніби від людей украдене): в кабінеті всевладного сюзерена — тов. Сазонова, в редакції «Чер­воний Комунар» у Страменка та в тильних вікнах театру, там, де сцена й майстерні. Словом — у господаря, в його душеприкажчика та в його підвасальних скоморохів. А ще горить світло на двох-трьох перехрестях та у в'язниці (тьмяне, притлумлене), недалеко від сюзерена — одна світляна точка при внутрішній брамі, над багнетом вар­тового, а друга десь невідомо де, лише кидає відсвіт, як місячне сяйво, на в'язничну стіну, обліплену, немов ластів'ячими гніздами, залізними коробками-заслінками там, де мали би бути вікна. Решта кварталів — тобто велике море їх — потопає в темряві.


Вони занурені в морок, таємничі й непроглядні, як у середньовіччі. Окремими за­вулками страшно пройти, така тьма й грізна, нашороше­на тиша. Тими завулками рідкі перехожі пробираються непомітно, прослизають нечутно, як духи, як тіні.


А мо­же, то духи й тіні — аксесуари древніх дідівських забо­бонів, а чи жаскі рефлексії бідних, заляканих обивателів.



Доісторична темрява.



Розпростертий велетень спить — не спить. Удає сплячого. Нишкне в нудьзі і тривозі — чекає ранку, коли щезнуть нічні примари (а може, й не примари), тіні (а може, й не тіні) жаского минулого й чорні духи невідо­мого майбутнього, що насідають йому на груди й тис­нуть за горло.


Змучений, сторозтерзаний велетень че­кає, щоби ці примари нічні спливли туманами, щоб хоч на світанку зітхнути з полегкістю й хвилину заснути без волохатих лап маячінь на змучених грудях.



На високих дзвіницях, в пустці недоруйнованого кав­чать сичі, мов плачуть. За прикметами стародавніми, за кодексом старозавітних законів битія міста Нашого, — сич кавчить «на вмируще». Або на велике лихо, на біду моторошну.



А ще десь в темній безодні ночі угугукає сова — зухва­ло і жаско, зовсім так, як розбійник гукає десь до розбійни­ка — перегукуються, голос подають на умовній гайда­мацькій мові — кого де перестерегти з келепом чи з захалявником, а чи до кого у вікно влізти і викласти старих і малих покотом, щоб потім на ранок збіглась ціла грома­да дивуватися на моторошне «геройство» душогубів.



Колись Прометей украв вогонь у богів, щоб подару­вати його людям.



А тепер хтось украв вогонь у людей, щоб вони терпли в мороці, щоб вони не дерзали до богів рівнятися, щоб нишкли й тіпалися й щоби вічно пам'ятали, хто вони: пил і ніщота, раби й парії. Навіть каганці не горять. бо лю­ди одного, зовсім ще недавнього року голодного поїли тут увесь лій і стеаринові[39] свічі на сто років наперед. І, може, то від тих тяжких рефлексій сторозтерзаному ве­летневі так нудно і марудно всередині й так моторошно на душі. Може, тому він лежить, розметавшись, і не спить — зітхає в темряві тужно і лячно, тихо-тихесенько, — ли­ше пара йде легенька над ним, як імла.



А може, це він лежить, теж прикований за якусь кару й покльований.



І теж чекає свого Геракла.



Ночами темними на ярмарковій площі й в глухих за­вулках гоголівський чорт шукає «червону свитку».



Хоч це й не Сорочинці, але гоголівський чорт, кажуть, живе тут, переселився до міста Нашого. Може, тому, що переселився сюди рід Солопія Черевика його чарівної дочки й живе (рід Черевика Солопія) на Йондівці. Мабуть-таки це з цього роду походить Атина подруга Окса­на Чоботар, одна з «дівчат нашої країни», що так любить завжди наспівувати іронічно й бравурно:



А мій батько чоботар, чоботар,



Черевички полатав, полатав.



Правда, Чоботар, це ніби не Черевик, але, зрештою, яка ж різниця, Чоботар чи Черевик. Хіба тільки в тім різниця, що Черевик — це ніби Чоботарева продукція, що свідчить про більшу давність роду Чоботарів, але ж це свідчить і про те, що вони — кревна рідня. І хіба не видно, що Оксана Чоботар таки прямий нащадок Солопієвої доч­ки, тієї красуні, тільки, мабуть, ще краща. Але на Йондівці живуть і Черевики. Там десь поблизу живе, мабуть, і чорт. Черевики й Чоботарі тепер сколективізовані, власне, об'єднані в шевську артіль ремісничу, така-бо дійсність, соціялістична, лише чорт, мабуть, лишився одноосібни­ком, никає один неприкаяно.


А втім, тяжко сказати. На великій ярмарковій площі (головній, бо є ще й та, що на краю міста), що одним краєм примикає до Йондівки й де маячать розкидані шопи, ятки, або «ларки», й де тепер рідко відбуваються ярмарки (що були колись чи не кращі й імпозантніші за сорочинські), але зате часто відбувають­ся великі базари — на цій площі ярмарковій кожної майже ночі розігруються дивні якісь містерії: звідти прибігають люди додому (ті сміливці, що зважувалися цю площу вночі перейти) в самій білизні або й у самих трусах і босяка. Ка­жуть, що то чорт, шукаючи «червону свитку», перестріває кожного й роздягає до нитки, бере компенсацію за «черво­ну свитку».


А деякі кажуть, що то ціла артіль чортяча, чи ціла «ударна бригада», розшукує ту «червону свитку» і бе­ре компенсацію. Бо один чорт такого не втяв би. І так і хо­дить поголоска, що в місті Нашому існує артіль чортів для розшуку «червоної свитки». І влада нічого не вдіє, бо ж то все «соціяльне близькі», та й має інших клопотів по вуха.



Раз Ата поверталася через ярмаркову площу сама пізньої ночі (хотіла швиденько перебігти її навпростець, навскоси, бо це ж найкоротший шлях додому) та й зустрілася з чортами віч-на-віч. Коли вона порівнялася з великою темною шопою в центрі площі, звідти вийшло кілька тіней і заступили їй дорогу. Ата перелякалася на смерть.


Так перелякалася, що й голос втратила, хотіла крикнути й не могла. А тіні обступили її щільним кіль­цем, і один і каже:



— Скидай свитку. — басом так.



— І сорочку. — додає другий, теж басом.



— І черевички. — додає третій так само, ще й єхид­но, злюче.



Голоси удають баса, але молоді такі, хлоп'ячі.



Зразу по Аті пішли люті зашпори від жаху, але той факт, що це були не чортячі, а, звичайно, людські, ще й юнацькі голоси, хоч і перейнакшені на «страшну» ноту, зменшив жах наполовину. Десь узявся знову голос, і Ата промовила, намагаючись бути спокійною:



— Не дурійте, хлопці.



Вона хотіла це сказати жартівливо, а вийшло досить жалібно й благально.



— А стій, стій. — похопився один чорт здивовано й швидко і чиркнув сірником. Це була тільки одна мить, ко­ротка мить, — Ата вгляділа зовсім близько перед очима молоде хлоп'яче лице і витріщені очі на нім, в яких було спершу здивування, а потім враз бризнули веселі іскорки. Світло погасло, й стало ще темніше, аж чорно.



— Стоп! — сказав чорт у тій чорноті голосом того, що світив. Сказав-приказав, твердо, як команду до своєї чортячої артілі. Потім протяг здивовано:



— Та це ж Ма-а-в-ка.



Шепнув щось на вухо одному й другому, і чути, як ко­ло розімкнулося.



— Жаль, — муркнув котрийсь понуро, а перший до Ати в темряві:



— Вибачте, е-е. це був жарт. Ви йдіть, вас ніхто не зачепить. А втім, ми вас проведемо, щоб ніякий чорт вас не зачепив.


Пішли, хлопці!



Серце Атине калатало зі страху, й вона кинулась би геть звідси бігцем, від цих хлопців, але незручно ж відмовитися від такої лицарської пропозиції; та й хтозна, що там ще може трапитися впереді, скільки там ще є чортів у страшній тепер темряві.



Ата пішла помалу попереду, хлопці по боках. Йшла й боялася, ану ж вони передумають і скажуть знову: «Ски­дай свитку. і сорочку. » І. Боже, чого можна ще сподіватися. Згадала той «Собачий перевалок», що десь там, у Москві чи десь, і йшла все швидше, швидше.


Хлопці ледве поспівали.



— Не летіть так, — порадив насмішкувато той самий голос, що сказав був зворушено. «Мавка!» (а він же ж то мав на увазі Мавку з «Лісової Лісні», ясно!). — Не летіть. А то ще хтось подумає, що ви од нас рятуєтесь, — і додав уже не насмішкувато, а щиро:



— Не бійтесь. Ата стишила ходу.



Так вони перейшли площу, — перейшли чорне море темряви, — й наблизилися до світляної зони на розі ву­лиці. Тут, на щастя, був ліхтар. Тут хлопці зосталися в тем­ряві, а лише один, той, що говорив, вийшов з Атою на край світляного кола й зупинився.


Це був бравий, гарно одягне­ний хлопчина, щелепатий, з крутим підборіддям, серед­нього росту, з гарною шевелюрою і навіть при краватці. Зупинився й промовив дерзко й насмішкувато:



— От і все. Скажем, що це було в театрі. Така п'єса.



— «Обрізан. » — зашипів нагло з темряви котрийсь з «чортів», попередливо, тривожно. А другий на першого:



— Цс-с-с.



На Аті все потерпло. «Обрізан». Господи, та це ж сам знаменитий і таємничий отаман чортячої шайки!



А той відмахнувся рукою в темряву і вклонився Аті театрально.



— Це правда. — і приклав руку до серця, явно па­родіюючи якогось театрального лицаря. — Я той чорт, що шукає «червону свитку». До побачення.



Зовні це виглядало, ніби прощаються добрі друзі. В го­лосі «чорта» дійсно чортяча зухвалість і бравада. Та й як утриматися, щоб не порисуватися перед такою дівчиною?!



Ата — ні пари з уст. А як уже «чорт» сказав до поба­чення, Ата здобулась на слово:



— А як я закричу «Міліція!»? — промовила щоб бо­дай же щось сказати.



— Зіпсуєте знайомство. А втім, кричіть. — Бандит підняв весело руку, відсалютував по-піонерському і ка­нув у темряві.



— До побачення! — гукнув з темряви.



Ата шарпнулася в середину світляного кола й кину­лась навтьоки. Котрийсь засміявся з темряви на таку хапливість, і той сміх гнався за Атою, бринів їй у вухах, поки вона бігла вулицею до центру міста! «Чорти» ли­шилися в чорній безодні ярмаркової площі, а сміх гнав­ся назирці, такий грудний, таємничий, «чортячий».



Така фантастична пригода! Ну, не фантастична пригода?!



Від душі відлягло тільки тоді, як попереду замаячіла центральна площа, а над нею сіро-зелено-сталевий бу­динок театру. Ата зупинилася й засміялась голосно. Аж хтось з перехожих озирнувся злякано.


А Ата засміялася від радості, що щасливо позбулася біди, а ще більше від думки, що, виходить, її ім'я шанується й серед бандитів! Теж мені популярність! Але це таки популярність, і та­ки це її вирятувало з біди.


Йшла й сміялася.



Потім згадала фантастичну версію про те, як якісь бандити відкопали Оксану Петрусенко на цвинтарі, — і страх вернувся до серця знову й аж млосно стало. Ка­жуть, що бандити шукали в могилі не «червону свитку», а коштовностей, що їх нібито було покладено славній співачці в домовину. Не знайшовши коштовностей (а чи, може, й знайшовши), бандити, не стали закривати домовини знову, а лишили так, підвели Петрусенко в ній, і посадили, і начепили на груди плакат зі словами найулюбленішої пісні славної співачки:



Спать мені не хочеться,



І сон мене не бере!



Це, звичайно, велика популярність, але. Але Бог з ними, з такими поклонниками.



XXIII



«Фіззарядка»



Як страшно переходити Ярмаркову площу вночі!



Але як гарно вештатись по ній у великий базарний день. Звичайно, тут кожен день базарний, але є прості, а є великі базарні дні, що згідно прадавньої традиції бувають тільки двічі на тиждень — у середу й у п'ятийцю. В ці дні відбувається щось особливе, хоч і триває ду­же коротко, ніби химерний сон.


Починаються улітку ба­зари ледь засіріє, а в пів до восьмої все вже розлітаєть­ся, як дим. Це тому, що всім треба на працю, ще й без запізнення, а тієї категорії суспільної, для якої базар був професією й усім сенсом життя, давно немає. То «дрібнобуржуазна стихія», «ходом історії» приречена на усунення. І не тільки приречена, а самою тією «історією» (у вигляді фінінспекторів та міліції) геть усу­нена. Доказом є цей базар.


Тому традиція цих базарів дотримана тільки в календарі (середа й п'ятниця), а в усьому іншому це щось виключно нове й виключно оригінальне.



Це не базари, а якийсь масовий танок трудящих, фіззарядка чи фіззаправка їхня перед працею на фабри­ках, в заводах, в артілях, в установах, в порожніх крам­ницях, в переповнених лікарнях. В ці дні люди збіга­ються з усіх усюд і гасають на величезній цій ярмарковій площі великими юрбами, ніби на перегонах, — одні юр­би біжать сюди, інші — назустріч, а ще інші впоперек, тоді всі крутяться в водокрутні посередині, знову бурха­ють в різні боки й знову крутяться в гігантській людській веремії. А потім, коли вже «фіззарядка» зроблена й наближається восьма година, все розбігаєть­ся геть.


Так, ніби й не було їх. І якби не боліли ноги, то здавалось би, що це був ранковий сон, візія недоспаної ночі, якийсь шабаш почманілих істот, фікція з похмілля.



Ата любила ці базари. Вона спеціально вставала в такі дні удосвіта, щоб пометушитися серед людей, щоб брати участь в тих масових людських перегонах, після чого потім ішла на працю й до півдня на праці куняла. Але варто було. Іноді вона пірнала в ту ранкову фантас­тику сама. Іноді з матінкою Оксани Чоботар.


А іноді з Харитоном.



Якби хтось подумав, що ці базари подібні до старо­винних ярмарок, той би дуже помилився. Ата колись чи­тала (та й на сцені бачила і в фільмі теж) про гоголівський «Сорочинський ярмарок». Ну, це зовсім не подібне.


Тут годі б шукати екзотичних циган і екзотичних Со­лопіїв Черевиків, і заквітчаних та закосичених дівчат, і зальотних парубків у старовинних смушевих шапках та театральних козацьких шароварах; і годі би шукати тієї фантастичної веремії краму, худоби, коней, птиці, збіжжя, свистілок і череп'яних опішнянських півників, іржання, ігігікання, музик і танців. Нічого цього не бу­ло. Кажуть, що раніше на оцій самій площі відбувалися такі самісінькі ярмарки, як і в Сорочинцях, та ще й кращі, але зараз і натяку на те немає. І Ата би ніколи не повірила, що тут могло щось подібне бути, коли би не Оксанина мати, з якою вони часто вештались по базару. Відсутність того, колишнього, не печалила Ату. Нема, то й нема, їй і так цікаво.


Вона живе в такій епосі, в якій судилося. Не те матінка Оксани Чоботар. Коли вони плавали (де плавали, пробивалися!) по цьому людсько­му морю вдвох, Ата кожного разу наслухається бурчан­ня й зітхання «старої» Чоботарихи. В той час, коли Аті весело отак собі просто «товктися» серед людей, Окса­нина матінка, засапавшись від поспіху, бурчить:



— А Боже ж ти мій! Все геть як крізь землю прова­лилося! Та було ж. У цих от рядах — молоко, масло, сир і мед, і. А у оцих поруч — яйця, кури, курчата, кач­ки, гуси, індики. йшов такий довгий перелік, що в Ати паморочилась голова і переставала сприймати ту безкінечну номенклатуру речей, що продавалися «ось у цих рядах». Те саме, коли вони підходили до «зелених рядів», потім до тих, де — колись — продавали худобу (знову перелік — свині, вівці, телята, поросята, корови, коні. ) А тут — зерна було. А тут — кавунів.


А муки! А круп! А ягід! А. А. А. А народу! З усіх кінців, з усіх сел, хуторів, містечок і інших міст.


Самих старців та лірників було більше, як тепер продавців та покупців, і всім подавали люди. Ата сміється. Вона сміється тому, що їй приходить в голову жарт відносно старців, їй хо­четься заперечити це твердження, бо, на її думку, щодо старців, то цей час просто непереможний, його не мож­на затьмарити ні тепер, ані у всіх майбутніх віках.


Ось їх ціле море, а ще ж неприсутніх скільки! Але вона тільки сміється, а каже не те:



— І то так жалко того старого. Все одно ж не вер­неться.



— Та не вернеться, дитино, — зітхає «стара» Чоботариха примирливо й беззлобно. — І ніхто за ним і не жаліє. Чого дарма жаліти, коли не вернеться. Ні, ніхто за старим не жаліє, але ж і новим ніхто не дорожить. Вийшло катзна-що з того «нового». Тьху.


Я вже свого пиляю, пиляю, куди їхні очі дивилися, як ту революцію робили! Нароби­ли. А бодай його. А переробляти й нікому. — стара вже сміється з того, що вони «наробили», а нікому «пере­робляти». І ця заклопотана жінка, це не така собі проста міщанка, вона була колись студенткою, потім вчитель­кою і також «революціями захоплювалась», боролась за «нове життя, за крашу долю всіх». Та потім — «біда заїла, отакі різні Оксани та Володьки, мал мала ще менша світ заступили! «Революціонери!» — Чоботариха тислася в «зелені ряди», їй треба чогось купити, чогось «їстівного», моментально купити й бігти додому — годувати «рево­люціонерів», отих, що «нову таку жисть улаштували» — чоловіка, синів і дочок, та ба!


То тяжка проблема щось ку­пити, та ще й моментально. Там, де було «море яєць, мо­лока й сметани — порожньо. Все те пішло в «заготяйце», в «молочарсоюз», «заготм'ясо» тощо. «Плани виконує». Лишились самі покупці безплянові, метушаться, як на по­жежі.


Тільки в «зелених рядах» кой-де червоніє редиска, десь майне головка капусти, купка щавлю чи кропиви, і покупці всі пруть туди, — там відбуваються цілі баталії: за один пучечок редиски тримаються зразу кілька покупців і рвуть його один сюди, другий туди, а третій ще он куди, а «купчиха», чи пак власниця (ясно, пережиток приватно-власництва, недобита «дрібна буржуазія», десь з глухих і несвідомих околиць), ламає з розпачу руки, що пропаде редиска й не відомо буде, з кого й гроші брати. Там, де були рибні «ряди», на столах тільки сидять дядьки й важно їдять цибулю з сіллю, а риби немає. Воно ніби рибу теж десь тут продають, але з-під поли, бо прямо заборонено — треба здавати до ресторанів та їдалень, такий закон, — так що зловити тут рибу куди тяжче, як у річці. В цім спортовім змаганні Чоботариха вибивається з сил.


Кінчається їхня отака спільна участь в ранковому цьому масовому дійстві зовсім не цікаво для Ати, бо обмежуєть­ся на зелених та рибних «рядах». Здобувши десь нарешті пучечок редиски чи трошки щавлю, стара Чоботариха мчала додому — годувати тими трофеями своїх «рево­люціонерів», а Ата йшла на працю з затурканою Чоботарихою головою — набитою безкінечною номенклатурою неіснуючих речей.



Ні, ці «зелені» та «рибні» ряди Ату не цікавили. її ціка­вила найбільша глибінь цього моря людського, його вир, т. зв. «т і ч о к», що займав головну територію й що «ряди» ці були лише його периферією. Тут, можна ска­зати, танцювала епоха. Ні, тут було дві епохи — одна лежала, а друга над нею танцювала. І в тому фантас­тичному дійстві Ата любила брати участь як жадібний спостережник і як учасник різних цікавих сцен.



Ось вона плаває по цьому морю сама.



Людей так багато, що, здається, ніби вони збіглися сюди з цілої республіки. І іменно збіглися, гнали десь вчвал, бо порозхристувані й простоволосі, і босоніж, чи в черевиках набосоніж, і без торб чи кошиків, позабува­ли чи погубили в поспіху. Поспіх — це перша характер­на прикмета цих велетенських юрбищ. А друга прикме­та — вони всі дивляться вниз. Всі дивляться вниз. Во­ни всі чогось шукають, гальопом, нагально, наввиперед­ки: ніби шукають щось давно загублене, якусь коштовну перлину, без якої їм вже не можна й жити, і знайти не можуть.


А третя риса — це, попри всю зосередженість, все ж на обличчях ані яскравої журби, ні справжньої пе­чалі, навіть якась ніби вдоволеність чи примиренність, що так контрастувало з загальним виглядом цих людей — обшарпаних, убогих, простоволосих і босоногих, здебільше подібних до арабських дервішів.



Униз вони дивляться всі тому, що, власне, там унизу розташовано всі чудеса й приваби цього базару, вистав­лені напоказ, на продаж. Просто на землі безкінечни­ми рядами — вздовж, паралельно і навхрест — розкла­дено різні речі, винесені обивателями для продажу; тут є все — від старого недобитого скляного посуду, через різні цвяшки, бляшки, кочережки, чаплії, старі засиджені мухами до невпізнання картини, старі рями, кухлики, пляшечки й пляшки, шматки якихось рурок, шпуги[40]. скаби од дверей і скринь, шматки якогось старого хутра, старі картки фотографічні, старі книги, рашпилі, тер­пужки, обценьки, творені, лієчки, лампи, різне старе че­реп'я і т. д. і т. п. і аж до недоламаних крісел, недоламаних грамофонів, балалайок, гітар.



Словом, тут викладено «всі свої пожитки», що до то­го були в користанні кількох поколінь. Продавці сидять рядочками над ними, теж ніби якісь старі деталі мину­лої епохи, од чогось одірвані, заржавші, недоречні, го­тові до продажу за безцінь.



Найкоштовнішими речами, либонь, були старі шкар­бани, старі, геть зношені черевики, галоші, або пан­тофлі, що пережили вже кількох володарів, а то й кілька режимів, або навіть тільки частки черевиків, чобіт, пан­тофлів — халява, обцас[41]. передок, підметка, опорок, — рештки «минулої слави». Біля таких коштовностей тов­пилися юрбища, стояли тичбами[42]. мацали й нюхали (взуття ж!!) і прицінювались до них. В них найбільша магнетична сила.


Проте, як для кого.



Ата найбільше цікавилася старими книгами. І вона в цім була не одна. Ще якісь студенти й студентки теж отак никали помежи покладами різного добра на землі й стовбичили там, де була хоч одна книжка.



Вся маса сунулася швидким темпом межи рядами розкладеного краму й сидячих над ним зрезигнованих фігур, товпилася, душилася, переступала через голови продавців, простуючи до іншого ряду. Але люди мало що купували, більше прицінювалися, либонь, бажаючи взнати ціну, щоби на другий раз винести й своє отаке добро на продаж. Над всім цим морем людей стоїть ли­ше тихий рівний гул; ніяких ексцентричних звуків, пісень чи вигуків, чи музики, як то буває на великих базарах чи ярмарках.


Лише іноді десь з самісінької глибини цього глухого гулу зринає жалібний голос і звук захриплої гар­монії, — то десь співає одинокий сліпець.



Ата йшла куди хотіла, никала без жодного плану й сис­теми, просто крутилася в водокрутні; її штовхають з усіх боків, вона теж прокладає собі дорогу, коли треба, то й ліктями, оглядає все, прислухається. Яка сила-силенна речей, найрізноманітніших! Ніби хтось ціле тисячоліття збирав їх, ховаючи від людського ока, а потім ураз з одчаю взяв та й вивернув усе вже поржавіле, погниле й попріле — нате! І продавці здебільша цілком до пари крамові, — а були й такі, ніби взяті з музею чи з панопти­куму, таких, либонь, і не побачиш ніде на вулицях та пло­щах міста, а десь вони лежать присипані нафталіном, як вибулі геть з ужитку речі, і тільки виповзають на оцей ба­зар разом зі своїм приватним музеєм-архівом.



Часом крам був такий дивний, що Ата не могла зро­зуміти, для чого він виставлений і хто його може купи­ти. Ну, от, скажімо, лежить одірваний і зовсім гнилий закаблук з великого якогось чобота. Для чого він? Бач, мабуть, він лежить тому, що походить з чобота велетня, не йначе, як рідкість історична. А закаблук собі лежить, наїжачився щетиною цвяшків іржавих.


Та ось підхо­дить чолов'яга, хапає закаблука захоплено, ніби якраз оту загублену перлину, що без неї й жити годі, і вже не хоче випустити з рук, торгується. Підходить другий — і створюється конкуренція. «Попит перевищує пропо­зицію»! Ата пильно дослухається, для чого їм потрібен закаблук такий гнилий і плюгавий? От бач. Виявляєть­ся, справа зовсім не в закаблукові, а в цвяшках!


Це ж цілий капітал — цвяшки.



Та Ата не тільки роздивляється на фантастичний асортимент цього «горизонтального універмагу» (за ви­значенням якогось веселого студента з цих-таки юрбищ), і не тільки полює вона на книги, — вона ще й шукає чо­гось іншого, важнішого. В стократ важнішого! Не ярмар­кової екзотики гоголівських часів шукає вона, ні. Зреш­тою, Ата вже звикла до думки, що з тих гоголівських яр­маркових атрибутів лишився, мабуть, тільки той «сколективізований чорт», що шукає ночами (а може, і вдень тут десь по кишенях) «червону свитку», та й той (чорт) зовсім змодернізований.


Ні, Ата ходить на ці базари, як у школу, тільки нікому не признається. Вона на всі вуха слухає гомін. Вона впивається м о в о ю! В цієї обідраної юрби, позбавленої всіх гоголівських пишнот і прикрас ко­лишніх, яка ж прекрасна мова!


Соковита, звучна, співуча! І — динамічна! — ось цим нова. Тепер вона динамічна. Не солопіївська.


Яка прекрасна мова!



Аті спадає на думку, що це ж найкоштовніший атри­бут іменно гоголівських ярмарок, гоголівських часів — мова! І що проти цього воли та корови! і навіть цигани й всі чорти? Мова — це ж душа всієї країни і оцих усіх юрбищ. І вона пісенна, звучна, мила, з чудесним округ­лим, «ль», з такою гарною фонетичною стильністю, що найкращим мовникам і не снилась.



Особливо Ату приваблювали різні голосні суперечки, перепалки помежи жінками. Ата неодмінно поспішала туди й слухала. Від деяких словечок вуха їй в'яли, але нічого, з пісні слова не викинеш, — поза тим — яка ж гарна лекція мови.


Кожен такий її «похід в маси», «в на­род» збагачував її лексику, а головне — оживляв душу її власної мови й вимови.



Біля якої-небудь жінки чи бабусі, що звучання її мови особливо впадало Аті в вухо й вабило, Ата зупинялася й зумисне розпитувала її про якусь річ, прицінювалася, сперечалася, торгувалася. Смішно. І чим краще жінка чи бабуся говорила, тим гарячіше Ата торгувалася. Милу­валася звуками й зворотами мови, перехоплювала їх і повторювала в суперечці, поки жінка чи бабуся не гово­рила: «Іди, дочко, не мороч мені голови!».


Заодно й лю­дей отак студіювала.



Тепер ось вона отак стоїть і торгується з якоюсь старенькою-старенькою бабусею. Бабуся продає старі книги, ще старіші за неї, а серед тих книг Біблія. Ця Біблія геть розшарпана й без оправи, але все ж таки це Біблія, ще й на старослов'янській мові. А сама бабуся теж така, як і Біблія, — біблійна якась бабуся, древня. Щось у ній таке, що вра­жає.


Вона говорить звичайною, простою українською мо­вою, але сама, здається, далеко не з простого роду. Щось в її обличчі аристократичне, хоч одягнута вона в звичайні, знеосіблені лахи. Бабуся сидить на землі, трясе головою від старости, а білі-білі пасемка волосся сяють на сонці, як авреоля.


Ата вже закінчувала розмову з бабусею, купив­ши Біблію за 2 карбованці, як хтось її торкнув за плече. Ата обернулася й зраділа усмішці, опроміненій рясними зморшками, що засяяла назустріч, — Харитон!



— Здрастуйте, Дахненя! Базаруємо?



— Здрастуйте. Базарую.



— Ну, то будемо разом, а то ви ще загубитесь. Ач яке возстаніє вавилонське. Здрастуйте, Бакрабихо! — гук­нув Харитон до бабусі. — Боже поможи!



Бабуся закивала привітно, як добра стара знайома:



— Здоров, здоров, Харитоне Григоровичу. Спасибі, спасибі.



Харитон взяв Біблію з Атиних рук. — Ага, це про Страшний Суд. Добра книга. Це в Бакрабихи? Добра ба­ба. Тільки ж і нащо вона вам, ця книга?


Це попові б. Або хай би той Губенко читав, собачий син, про Страшний Суд. Йому треба. А вам.


Ну, кат-тього бери! Пропав копо­вик[43]. Два карбованці.


Та що ви. Ну, кат-тього бери.



Харитон взяв Біблію під пахву, й вони пішли далі пла­вати по людському морю. Харитон почувався в цьому морі ще краще ніж Ата. Він не стогнав, як стара Чоботариха, не жалів ні за чим, а високо задирав голову, крутив нею на всі боки й на всі боки сяяв посмішкою своєю добрячою, радісною, великодушною, — і бігав з усіма.


Він ви­бачав усе — і що люди такі обідрані, і що краму нема, і що ті бідолахи продають «все своє добро», «все лахміття й все сміття», — сонце-бо на небі сяє, люди не плачуть, а навпаки, всі, либонь, веселі, — чого ж іще. — так, здаєть­ся, говорила Харитонова посмішка й увесь вигляд. Він супроводив Ату й давав різні цікаві пояснення.



Скажемо, про Бакрабиху: що це за таке химерне прізвище? Й хто вона? А це, брат, французьке було прізвище, тільки ж «було, та загуло», стало наше. Був та­кий французький барон Букрабо.


Поселився тут колись. А вона була жінкою його, баронеса Букрабо. Потім барон взяв та й умер, а вона взяла та й лишилася та й стала Бакрабихою, так народ перехрестив, давно-давно.


А народ вже як перехрестить, то вже назад і з попом не одхрестиш. Жила, як всі. Учителювала й працювала в конторах, і тор­гувала — всяко було.


Стала зовсім наша. Бакрабиха. А тепер, бач, ледве вже повзає, як черепашка. Стара вже.


А гарна ж яка була молодою! І людина ж хороша яка.



Ата слухає, а сама думає: «Боже, яка ж і страшна си­ла в цього людського моря, в оції стихії! Хто в нього пірнув, то вже ніколи не випірне. Все собі забирає.


Ко­ли вже й з баронеси Букрабо зробило Бакрабиху».



— А оце ось Пхайко. — рапортує Харитон. На ряд­нині сидить сива, насуплена, броваста людина, з вигляду — колишній генерал чи й губернатор, ще й на старезному-старезному кітелі помітно плями від еполет. А уста штивно підібрані, стиснені, і увесь вираз — закам'яніла відчуженість, незміриме презирство чи безмежна апатія «бувшої», скиненої з рахунку, людини. Людина з панопти­куму.


Живий труп. Він продає якісь пляшечки («пузирьки»), якісь розпаровані карти, й пучечки розсмиканих ста­рих аксельбантів (для кресала), й пучечки якихось старих паперових квітів, засиджених мухами.



— Це Пхайко! Генерал був. Але ж був — і не дай Бог. Бог з ним.


По старості уцілів. — Харитон махнув рукою й не став тривожити Пхайкового минулого. — Бог з ним.



Авжеж. Тепер це мумія, тінь, напівзітертий ієрогліф.



— А оце ось Соловйов. Гля. І досі живий. — Харитон сам здивувався.



Поруч з першим ієрогліфом сидів другий, подібний: людина з орлиним тонким носом і такими стрішкуватими бровами, що під ними зовсім не можна вглядіти очей. Блідий, зосереджений і відчужений. І в цій відчу­женості найбільше нещасний.



— У Думі засідав колись чоловік, — пояснив Харитон з ноткою співчуття. — Але ж і обратно, звисока дуже впав, бідолаха.



— А оце ось. — тут Харитон притишив голос і май­же шепнув Аті на вухо, довірочно так, як великий сек­рет: — Башмаков.



Ата витріщила очі, не розуміючи чого ж такий сек­рет. Коло перших двох шкутильгала навколо розстеле­ної ряднинки зовсім не страшна, а навпаки, сіренька, миршава, зібрана, як кишеньковий ножик, людинка. Од­на нога в неї коротша.


На лиці та сама відчуженість і презирство. Лише видно було, що затамована внутрі цієї людини зненависть була така велика, що не вміща­лася в її малій фігурі і якимось чином випирала назовні.



— Кажуть, був бєлим охвицером. З великих панів Башмакових.



Проте фігурка була така миршава й така жалюгідна, що тяжко було повірити, щоб вона колись була бравим офіцером.



Ці троє як зумисне зібрались поруч, ніби для вистав­ки — виставки експонатів давно поваленого ладу, зали­шених на пам'ять, і продавали череп'я тієї епохи, уривки минулої слави своєї у вигляді розсмиканих аксельбантів, для кресала. Люди з паноптикуму.



Ата дивилася на них з цікавістю й з простим людсь­ким жалем, і їй навіть і в голову не спадало, що ці му­зейні експонати ще воскреснуть. Раптом воскреснуть, вийдуть з паноптикуму. І то скоро. І навіть вершитимуть її власну долю. Та ще й вершитимуть немилосердно.



Тим часом бурхливі хвилі несуть їх далі. Харитон гой­дається на тих хвилях, плаває по людському морю й дає пояснення. Скільки справді оригінальних, цікавих, над­звичайних типів в цьому, на перший погляд зовсім знеосібленому, людському морі!


До них би треба гоголівського генія, щоб на них подивився та й написав про них ве­лику книгу. Книгу про ці душі. Але не мертві, хоч і не зовсім живі; скажем, про «душі напівживі», що наперекір всьому так уперто чіпляються за життя.



Море людське гуде глухим прибоєм, і тільки зрідка з нього проривається тужлива мельодія чиєїсь далекої одинокої пісні. Ата й Харитон перетинають море уповздовж і опиняються якраз біля тієї точки, звідки зринає пісня. Тут, на обрубку дерева, під стовпом си­дить сивий, безокий дід і співає пісню, й акомпаніює собі на старій, розладженій гармонії. Ата й раніше ба­чила цього діда і завжди він співав «Катюшу». І завжди Аті було прикро й якось аж наче соромно слухати, як цей старезний дід, сивий безокий патріарх, виводив чу­жою йому мовою недоречні такі слова хрипким фаль­цетом: «Виходіла на беріг Катюша. »



«Катюша» й цей сивий безокий старець. І завжди біля нього лежав худющий кудлатий пес і ніби соромився дідо­вої пісні, дивився винувато сльозливими очима. І слухало діда пара дітлахів. Ату дражнила недоречність, і вона зав­жди проходила мимо, не зупиняючись.



Але зараз зупинилась, вражена: сліпий дід не співав «Катюші»! Він співає «М о р о з е н к а»! Він сидить, ото­чений юрбою слухачів, сперся спиною об стовп, підвів обличчя вгору, сіре, страдницьке, спітніле, ворушить по­рожніми очицями до сонця й співає у синє небо:



За тобо-о-ю.



Морозе-е-нку.



Вся Вкраїна плаче.



Не так тая Україна, як рідная мати.



І співає він зовсім не фальцетом, а глибоким груд­ним голосом. І співає він усією душею. А навколо стоїть не пара дітлахів, а ціла юрба людей, посхилявши голо­ви, стоїть тісним колом. Ата теж стала в коло і завмер­ла, спостерігаючи картину. В середині кола жовтіє на землі дерев'яна мисочка; мисочка та порожня, — ніхто навіть не здумав туди щось кинути — люди стоять на­суплені, похмурі й слухають важку, тягучу пісню:



Не так тая Україна, як рідная мати.



Заплакала Морозиха, стоя біля хати.



Закінчивши строфу, дід замовкав, ворушив бровами й зморшками чола, по якому стікали великі краплі поту, забігаючи в порожні очиці, а пальцем перебирав клявіші гармонії — гармонія сопла й хлипала. І все те було ду­же трагічне.



Дід співав, а юрба все більше никла головами.



Доспівавши пісню, дід замовк, і гармошка замовкла. Дід чогось дослухався пильно, сторожко, здавалося, не тільки вухами, а й порожніми очицями. Може, він дослу­хався до мисочки, але там ані звякнуло, ані брязнуло. Ніхто нічого туди не вкинув.


Дід зітхнув глибоко й звісив голову на груди. Поворушив бровами. Потім розвів гармошку й затягнув «Катюшу».


Хтось в юрбі ви­тер очі, юрба прокинулася й розійшлася. Лишився дід, пес, Ата з Харитоном і порожня мисочка в пилюці.



— Чого ж вони нічого не вкинули? — прошепотіла огірчено Ата до Харитона.



— А що ж вони туди вкинуть, дочко?



Ата озирнулася, ніби хотіла когось хапати за поли й звеліти: «Кидай!», — показавши на мисочку. Але нікого не було. Людей ніби вітром здмухнуло.


Й не тільки слу­хачів «Морозенка», а й взагалі все рухливе людське мо­ре. Поки вони слухали «Морозенка», в цей час, ніби на знак чарівної палички, хтось моментально перемінив декорацію, й перемінив усе дійство. Там, де було людське море, — порожнеча, лишилось оголене «морське» дно, а на тім дні, ніби коралові горбочки, рябіли лише ряди «продавців» з їхнім «крамом», розікладеним на розстелених ганчірочках, шматках ряднини, рогожках, а то й просто в пилюці.


Та ще стов­бичили міліціонери, раптом здемасковані відпливом, показавшись усі разом — скілько ж їх є! Ця картина на­гадує морське дно, а ще краще нагадує викошений рап­том і вигребений дочиста луг, де лишилися тільки сліди від покосів та кущики некошених червоноголових будяків — міліціонерів в червоних кашкетах.



Людське море зникло, щезло, розвіялось. Порожне­ча. А в тій порожнечі деренчить фальцет:



Виходіла на беріг Катюша.



І вторить йому захрипла гармонія. Ата ступнула до діда й поклала руку на гармонію, ніби затуляючи тій «Катюші» рота:



— Годі, дідусю. Відпочиньте.



Дід схаменувся. Послухав — тихо, значить базар скінчився, — покірно звів міх гармонії докупи й опустив руки. Дослухався до голосу, що повторив «відпочиньте», й підвів на той голос порожні очиці, ніби хотів побачити ту, що їй цей дивний, такий юний голос належить. І по­сміхнувся, ніби справді вглядів.


Аті стало страшно погля­ду тих порожніх очиць, аж одвела очі набік, але вони (очі її) повернулися назад, перемагаючи страх.



Обличчя у діда, як у справжнього, традиційного коб­заря, народнього менестреля, отого Перебенді, як його ускрізь малюють: волохаті сиві брови, сліпі очі, велике чоло, пооране зморшками мудрости й життьової утоми, сиві вуса й голий череп, лише з пуком сивого ріденького волосся на самій маківці, розвіваного вітерцем.



— Навіщо ви співаєте цю «Катюшу», — промовила Ата тихо, досить-таки огірчено. — Хіба ви інших не вмієте?



Дід посміхнувся, але нічого не сказав. Ворушив брова­ми, піднімав їх високо, здивовано й ніби іронічно, ніби ни­ми казав: «А хіба ти не чула?» та «І чого ти доскіпуєшся, дитино?» — Але з уст не пускав і пари. Дослухався до спо­рожнілої площі, де стовбичили міліціонери, і це дослухання було досить красномовне, хоч, може, дід і не мав на думці нічого подібного. Справді, що він міг мати на думці?


Мовчанка. Ата сіла на колодці поруч з дідом і про­вела пальцем по старих перламутрових клавішах гар­монії: «Кобза!» — буркнула насмішкувато і досадно. Дід знову нічого не відповів, знову поворушив зморшками чо­ла й високо підняв брови — чи здивовано, чи огірчено, а чи знов іронічно.


Мовчанка.



— А як ваше прізвище, дідусю? — питає Ата вкрад­ливо, лагідно так. Мовчанка. Дід повертає до неї очиці, ворушить бровами, ніби той великий нічний метелик поводить крильцями, хоче спурхнути і не летить, — нічого не каже. Ата зітхає, тоді дід ворушить губами й повертає очиці до сонця, й каже тихо, зломано ніби:



— Гусаков.



Ата аж скинулася здивована, знизує плечима, потім криво посміхається. Сліпий дід якимось дивом угадує її здивування й посмішку, зітхає й каже, так само дивля­чись порожніми очицями на сонце:



— Був, дочко, колись Гусаком, та став Гусаковим.



— А то ж чого?!



Дід мовчить якусь мить, дослухається до зовнішньо­го світу всім своїм єством, застібає гармошку, либонь, збираючись уже йти, а застібаючи, каже:



— Та так. Як була колись у нас перепись. давно-давно. так тоді й зробили ще мого діда «Гусаковим». А був він Гусак, так його, й його батька, й батька його батька дражнено споконвіку. Так, бач, прийшли пани й все перейначили — з Свердла зробили СвердлОВА, з Орла — ОрлОВА, з Гусака — ГусакОВА.


Та й стали ми так панами. — дід посміхається скорбно, скептично й починає чіпляти гармонію на плече. Ата розуміє, що дід тим дає знати, що розмову закінчено, вона встає й, ніяковіючи, кладе в його мисочку 20 копійок. Дід пиль­но дослухається, як брязнула тихо монета в мисочці, потім шарить тремтячою рукою, знаходить мисочку й притискає її до грудей, щоб тая монетка не випала, підводить кудись очиці зовсім не в той бік і каже тихо:



— Спасибі, дитино.



Ата задкує помалу, а дід, заховавши монету, сидить якусь мить, ворушачи устами. Потім помалу зводиться. За ним зводиться й його кудлатий пес, з ковтуном на хвості. Звівшись і тримаючись за стовп, дід повертаєть­ся лицем на схід на дитячий голос — звідти біжить ма­лесенька дівчинка, замурзана й простоволоса, — пово­датарка, значить.


Вона підбігла радісна, але перед чужи­ми людьми враз згорнулась, як колючий їжачок, зніти­лась і зиркала спідлоба: дід помацав її за голівку, погла­див ніжно, потім сперся рукою на плече й вони пішли, — дід, пес і дівчинка.



Ата теж обертається і йде. Їй ніяково. Ніяково, бо що таке двадцять копійок! Харитон бурчить ревниво:



— І що ви з таким дурним дідом встряєте в розмову!



— Чому ж дурним, Харитоне Григоровичу?



— Бо дурним. Прізвище йому перемінили. Всім дурням прізвища перемінили, звісно! Розумний не дав­ся. От мій дід!


Як був мій дід Кулик, так і я Кулик!



Ата сміється. Вона сміється з Харитонової просто-лінійності й віри в добру волю, що, на думку Харитона, фактор рішаючий і головний завжди й повсякчас. А тим часом.


А тим часом буває так, що й не питають ані дум­ки, ані волі, якщо вірити тому ж таки «дурному дідові».



З базару вони йдуть через міський парк.



При вході до нього ви-и-исоко мерехтить дзеркальна земна куля, на щоглі. Куля велика, мабуть з метр в діаметрі. Моря на ній викладено з шматків люстра, материки з кольорових черепків різних, СССР — з черво­ної емалі.


А на тій червоній емалі той, хто робив її, ма­буть, зумисне утяв штуку: взяв і на півдні тієї емалі, десь між Дніпром і Доном зробив біле колечко, а в нього встромив червоний прапорець з серпом і молотом, а під колечком написав — «Н а ш е». Всім цей суперпатріотизм митця сподобався. Начальству ж він сподо­бався особливо. Звісно — їхнє місто, це пуп землі.


Центр. Головна точка. Виправдання ж а чи логічна мо­тивація?


Будь ласка: оскільки ця земна куля стоїть в їхньому власному місті, то чи не мають вони права по­значити на ній точку, де саме вона стоїть. Навіть тре­ба би було й парк там намалювати. І навіть намалюва­ти, як у тім їхнім парку стоїть сніжно-білий (гіпсовий) бюст Сталіна на мармуровому п'єдесталі по один бік входу до головної алеї, а по другий бік — Шевченка (мармур, звичайно, мальований на фанері). І тільки те, що ті бюсти не можна намалювати на тій земній кулі в великому масштабі, стало на перешкоді здійсненню та­кої гарної ідеї самого голови міськради.



Ата й Харитон сідають на старезній дубовій лавці під старезною липою перед круглим, осяяним сонцем, май­данчиком супроти головної алеї й трохи відпочивають. Після такої вранішньої «фіззарядки». Ата дивиться на високі ялини, на розложисті клени, на зяблика, що стри­бає по доріжці в сонячних плямах, й сидить задумана, — згадує ту людську шалену біганину, згадує крутію чутих слів і вигуків, шибеничного гумору, калейдоскоп неголе­них облич, химерних прізвищ, пісню про «Морозенка», історію з «Гусаковим».


А Харитон чертить щось па­личкою на пісочку.



— Називайте мені. — каже Ата раптом. — Що?



— Прізвища.



— Та які? — дивується Харитон, спантеличений та­ким «наказом».



— А взагалі. Всі, які знаєте. Тутешні.


Називайте!



— Ага. Ну, добре. — і Харитон починає бубоніти, як псаломщик у церкві, ніби читає «Апостола». Мегера, Пидоря, Легеза, Колот, Бойко, Черевик, Чоботар, Гилимей, Дідич, Гопка, Кобка, Перебийніс, Лойко, Ловикота, Гречка, Путря, Одуд.


Ну? — зупиняється він.



— Далі, — каже Ата, закинувши голову на бильце лавки й заплющивши очі й так слухаючи Харитонове бубоніння.



— Та навіщо вам. — упирається Харитон.



— Треба, — каже Ата, не розплющуючи очей. — Для п'єси треба.



— А-а. — здогадується Харитон і бубонить далі вже веселіше, «раз для пієси». Каплун, Шапарь, Бубир, Лю­тий, Рябий, Попільнюх, Шандиба, Горленко, Сопітько, Скубак, Драшман, Качайло, Міняйло, Посипайло, Грабовський, Курило, Кочак, Косяк, Масєка, Хорошун, Го­ворун, Бігун, Пінчук, Богун, Лендер, Гарбуз, Батюк, Матяж, Рубан, Урбан, Дубовий, Лиховий, Кутовий, Мазур, Сахно, Махно, Смалій, Палій. Ну?



— Далі, — каже Ата. — Це все тутешні?



— Тутешні. Це всі, которих я сам знав.



— Добре. Далі.



—. Барабаш, Гармаш, Карабан, Чабан, Соловей, Ко­рабельний, Колісник, Скляр, Сич, Индик, Бабич, Лойко.



— Лойко вже був!



— І-і, ти, голова мала, а пам'ятуща ж!



— Спасибі.



— Та на здоров'я. Значить Лойко вже був, ну на йо­го місце Боголюб, Хацько, Зелений, Чорний, Ханько, Пхайко, Базалій, Лябах, Суходоля, Недоля. Безрідний. Безхатній.


Безкоровайний. Без. Ну?



Це «ну» вийшло благально, бо вже Харитон заморив­ся. Але Ата немилосердна, вона вслухається в звучання прізвищ, щось думає собі й каже: «далі»!



— Ф-у. Ну, ще — Тишко, Гришко, Харько, Кривонос, Кривов'яз, Дубов'яз, Бальбо, Мазепа, Мазій, Пуп, Медя­ник, Губарь, Дудар, Сідельник, Мельник, Загребельний,



Йонда, Цигип, Ботик, Чумак, Прунь, Волох, Довгопол, Канівець, Горобець, Луговий! Садовий. Карпо. Вовк. Ведмідь.


Вареник. Сметана. — вже Хари­тон починає все дужче й дужче наголошувати прізвища, ніби забиває палі, — він сердиться. — Ну? — уриває він: — вже б і годі! Тут вже й на дві п'єси вистачить!



Ата мовчить. Лише ледь проходить посмішка з-під заплющених вій, як жмурка по воді, від останніх слів. Харитонові здається, що вона спить, заколисана бу­ботінням, і він замовкає. Мовчанка.


Харитон дивиться скоса на Ату й посміхається — «спить».



Але Ата не спить, вона снує якісь химерні думки, навіяні тією чередою чудернацьких прізвищ, блукає уявою в тих часах, в героїчних, древніх, давно забутих часах, коли всі ці прізвища народжувалися, росли, гриміли — всі ці Мазепи, Богуни, Кривоноси, Перебийноси. Повертається до сьогоднішньої паради носіїв тих усіх героїчних прізвищ, і чомусь їй робиться тоскно, і чо­мусь їй робиться жаль. Але не так і не того жаль, як тій старій Чоботарисі, а якось інакше і чогось іншого жаль.


Жаль за великим, за героїчним. Жаль за людьми не-равликами, де ж вони. Мовчанка.



— Добре, — каже Ата нарешті, не розплющуючи очей, а Богомазови?



— Ге-ге, дочко! — сміється Харитон. — А я думав, що вже заколихав вас, затуркав-забуркав тими Бугарами та Бальбами! А це ж ще тільки трішки було й то тільки козацькі прізвища. Це ж вам треба знати, що отакі прізвища, як Кулик («Харитон Кулик!» — поправляє Ата важно), еге ж, Харитон Кулик, авжеж! Так це все ко­зацькі прізвища.


А ще є різні там на «ко» — ІваненКО, ПавленКО тощо, — так то все такі, некозацькі, а вже їхніх дітей і онуків. Таке,